Марксистське та веберівське трактування законів розвитку суспільства: порівняльний аналіз, Філософія історії Бібліотека українських підручників

7.3.4.5. Марксистське та веберівське трактування законів розвитку суспільства: порівняльний аналіз

Закони темпоральних, генетичних, структурних і функціональних змін людського суспільства, взяті у першому з трьох зазначених вимірів, тобто у трактуванні традиційного марксистського аналізу, дещо несподівано виявляють чимало спільного із законами цілераціональної діяльності Макса Вебера. За класичною марксистською інтерпретацією ці закони реалізуються через діалектичну єдність, взаємодію суб'єктивного і об'єктивного, свідомого та стихійного, діяльності і суспільних відносин. Або, під іншим кутом зору, — потреби, інтереси і цілі людей, з одного боку, незалежні від цих людей обставини — з іншого. За Вебером же вони реалізуються через взаємозв'язок соціальної дії з соціальними відносинами, інтересами, мотивами і цілераціональним впорядкуванням людських дій12. Паралель очевидна.

Збігаються також деякі істотні риси того, що у марксизмі характеризується як соціально-творча діяльність на основі пізнання і використання онтологічно тлумачених законів історії, а у Макса Вебера — як цілераціональна дія. В обох випадках це дії: а) спрямовані на досягнення цілей, чітко усвідомлюваних діючим суб'єктом; б) які використовують у ході реалізації зазначених цілей засоби, що самим суб'єктом дій визначаються як адекватні; в) у яких розуміння сенсу дії і самого діючого суб'єкта збігаються: зрозуміти сенс дії — означає зрозуміти і самого діючого суб'єкта. Саме тому ця діяльність і постає свідомо законотворчою і законовідповідною.

Нарешті, варто підкреслити й те, що і Макс Вебер, і класичний марксизм не дуже розходяться в оцінці зміни питомої ваги і ролі цієї діяльності у ході історичного процесу. Марксизм, як відомо, виходить з того, що закономірності історії реалізуються не через дію тільки стихійних, сліпих сил як закономірності природи, а через взаємодію стихійного і свідомого начал, причому з посиленням значення свідомої компоненти у процесі розвитку суспільства, а також перетворенням на певному історичному етапі цієї компоненти з підпорядкованої у домінуючу. Дещо подібного висновку доходить і Вебер, вважаючи загальною закономірністю історичного переходу від "традиційного" суспільства до сучасного переакцентування провідної ролі із спільнісно орієнтованої дії на суспільно орієнтовану дію. Особливістю подібного перенесення акценту є, за Вебером, формальна раціоналізація заснованих раніше на неформальній згоді законів спілок, товариств і перехід до свідомо, цілеспрямовано організованої мережі соціальних інститутів, до системи формальної раціональності: Тобто — перетворення свідомої складової дії суспільних законів у домінанту. "В цілому в рамках приступного нашому огляду історичного розвитку, — зазначає він, — можна констатувати якщо не однозначну "заміну" дій на основні згоди об'єднання в суспільство, то принаймні дедалі ширше впорядкування дій на основі згоди шляхом формалізованих законів, і дедалі більше перетворення спілок у цілераціонально впорядковані інститути"13.

Як бачимо, точки дотику наявні і в цьому випадку. Однак, попри всі "дотичні" щодо розуміння законів історії як законів діяльності людей, між класичним марксизмом і Максом Вебером є й серйозні розбіжності у тлумаченні номологічної проблематики. Марксизм, принаймні в його радянському варіанті, розглядаючи діяльність, у якій знаходять свій вияв закони історичного процесу, виходить із соціального цілого, індивід же виступає своєрідною похідною, функцією цього цілого. Умовно такий підхід можна означити як методологію соціального функціоналізму. Вебер же, навпаки, в характеристиці соціальної дії йде від окремої людини. Тому його позиція характеризується деякими дослідниками "як методологічний номіналізм, чи, точніше, методологічний індивідуалізм"'14 .

