Післякласична політекономія. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Післякласична політекономія.

К. Маркс виокремив течію, яку назвав "вульгарна політична економія", оскільки її представники (Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Н. Сеніор та інші) замість намагання об'єктивно розкрити закони розвитку капіталістичного способу виробництва через безсторонні наукові дослідження упереджено обстоювали інтереси пануючого класу, який із революційного (наприклад, боротьба із залишками феодалізму) перетворюється поступово в консервативний. Поворотним пунктом такої трансформації класичної політичної економії у вульгарну є загострення класової боротьби на практиці і в теорії. За цих умов утвердження незмінності капіталістичного устрою (позаісторичний підхід) допомагає зберігати цей лад, що, за словами К. Маркса, означає настання смертної години для наукової буржуазної політичної економії. Важливою функцією вульгарної політичної економії є, зокрема, "приглушування" суперечностей капіталістичного способу виробництва та його апологетика.

З розпадом СРСР вітчизняні економісти почали переосмислювати погляди К. Маркса загалом і щодо вульгарної політичної економії зокрема, а названих ним представників вульгарної політичної економії стали зараховувати до класиків політичної економії. Так, В. Ковальчук та М. Сарай назвали Т. Мальтуса навіть корифеєм класичної політичної економії1. Доцільно детальніше розглянути праці тих економістів, які, наслідуючи думку західних учених, віднесли Ж.-Б. Сея, Т. Мальтуса та інших економістів до класиків політичної економії, зокрема виокремити позитивні і негативні аспекти аналізу і зробити порівняльний аналіз творчості цих класиків.

Так, досліджуючи творчість Ж.-Б. Сея, В. Ковальчук і М. Сарай позитивним вважають обґрунтування низки "функціональних економічних принципів, які сьогодні знаходяться в основі багатьох теоретичних концепцій"2. При цьому принципи некоректно ототожнюються з законами, а чітке формулювання таких принципів у праці тернопільських учених відсутнє. Відтак заслугою Ж.-Б. Сея вони називають обґрунтування продуктивної праці а надання послуг; можливість виміру вартості не тільки кількістю витраченої праці, але й мірою корисності продукту праці (з цією метою наводять слова Сея, що "цінність є мірилом корисності"); що головною діючою особою він проголосив підприємця; що теорія трьох факторів "сьогодні знаходиться в основі уявлень більшості сучасних економістів про природу вартості (цінності); про найбільше значення в теоретичній спадщині Ж.-Б. Сея його теорії ринків, тобто закону Сея".

Сучасна західна економічна наука поділяє і підтримує більшість поглядів Сея. Проте такі погляди (крім частково наукового визначення предмета політичної економії як науки про закони, що управляють багатством; загалом правильних положень про об'єктивний характер економічних законів) є поєднанням наукового підходу з поверховим, найважливіших, але хибних, висновків його концепції. До перших належить положення про продуктивність праці щодо надання послуг (хоча щодо всіх послуг це є перебільшенням); про можливість виміру вартості витратами праці (логічніше було б сказати суспільно необхідної, а не просто праці, а також у відриві від витрат праці лише мірою корисності, що є однобічним положенням); про роль підприємця (але не головну), які є догмами цієї науки. Концепція трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея і обґрунтований ним закон (як найважливіші складові його вчення) в теоретико-методологічному плані є помилковими. Лише нездатністю проникнути в сутність явищ можна пояснити висновок про самостійну роль засобів виробництва у створенні вартості. Прикладом проникнення в таку сутність є висновок шведського економіста К. Еклунда про те, "що у дійсності різні фактори виробництва — це люди із плоті і крові"3.

Отже, оцінюючи окремі позитивні та найважливіші негативні, а також електичні аспекти теорії Сея цілком правомірно зробити висновок про переважання поверхових (вульгарних) висновків. Водночас неправомірна думка К. Маркса про неможливість появи елементів наукового підходу в наступний після вульгарної політекономії період. Такий висновок зумовлений тезою Маркса про неможливість адаптації капіталізму на тривалішому проміжку часу.

Ще менше підстав вважати класичною реакційну концепцію народонаселення Т. Мальтуса. Його сентенції, що людина повинна сама себе прогодувати, що народ сам винен у своїх стражданнях тощо повністю заперечують експлуататорську природу тогочасного капіталізму. Захищаючи інтереси пануючого класу, Т. Мальтус стверджував, що бідна людина не повинна зазіхати на власність багатих, оскільки приватна власність необхідна для зростання виробництва споживчих товарів, а отже, для поліпшення становища бідних.

Антигуманними є також висновки Т. Мальтуса, що рівень заробітної плати визначається мінімальною вартістю засобів існування робітника (класики політекономії цей рівень називали нижньою межею), про недоцільність закону про допомогу бідним; хибним є його положення про виникнення прибутку в обігу, а не у виробництві; про відсутність абсолютної ренти та ін. Дещо конструктивнішою е запозичена у Сміта думка, що величина вартості товару визначається витратами його виробництва, а отже, витратами живої і уречевленої праці. Отже, звинувачення К. Маркса у несправедливості віднесення Ж.-Б. Сея і Т. Мальтуса до вульгарних буржуазних економістів теж поспішне і необ'єктивне. Тому викликає подив висловлювання В. Ковальчука і М. Сарая про наявні у концепції Мальтуса "...окремі недоліки і недостатню коректність" , але її справедливість і актуальність в принципі1.