БЕРКЛІ Джордж (1685—1753), БОЕЦІЙ (бл. 480 — 624), Філософія історії Бібліотека українських підручників

БЕРКЛІ Джордж (1685—1753)

— англійський філософ і релігійний мислитель. Основні твори: "Спроба нової теорії зору" (1709), "Трактат про начала людського знання" (1710), "Три розмови між Плесом та Філонусом" (1713), "Алкіфрон, або дрібний філософ" (1782), "Сейріс..." (1744). Лейтмотивною ідеєю філософії Б. є обгрунтування релігії. Свою систему він будує, виходячи з відповідним чином переосмисленого вчення Локка про ідеї. Існувати, за Б., — значить бути сприйнятим. Оскільки ж усе те, що сприймається людиною за допомогою відчуттів і розуму — не що інше, як ідеї, то, робить висновок Б., всі речі, у тому числі і протяжність, і матерія як така, є сутності розуму, існують лише у свідомості. Акцентуючи пізнавальне значення відчуттів, Б. обстоює номіналістичну позицію, заперечує саму можливість "абстрактних загальних ідей", доводить, що слова — це не загальні (більшою чи меншою мірою) поняття, що мають відповідний за масштабом об'єктивний зміст, а знаки. Причому знаки "не абстрактної, загальної ідеї, а багатьох часткових ідей, довільну з котрих вони викликають у нашому розумі". Переглядаючи сенсуалізм Локка в дусі гносеології феноменалізму, Б. ототожнює властивості і якості речей з відчуттями цих властивостей та якостей, нівелюючи відмінність між первинними й вторинними якостями, тлумачить відчуття як єдину реальність, речі ж — як комбінації відчуттів (ідей). Щоправда, він застерігає, коли мовиться, що тіла не існують поза духом, то останній постає не як той чи інший окремий одиничний дух, а як вся сукупність духів. Або ж — навіть, якщо б усі ці духи зникли, речі продовжували б існувати як сума ідей у розумі безконечного духа, бога, що існує вічно і вміщує у свідомість конечних суб'єктів сукупність ідей. Останні існують лише в суб'єктах (або ж, 8а Б., у душах чи духах), буття яких виявляється не в ідеях, бо, як гадав Б., безглуздо, щоб дух, тобто "субстанція, яка носить чи сприймає ідеї, сама була ідеєю", а в тому, що вони самі сприймають. Світ завжди сприймається лише через сприйняття певної окремої людини, як сукупність її ідей. І все ж він водночас є нерозривним і єдиним, його неперервність і єдність якраз і досягається, за Б., завдяки богові як духові вічному й безконечному. У своїх соціально-політичних переконаннях Б., на противагу Локку, постає як рішучий противник теорії суспільного договору, заперечує не тільки ідею легітимності непокори народу, а й взагалі суверенітет останнього. Будучи консерватором у питаннях економіки й політики, Б., однак, наголошував, що саме трудова діяльність народу є джерелом і запорукою багатства суспільства, добробуту його членів. У царині етики Б. виступає критиком просвітницьких і вільнодумних концепцій моралі (Мандевіль, Шефтсбері), доводить, що тільки християнська релігія може забезпечити міцні підвалини моралі, утвердження ж останньої потребує суспільства, яке живе "самими мудрими заповідями і зміцнюється нагородами та покараннями з небес". Загалом філософія Б. становить важливий етап переходу від періоду панування концепцій механістичного матеріалізму (XVII — перша половина XVIII ст.) до часів формування й утвердження систем спекулятивної філософії (друга половина XVIII — початок XIX ст.). Безпосередній вплив ідеї Б. справили на американських філософів XVIII ст. — С. Джонсона та Д. Едвардса, опосередкованіший — на представників другої та третьої хвилі позитивістської філософії.

БОЕЦІЙ (бл. 480 — 624)

— пізньоримський філософ, богослов і поет. Належав до старої римської знаті, отримав глибоку й різнобічну освіту, посідав високий статус при дворі остготського царя Тео-доріха, де й був страчений за звинуваченням у таємних стосунках із Східною Римською імперією. Його вплив на культуру Середньовіччя — вельми глибокий і тривалий, здійснювався через переклади (Арістотель, "Вступ" Порфірія) і коментарі до Арістотелевих та після-арістотелівських логіко- герменевтичних текстів, які на початку середньовічної епохи були взагалі єдиним джерелом знань про логіку Арістотеля. Пізніше ж вони, а також власні логічні й теологічні праці Б., стали теоретичним фундаментом середньовічного арістотелізму. Філософсько-моралістичні твори Б., які є спробою поєднати ідеї Платона, Арістотеля, неоплатонізму й стоїцизму з основоположними засадами християнства, постають прообразом і чинником зрілого схоластичного духовного синтезу. Найважливіша праця Б. — "Втіха філософією", що поєднує риси філософського, богословського та моралістичного трактату, написана у в'язниці і є вираженням своєрідного християнськи стоїчного ставлення до навколишнього світу. Божественне провидіння Б, (як і стоїки) ототожнює із законом природи, а самого християнського бога — з ідеєю вищого блага пла-тонівської традиції. Співзвучними стоїчним є і його запевнення про те, що оправжнє щастя не залежить від зовнішніх обставив, в підсумком і виявом власного духовного саморозвитку людини і тому не може бути у неї відібраним, що зло — лише позірність, за якою відкривається як справжня реальність благо, джерелом якого є всеохоплюючий, всезнаючий і всемогутній божественний промисел. "Втіха філософією" присвячена темі стоїчного утвердження духовної свободи і щастя людини як таких, що непідвладні неперервному і примхливому плину зовнішніх обставин, пошукам сенсу людського існування навіть за найтрагічніших часів. Ця праця Б. з моменту її виходу друком багато разів перекладалася й перевидавалася, викликаючи й донині пронизливо гостре почуття духовної співпричетності у читача. Б. залишив також по собі фундаментальні розробки з математики та музикознавства, що, окрім іншого, зробили можливим збереження ідей піфагорійськи платонівської традиції з їх наступною творчою асиміляцією у системі середньовічного "квад-ривію".