Новітній курс економічної теорії, Неокейнсіанський напрям в економічній нобелелогії, Теорія економічного зростання, Кількісний підхід до досліджень економічного зростання. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

7. Новітній курс економічної теорії

Величезний новаторський пласт економічних знань запропонували світовому співтовариству економісти-лауреати Нобелівської премії — економічну нобелелогію як розділ теорії економіки. Нобелелогія є виявом універсальності економічної науки, бо саме на перетинах різнобічних напрямів пошуку, різних галузей економічної науки досягнуто вагомих результатів. Новітня економічна теорія кардинально оновила економічну теорію загалом та збагатила практику. Доробок економістів Заходу заслуговує на глибоке осмислення і творче застосування в умовах сучасної України.

7.1. Неокейнсіанський напрям в економічній нобелелогії

Після Другої світової війни послідовники Дж. Кейнса — неокейнсіанці, — розвиваючи його погляди, запропонували своє трактування циклічного руху економіки і відповідно його державного регулювання. Вони також розробили теорії економічного зростання, що помітно вплинули як на розвиток економічної думки, так і на формування економічної політики практично всіх розвинутих країн.

Творцями неокейнсіанства є лауреати Нобелівської премії С.-С. Кузнєц, П.-Е. Самуельсон, Дж. Тобін, Р. Солоу, Ф. Модільяні, Л. Клейн та інші відомі вчені.

Теорія економічного зростання

Кількісний підхід до досліджень економічного зростання.

Проблеми економічного зростання завжди привертали увагу економістів. Ще в теоріях меркантилістів важливе місце посідали питання забезпечення тривалого економічного зростання, що відіграє значну роль у процвітанні чи занепаді будь-якої держави. Проте внаслідок маржиналістської революції в економічній теорії поширився статичний рівноважний підхід й інтерес до проблем зростання знизився.

Великі зрушення, якими ознаменувався період між двома світовими війнами в економіці розвинутих країн, змусили економічну думку знову звернутися до проблем зростання. Величезне значення мала " кейнсіанська революція", під час якої виникла цілісна макроекономічна теорія, що оперувала агрегатними показниками і досліджувала умови макроекономічної рівноваги. Головну роль у формуванні теорії економічного зростання відіграли дослідження американського економіста, вихідця з України С.-С. Кузнєца, засновника кількісного підходу до досліджень економічного зростання. Його науковий внесок характеризується повнотою охоплення, глибиною деталізації, відтворенням історичних даних, емпіричними дослідженнями зростання та коливань і розвитком економетричних напрацювань та кількісної економічної історії.

Кузнєц Саймон Сміт (1901—1985) народився в м. Харкові. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету. У 1922 р. переїхав у Нью-Йорк. Закінчив Колумбійський університет, здобув ступінь магістра з економіки. З 1927 по 1960 рік був провідним співробітником Національного бюро економічних досліджень США. У 1931 р. призначений професором економіки і статистики Пенсільванського університету. Потім працював (1954—1960) професором політекономії в Університеті Джонса Гопкінса, а з 1960 р. — професором економіки у Гарвардському університеті. Був президентом Американської статистичної асоціації, президентом Американської економічної асоціації, нагороджений медаллю Ф. Волкера.

С.-С. Кузнєц — почесний професор Гарвардського університету. Йому присуджені почесні вчені ступені Прінстонським, Колумбійським, Пенсільванським, Гарвардським і Єврейським університетами, лауреат Нобелівської премії (1971).

Аналізу економічного зростання присвячена одна з ранніх праць С.-С. Кузнєца "Столітня динаміка виробництва і цін" (1930), де досліджені тривалі тенденції у динаміці виробництва і цін багатьох категорій товарів за даними шести країн (на основі деяких показників проаналізовано період аж від 1810 р.). Він дійшов висновку, що у зростанні виробництва окремих товарів часто спостерігаються періоди сповільнень, і запропонував своє пояснення цієї закономірності. Сформульовані висновки стали одним із наріжних каменів його майбутніх спостережень щодо зміни структури національного продукту, що супроводжує економічне зростання. У цій праці С.-С. Кузнєц обстоює безсумнівну наявність циклічної складової у динаміці виробництва і цін, період якої перевищує тривалість звичайного економічного циклу, але є коротшим, ніж у довгих хвиль Кондратьєва. Середня тривалість такого періоду становила 22 роки. Вчений назвав ці хвилі "вторинними віковими коливаннями", а пізніше — "довгими коливаннями". Зараз їх називають "циклом Кузнєца".

