Українська економічна думка в контексті світової економічної теорії, Українська економічна думка найдавніших часів та епохи феодалізму, Зародження української економічної думки. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

6.3. Українська економічна думка в контексті світової економічної теорії

Українська економічна думка здебільшого розвивалась услід за західною, інколи випереджаючи її у працях найвидатніших представників. Сприятливі умови для розвитку вона отримала після проголошення незалежності України, але цей період потребує окремого дослідження. Досягнення українських економістів з найдавніших часів до початку XX ст. є основою розвитку сучасної економічної теорії на теренах України.

Українська економічна думка найдавніших часів та епохи феодалізму

Зародження української економічної думки.

Першим філософом кінця VI — початку V ст. до н. е. на території скіфської держави (основними жителями якої були скіфи-орачі — нащадки трипільських племен) був Анахарсій. Розмірковуючи про торгівлю між країнами, він застосовував поняття "справедлива ціна". У зверненні до окремих правителів закликав берегти людей, якими вони правлять, засуджував купців за прагнення до наживи, позитивною вважав наявність у скіфів суспільної власності на землю, виступав проти гноблення, обстоював свободу.

Київський князь Володимир Мономах (1053—1125) засуджував нечесно нажите багатство, обмежив лихварський відсоток (до 20 %) та ін. У численних статтях "Руської Правди" (першому писаному зводі законів), куди належали "Правда Ярослава", "Правда Ярославичів" і "Статут Володимира Мономаха", зафіксовано різні за величиною штрафи за посягання на приватну власність, за вбивство людини і заподіяння їй тілесних ушкоджень, дано приблизну економічну оцінку простої робочої сили (холопа); встановлено різну плату за надання в позику грошей у разі своєчасного і несвоєчасного повернення боргу, за надання робочої сили холопа одним господарем іншому.

На початку XII ст. монах Києво-Печерського монастиря Нестор Літописець (XI — початок XII ст.) у "Повісті минулих літ" хоча і захищає феодальну власність і закликає васалів віддано служити за отриману від боярів землю, водночас ратує за стриманість бояр і князів у накопиченні багатств, закликає їх бути взірцем працьовитості для простого народу; справедливо вважає, що багатство створюється народом.

На початку XV ст. Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1567) наголошував на похідному, підпорядкованому значенні приватновласницьких інтересів порівняно із загальним, суспільним інтересом (суспільними справами), вважав, що основою управління суспільством має бути справедливість, допомога бідним, а не гроші; виступав за встановлення оптимальних податків на всі категорії громадян (за яких сплата частини прибутку не перешкоджала б розумному нагромадженню нерухомого майна). Гроші як загальний еквівалент називав "жилами всіх добре ведених справ", осуджував примноження приватного добра за рахунок громадського і високо оцінював турботу багатих про своїх підлеглих.

Проти встановлення надмірних повинностей для забезпечення власного паразитичного споживання виступав Іван Гізель (1600—1683), а незаконні методи збагачення завдяки встановленню високих несправедливих цін, спекуляції тощо називав злочинними, закликав берегти державне добро, боротися з лихварями.

Ректор Киево-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681—1736) відстоював ідеї меркантилізму, зокрема політику активного торгового балансу шляхом розвитку різних сфер і галузей господарства, а розвинуту економіку називав запорукою загального добробуту і злагоди у суспільстві. Прагнучи розкрити рушійні сили діяльності людей, стверджував, що такими силами є передусім потреби (кожна людина працює задля чогось, а бажане спонукає ЇЇ до дії), що втілюються в меті (всі діють із певною метою), що відрізняє людину від тварини; вважав, що місце людини у суспільстві визначають не привілеї, а чесна праця; засуджував аморальні методи збагачення, розкрадання громадських прибутків. Наголошував, що економ повинен бути працьовитим, бадьорим, вірним, що потрібне добре господарювання та економія. Водночас він обстоював божественне походження необмеженої царської влади, поділ суспільства на різні стани.

Оригінальними є висновки Семена Десницького (1740—1789), зроблені на початку 80-х XVIII ст. про те, що приватна власність призводить до поступового заперечення людинолюбства, що закони не повинні відбивати бажання до праці, про потребу забезпечення вигод для селян з боку поміщиків і визначення для них певного виду власності (отже, йдеться про елементи економічного примусу до праці), про доцільність різних видів податків залежно від рівня багатства (зменшення їх для бідних верств населення), уникнення монополій та ін. Алогічним є його визначення власності через право.