Втім, з нашого погляду, така характеристика є не зовсім точною і потребує певної корекції. Адже Макс Вебер виходить, власне кажучи, не з індивіда. По-перше, соціальна дія тому й постає як соціальна, що вона з самого початку передбачає орієнтацію діючого суб'єкта на інших суб'єктів, тобто є, за своєю суттю, інтерсуб'єктивною. (Інша справа, що подібні цілераціональні соціальні дії осмислені і водночас, за характеристикою Вебера, "орієнтовані на очікування осмислених дій інших людей"15.)

По-друге, Макс Вебер відштовхується не від індивіда як біологічної особини роду гомо сапієнс, а від представника певного соціального типу, або, як він пише, "функціонера" — індивіда соціалізованого, людської особи. Тому сам мислитель розглядав свою методологічну позицію не як альтернативу методології соціального функціоналізму, а як її конкретизацію і доповнення. "Дослідження основних проблем емпіричної соціології, — зазначає він у цьому зв'язку, — завжди розпочинається з питання: які мотиви примусили і примушують окремих "функціонерів" і членів певного "товариства" вести себе таким чином, щоб подібне "товариство" виникло і продовжувало існувати? Будь-яке функціональне (таке, що йде від "цілого") утворення понять слугує тут лише попередньою стадією, користь і необхідність якої не викликають ніякого сумніву, якщо воно здійснене правильно"16. Тому не випадково, характеризуючи "індивідуалістичний метод", слово "індивідуалістичний" Вебер бере в лапки, тобто вживає його не зовсім, (а, можливо, й зовсім) не в буквальному розумінні. Відповідно й закони соціальної дії лише дуже умовно можна позначити як закони дії індивіда. Сам Вебер висловлюється з цього приводу так: "Закони", як звичайно називають деякі положення розуміючої соціології... становлять собою підтверджену спостереженням типову ймовірність того, що за певних умов соціальна поведінка набуде такого характеру, який дозволить зрозуміти його, виходячи з типових мотивів і типового суб'єктивного смислу, що ним керується діючий індивід"17.

Ймовірно, найефективніший шлях розробки першого напряму справді пролягає через збалансоване й органічне поєднання позицій соціального функціоналізму, з одного боку, і поміркованого, умовно кажучи "соціалізованого", індивідуалізму — з іншого.

Між марксизмом і Вебером за спільності розуміння законів історії як заковів свідомої (осмисленої) й цілеспрямованої (цілераціональної) діяльності (дії) є ще одне важливе розходження. На його з'ясуванні вважаємо необхідним зупинитися, оскільки це допоможе краще зрозуміти потенціал та інтервал застосовності першого з трьох вищезгаданих напрямів розробки законів соціально-історичного процесу.

Зазначена розбіжність пов'язана з трактуванням самої діяльності, виявом якої постають означені закони.

Марксизм у його класично-ортодоксальному варіанті виходив з того, що подібна діяльність постає не лише реальною субстанцією законів історичної реальності, а й (з переходом до соціалізму) їх свідомим суб'єктом. Інакше кажучи, життєдіяльність соціалістичного суспільства розглядається тут як свідоме, планомірне використання адекватно пізнаних суспільних законів.

У системі ж Вебера цілераціональна соціальна дія тлумачиться на противагу марксизмові не як реальність, а як ідеальний тип. Причому тип не історичний (емпіричне узагальнення, спрямоване на причинний аналіз індивідуальних дій), а соціологічний, тобто апріорна теоретична схема, або як його ще називає автор, — "утопія".

Подальший хід пізнання і реального суспільного розвитку довів, що обидва трактування є однобічними.