Ці спостереження стали основою досліджень, у яких доводилася наявність широко-амплітудних, взаємопов'язаних коливань з періодом приблизно 20 років у багатьох сферах економічного життя Великобританії, США та інших держав (зростання населення, зовнішня та внутрішня міграція, структура внутрішніх інвестицій і міждержавних потоків капіталу, платіжний баланс та зростання грошової маси). Хоч питання про те, чи є хвилі С.-С. Кузнєца самовідтворними досі відкрите, саме їх виявлення мало величезне значення для аналізу довгострокового економічного зростання. Воно засвідчило, що для виокремлення довгочасових трендів необхідно охоплювати суттєво триваліші, ніж звичайний економічний цикл, періоди спостережень. Сам С.-С. Кузнєц пропонував при дослідженні економічного зростання орієнтуватись на період спостережень приблизно у 50 років.

У своїй статті "До теорії економічного зростання" (1955) учений вказував, що загальна теорія економічного зростання повинна пояснювати і механізм розвитку передових промислових держав, і причини, що стримують розвиток відсталих країн; охоплювати держави як з ринковою економікою, так і з плановою, країни великі і малі, розвинуті та ті, що розвиваються; пояснювати вплив на економічне зростання зовнішньоекономічних зв'язків, війн та інтервенцій. На думку С.-С. Кузнєца, необхідність постановки таких амбіційних завдань пояснюється широким різноманіттям пов'язаних з економічним зростанням у різних умовах проблем, а якщо брати глибше, то тим, що обґрунтовані висновки можна робити лише у разі вивчення економічного зростання у найрізноманітніших контекстах та умовах. Виходячи з цього, С.-С. Кузнєц наполягав, що емпіричні дослідження мають бути широкоохоплюючими як з часової, так і з просторової точок зору, об'єктом спостереження повинні стати не географічні регіони чи промислові райони, а країни. Стратегія досліджень передбачає, що деталізовані та конкретні теорії економічного зростання матимуть сенс лише після завершення збору фактичного матеріалу про минулий досвід. Він наполягав на проведенні широких емпіричних досліджень з чотирьох ключових елементів економічного зростання: демографічного зростання, зростання знань, внутрідержавної адаптації до факторів зростання та зовнішні відносини між країнами. У його доробку були "підтеорії" цих процесів, якими можна було оперувати при проведенні необхідних досліджень, і він планував, що надалі ці концепції зіллються в єдину загальну теорію економічного зростання.

Практично його плани (другий і головний елемент програми С.-С. Кузнєца) реалізувалися в історичних та статистичних дослідженнях зростання населення і національного продукту та змін у структурі економіки, що супроводжують це зростання. Вчений почав з відтворення довгих рядів національного продукту та пов'язаних з ним показників для США. Потім були зібрані дані про економічне зростання та структурні зміни у всіх країнах, де можна було отримати достовірну інформацію. За даними С.-С. Кузнєца, темпи зростання середини XX ст. були досягнуті завдяки промисловій революції, що відбулася в Англії між 1780 і 1820 роками, у США — між 1810 і 1860 та в Німеччині — між 1820 і 1870 роками. У всіх цих країнах різке підвищення темпів економічного зростання збіглося зі становленням та розвитком капіталізму як провідної економічної системи. На ранніх стадіях економічного розвитку спостерігалося прискорення темпів збільшення сукупного доходу та зростання населення, що супроводжувалося технологічними вдосконаленнями. С.-С. Кузнєц відзначав, що перехід до сучасних темпів економічного зростання був драматичним процесом, який спричинив безліч політичних та соціальних наслідків.

Основними публікаціями другої частини програми були десять знаменитих статей, надрукованих під загальною рубрикою "Кількісні аспекти економічного зростання націй" (1956—1966)1, і підсумкова праця "Сучасне економічне зростання" (1966).

Стрижнем цих емпіричних досліджень було наголошування, що зростання сукупного продукту країни неминуче передбачає глибоке перетворення усієї її економічної структури, яке зачіпає багато аспектів економічного життя — структуру виробництва, галузеву та професійну структуру зайнятості, розподіл занять на роботу в середині сім'ї та на ринкову діяльність, структуру доходу з точки зору факторів виробництва, кількість, віковий склад і територіальний розподіл населення, міждержавні потоки товарів, капіталу, робочої сили та знань, організацію промисловості та державне регулювання. Подібні зміни, на його думку, є необхідною умовою сукупного зростання і, почавшись, формують, стримують чи підтримують подальший економічний розвиток країни. У цьому (переважно описовому) розділі своєї програми С.-С. Кузнєц дослідив і класифікував форми та елементи деякого життєвого порядку на властиві йому види і підвиди. Результати цієї роботи визначили теоретичні завдання.