Яків Козельський (1729—1795), філософ-просвітник, цілком слушно вважав працю єдиним джерелом багатства, розмежував необхідну і додаткову, працю селянина і ремісника. Першу він назвав "зрівняною" (вона залишалась у виробників), другу — "дарунковою", оскільки вона безоплатно віддавалась власникам засобів виробництва, в тому числі землі. Простим виробництвом Я. Козельський вважав виробництво без прибутку, а розширеним — виробництво з прибутком, який створювався за рахунок посилення експлуатації кріпосних селян. Він заперечував ідею фізіократів, що "чистий продукт" створюють лише у сільському господарстві, справедливо вважаючи сферою продуктивної праці будь-яке інше виробництво. Гуманізмом пронизані погляди Я. Ковельського про право людини на продукт своєї праці, на власність загалом, про необхідність створення суспільства рівноправних людей, де не існує гноблення і ненависті, про невиснажливу працю як основу добробуту (обстоював запровадження 8-годинного робочого дня), про оподаткування багатих та ін..

Видатний український філософ Григорій Сковорода (1722—1794) порівнював суспільство з машиною, якою править божественна сила, а тому воно є всесвітньою Божою економією. Найбільша цінність в економії — час і праця, а символ мудрої людини, трудівника — працьовита бджола. Намагаючись пізнати сутність людини, сенс її життя та щастя, він використовував принцип суперечності. Так, двома основними сторонами людської сутності він вважав внутрішню (тобто духовну і правдиву) і зовнішню (матеріальну або тілесну). У цьому контексті життя людини є передусім процесом її духовного розвитку, що відбувається через самопізнання своїх здібностей, що допомагає їй виробити спосіб свого життя та підвищення добробуту, а насамперед — морального вдосконалення. Основою і метою життя не може бути збагачення, споживання матеріальних благ, нею є лише праця за покликанням відповідно до природних нахилів людини. Вона має бути своєрідним елементом годинникового механізму — "суспільства саду", а першопричиною всього є природа, яку Сковорода розглядав як блаженну в людині сутність, що зміцнює працю, перетворює її на насолоду. Прогресивною була його думка про рівність усіх видів праці, якщо "вони відповідають природі людини". Засуджував гонитву за доходами, паразитизм, марнотратстсво, дармоїдство, віддаючи перевагу прагненню до знань.

Пропонував надати селянам землю у вічне користування, замінити панщину грошовим оброком Володимир Каразін (1773—1842). У своєму маєтку він намагався втілити ці принципи, а на частині землі використовував вільну найману працю, що дало йому змогу на практиці оцінити вищу її ефективність. Цікавими є роздуми В. Каразіна про те, що всяке нерухоме майно має приносити власнику щорічно двадцяту частку чистого доходу або 5 % своєї ціни; про те, що відсутність пропорційного розвитку різних районів країни знижує господарську ефективність; про необхідність інтенсифікації землеробства та ін. Науково некоректними були його погляди на природу, працю і капітал як первинні джерела багатства, ототожнення капіталу із засобами виробництва. Поміщицьку землю В. Каразін розглядав як капітал, був проти повної І негайної відміни панщини.

Вважав необхідними ліквідацію кріпацтва і надання йому землі без викупу у власність також Дмитро Журавський (1810—1856). Як статистик, він переконливо довів, що вільна наймана праця більше ніж утричі продуктивніша від праці кріпаків. Його висновки про відсталість промисловості через недостатню розвинутість внутрішнього ринку внаслідок зубожіння населення і донині актуальні для України. Водночас він був прихильником збереження великого поміщицького господарства та його поступового перетворення на капіталістичне. Хибною була його думка про пріоритетність малих господарств, а отже, дрібнотоварної трудової власності порівняно з великими господарствами.

Михайло Балудянський (1769—1847) — відомий український економіст і теоретик права. Виступав за скасування кріпосного права, за надання державним селянам землі на правах спадкової та безстрокової оренди, за збереження власності на державне майно. Обстоював необхідність розвитку фабрик і мануфактур, вільну працю на них вільних робітників, доцільність державного контролю в окремих галузях економіки. Найважливіші фабрики (підприємства) держава повинна створювати примусово, використовуючи різні важелі. М. Балудянський підтримував помилкову концепцію факторів виробництва, але вважав, що тільки праця створює блага, а всі інші елементи випливають з головного, що капітал приводить в рух праця. Праця робить цінним кожен предмет, а згодом її результати розподіляються між робітниками, капіталістами і земельними власниками. Другим джерелом національного багатства Балудянський називає обмін. Крім того, він дотримувався хибної думки, що загальне е сумою всіх приватних благ. З методологічного погляду це означає заперечення суперечностей між індивідом і суспільством, ототожнення сукупності окремих елементів із цілісною системою.

Послідовник класичної політекономії Тихій Степанов (1795—1847), професор Харківського університету, вважав, що справедливість у розподілі багатства і доступність освіти вдосконалюють суспільний порядок і державу. Слушною була його думка про доцільність вивчення політичною економією не лише загальних, а й часткових законів (у промисловості, сільському господарстві та ін.), але некоректним твердження, що ця наука розкриває "закони фізичного життя держав". Суперечливими були погляди економіста щодо джерел багатства (дотримувався хибної концепції трьох факторів виробництва, з одного боку, і наголошував на особливому значенні праці — з іншого). Заслугою Т. Степанова є критика концепції народонаселення Т. Мальтуса.