Класичний марксизм, претендуючи одноосібно на адекватне пізнання суспільних законів та їх ефективне використання у ході планомірного і, здавалося б, законовідповідного розвитку суспільства колишнього СРСР і країн колишньої соціалістичної співдружності, змушений був у середині 80-х років XX ст., зрештою, визнати, що цей розвиток відбувався не тільки не за законами, а з їх порушенням, а то й всупереч їм.

Претензії марксизму на карт-бланш у адекватному пізнанні і вільному (а то й довільному) оперуванні суспільними законами в реальній управлінській та виконавській, предметно-перетворюючій діяльності виявилися такою ж утопією, як і трактована ідеальною цілераціональна соціальна дія Вебера. А можливо, ще й вразливішою, бо утопічність цих претензій донедавна залишалася неусвідомленою самими претендентами.

Крайністю виявилось і веберівське трактування законотворчої та законовідповідної цілераціональної соціальної дії як ідеального типу. Звідси непослідовність інтерпретації соціальної дії мислителем, бо прямо чи побіжно він і сам змушений час від часу відходити від трактування цієї дії лише як ідеального типу і розглядати її як момент самої об'єктивної соціальної дійсності: а) як граничний випадок серед інших реальних дій людей18 ; б) як один з різновидів реальних соціальних дій. Макс Вебер зазначає, що в цьому плані "соціальна дія, подібно до будь-якої іншої поведінки, може бути: 1) цілераціональною, якщо в її основі лежить очікування певної поведінки предметів зовнішнього світу й інших людей та використання цього очікування як "умов" чи "засобів (для досягнення своєї раціонально поставленої і продуманої мети; 2) ціннісно-раціональною, заснованою на вірі в безумовну — естетичну, релігійну чи іншу — самодостатню цінність певної поведінки як такої, незалежно від того, до чого вона приведе; 3) афективною, передусім емоційною, тобто зумовленою афектами чи емоційним станом індивіда; 4) традиційною, тобто заснованою на тривалій звичці"19 .

Обидві позиції фіксують реальні особливості законів історичного процесу і людської діяльності, яку вони виявляють. Але при співвіднесенні кожної з цих позицій з реальною дією історичних законів в обох випадках утворюється своєрідний ірраціональний залишок, з котрим не може впоратися жодна з них. І в цьому немає нічого дивного, оскільки перед нами — типовий випадок прагнення осягнути дію нелінійної закономірності засобами ще значною мірою "лінійної", класичної методології.

Розбіжність між веберівським і марксистським тлумаченням природи законотворчої цілераціональної діяльності зумовила й відповідні відмінності у розумінні способу здійснення законів в історичному процесі. Вебер розглядає перехід від неформальних спільностей до сучасного суспільства, яке грунтується на цілераціональних зв'язках, що утворюють інтегративну мережу формальної раціональності, як переважно стихійний, хоч і закономірний, процес.

Класичний же марксизм розглядає перехід до раціональної, більше того — планомірної, організації суспільного життя як процес свідомий, пов'язаний з втіленням у життя принципів наукової теорії суспільного розвитку в ході соціалістичної революції. Відповідно побудова й подальший розвиток соціалістичного суспільства трактувався тривалий час як загалом адекватне і продуктивне використання законів у ході цілеспрямованих суспільних перетворень.

У ролі універсальної і єдино правильної теорії законів життєдіяльності суспільства обидва ці підходи виявилися некоректними. Розглянуті ж поза цими глобалістськими претензіями і з розумінням того, що становлять лише один з напрямів розробки соціально-номологічної тематики, вони виявляють себе як підходи: а) не тільки прийнятні, а й необхідні; б) не такі, що взаємовиключають, а доповнюють один одного. Особливо варто наголосити, що тлумачення законів історії через цілераціональну діяльність як одне з можливих — цілком правомірне. Дійсно, такі закони, взяті в тому їх вимірі, в якому вони постають як закони цілераціональної діяльності, мають реальний, досить місткий і значущий інтервал застосовності і виконують істотну роль у функціонуванні суспільства.