Третім елементом програми С.-С. Кузнєца були теоретичні дослідження, виражені передусім у теоретичних гіпотезах. Статистичні дані засвідчили закономірності у змінах певних показників, що призвело до пошуку причин цих явищ. З'ясування того, що у довготривалому періоді питома вага нагромаджень у національному продукті зростає неоднаково зі зростанням національного доходу, було визначним і несподіваним емпіричним результатом. Доробок С.-С. Кузнєца у багатьох аспектах випереджав теорію життєвого циклу заощаджень. Постійні коливання в галузевій структурі зайнятості від видобувної промисловості до переробної, а потім у напрямі сфери послуг учений пояснює в термінах еластичності кінцевого попиту за доходами, закономірностями технологічного прогресу (при якому затрати праці безпосередньо у Виробництві, "у цеху ", скорочуються, але зростає потреба у трудових витратах для виконання проміжних чи допоміжних функцій, особливо у сфері ділових та державних послуг), а також неоднаковими темпами зростання продуктивності у цих трьох сферах. Це його пояснення і натепер загальноприйняте, як і десятки подібних теоретичних гіпотез, що пояснюють нові емпіричні результати.

Окрім цих "підтеорій" раціональними були його спроби об'єднати уявлення про найзагальніші властивості та причини економічного зростання на основі історичного досвіду (праці "Загальні принципи сучасного економічного зростання" (1966), "Рушійні сили економічного зростання: що показує історія?" (1981)). Ці статті С.-С. Кузнєца розкривають природу економічного зростання. їх основою є його початкові уявлення, збагачені великим досвідом роботи у галузі кількісних та історичних досліджень. Йдеться про тлумачення початкових імпульсів та адаптивних реакцій у процесі зростання, що згодом стали основою багатьох сучасних досліджень у цій галузі.

С.-С. Кузнєц вважав, що сучасне економічне зростання започатковане науково-технічним прогресом. "Епохальна інновація, яка характеризує нинішню економічну епоху, полягає у розширеному застосуванні науки для розв'язання проблем економічного виробництва"1. Цю фразу можна розуміти таким чином, що С.-С. Кузнєц вважав технологічний розвиток екзогенним відносно економіки фактором, але це правильно тільки частково. Адже технологія є лише потенціалом. "Головне полягає саме у застосуванні (науки), причому це відноситься не тільки до результуючого економічного зростання, але майже в такій самій мірі — до ефекту зворотного зв'язку стосовно розвитку самої науки; виходить щось ніби самостимуляції економічного зростання". У цьому круговороті можна виокремити дві частини. Імпульс до зростання, можливо, і виникає у зв'язку з новим потенціалом, який відкриває технологічний прогрес, однак, якщо суспільство хоче цим потенціалом скористатися, воно має спершу змінити свою інституційну структуру. А наступне використання науки у виробництві "у певному смислі еквівалентне створенню багатьох експериментальних лабораторій, які забезпечують нові дані для подальшого стимулювання наукового прогресу"2.

З 50-х років XX ст. активізується інтерес до проблем економічного зростання. У цей час загострилося суперництво Сполучених Штатів з Радянським Союзом, з Японією. Поступово вичерпувався потенціал зростання, що виник у повоєнний період, посилилася увага до проблем розвитку країн "третього світу". Економісти стали уточнювати і конкретизувати проблеми економічного зростання, підвищився інтерес до його моделювання. Моделі економічного зростання створювалися для того, щоб знайти оптимальне співвідношення між факторами зростання, визначити умови, які забезпечуватимуть бажані темпи та стабільність розвитку, досліджувати найважливіші пропорції, в тому числі між споживанням і нагромадженням.

Англійський економіст Рой Харрод і американський економіст Овсій Домар розробили одну з найпростіших моделей визначення темпів зростання, яка дуже перебільшувала нестійкість західної економіки і недооцінювала сили, що приводять до її зростання. З середини 50-х років почався новий етап розвитку теорії з метою з'ясування та обґрунтування механізму постійних темпів економічного зростання. Ключову роль у цей період відіграла модель зростання визначного представника американської економічної думки Р.-М. Солоу.

Солоу Роберт-Мертон (нар. 1924) у м. Нью-Йорк. Навчався у Вищій школі Дж. Медісона, а потім у Гарвардському університеті. Здобув ступінь магістра гуманітарних наук, захистив докторську дисертацію з економіки. З 1949 р. викладацька і науково-дослідницька діяльність Р.-М. Солоу пов'язана з Массачусетським технологічним інститутом. Протягом 1975—1980 років вчений працював директором Бостонського федерального резервного банку.

У 1979 р. обирався президентом Американської економічної асоціації, був провідним спеціалістом у Раді економічних консультантів, членом Ради економічних консультантів при президенті США.

Лауреат Нобелівської премії (1987), член Національної академії наук США, Американської академії мистецтв і наук. Нагороджений Американською економічною асоціацією медаллю Дж.-В. Кларка. Почесний доктор Чиказького університету.