Основні шляхи та засоби подолання економічної небезпеки в межах економічної власності і господарського механізму. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Основні шляхи та засоби подолання економічної небезпеки в межах економічної власності і господарського механізму.

Оскільки людина є основною продуктивною силою, а водночас і носієм (суб'єктом) економічних відносин в межах економічної власності, найважливішою проблемою економічного суверенітету України є кадрова незалежність. Вона має кілька найважливіших форм економічної реалізації. По-перше, людина є власником робочої сили і повинна за її використання підприємцем отримати грошовий еквівалент у формі заробітної плати. За тенденції наближення цін в Україні на споживчі товари та комунальні послуги до світових критеріїв оплата праці перебуває на рівні багатьох слаборозвинутих країн. Насправді зарплата повинна наближатися до розвинутих країн з урахуванням рівня продуктивності та інтенсивності праці. Проте мінімальний рівень заробітної плати в Україні у доларовому еквіваленті у 2002 р. приблизно у 80 разів був нижчим від мінімальної зарплати американського працівника. Таке відставання в кілька десятків разів перевищує відставання України від США за рівнем продуктивності та інтенсивності праці. Дещо меншим воно було б за рівнем середньої заробітної плати, але водночас більш диспропорційним щодо показників інтенсивності та продуктивності праці. Це дає підставу зробити висновок лише про часткову і незначну реалізацію в Україні власності на робочу силу. Тому найбільш мобільна, зокрема висококваліфікована, робоча сила з нашої країни мігрує за кордон (майже 7 млн осіб).

Іншою невід'ємною стороною вартості, тобто власності на робочу силу, за сучасних умов є соціальні витрати держави, джерелом яких є податки на заробітну плату та виплати найманих працівників у фонд соціального страхування. У США такі витрати лише з державного бюджету становили у 2001 р. до 1,15 трлн дол., а в розрахунку на одного жителя — понад 4100 дол. В Україні у 2002 р. соціальні витрати на особу становили приблизно 600 гри. на одного працівника, що також свідчить про часткову і незначну реалізацію цієї сторони власності на робочу силу.

Величезне відставання спостерігається при оплаті тієї частини вартості робочої сили, яка безпосередньо не пов'язана з процесом праці (оплата відпусток тощо).

Отже, всі три сторони (аспекти) власності на робочу силу найманого працівника не отримують в Україні адекватної економічної реалізації.

За цих умов необхідно значно підвищити заробітну плату з одночасним створенням ефективних стимулів до праці. Необгрунтованими у зв'язку з цим є твердження деяких економістів, що цей захід призведе до автоматичного підвищення цін у 2 рази. Воно не враховує низьку частку заробітної плати в структурі собівартості, яка в багатьох галузях виробництва зменшилася до 6—7 %, а в економіці загалом становить лише 12 %, тоді як у розвинутих країнах — 35 %. Згідно з даними інших економістів, зростання цін становитиме приблизно 25 % при подвоєнні зарплати. Навіть якщо зростання цін буде більшим, виникне інфляція попиту, яка посилить платоспроможний попит населення, а отже, сприятиме реалізації товарів та послуг вітчизняного виробництва, розширить джерело інвестування, податкових надходжень в бюджет, матиме позитивний вплив на послаблення кризи неплатежів тощо.

Наступною сучасною формою економічної реалізації людини-власника є поступове подолання соціально-економічного відчуження найманих працівників від засобів виробництва та результатів праці, яке у розвинутих країнах частково здійснюється через механізм розповсюдження акцій та привласнення дивідендів, а повною мірою — на народних підприємствах.

Формування людини-власника в Україні також передбачає подолання тотального відчуження працівників від засобів виробництва і створеного продукту. Такі процеси повинні були відбутись під час здійснення масового роздержавлення. Так, у 2003 р. в Україні налічувалося до 19 млн акціонерів, але в Україні відбувається не народне, а кланово-номенклатурне роздержавлення, символічне перетворення працівників у власників (внаслідок отримання акцій), широкомасштабне розкрадання державної власності.

Ще однією формою економічної реалізації людини-власника є її участь в управлінні власністю. Ця форма поширюється і законодавчо закріплюється у розвинутих країнах. У Конституції України такі права ні найманих працівників, ні профспілок не закріплені, в ній лише зазначено, що " громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів"1.

Усі форми економічної реалізації людини-власника в Україні йдуть врозріз з аналогічними формами у розвинутих країнах, отже, із закономірностями еволюції економічного способу виробництва. Оскільки вдосконалення технологічного способу виробництва в нашій країні здійснюватиметься протягом кількох десятиліть здебільшого на основі машинної праці, то це призводитиме до посилення техніко-економічного (або технологічного) відчуження найманих працівників від засобів виробництва. У разі народної приватизації і роздержавлення цей вид відчуження був би дещо послаблений соціально-економічною єдністю особистих і речових факторів виробництва. Але тотальне відчуження трудящих від засобів виробництва і навіть посилення його в процесі формальної приватизації означає органічне поєднання двох видів відчуження, внаслідок якого виникає нова протидіюча сила соціально-економічного прогресу, новий синергічний ефект поглиблення системної кризи. Щоб подолати цю загрозу, слід, крім названих заходів, радикально змінити спрямованість роздержавлення, яке перевищило оптимальні межі, а саме:

1) виокремити реальну частку державного майна у власність кожної людини. Вона повинна бути такою, щоб за умов стабільного розвитку економіки і отримання акціонерними підприємствами нормальної норми прибутку кожний працівник-акціонер отримував суму дивідендів, що становить не менше 7—10 % рівня його річної заробітної плати (не в сучасних розмірах, а з урахуванням вимог щодо реалізації власності найманих працівників на свою робочу силу), що активізуватиме діяльність особи як працівника, інвестора, споживача, організатора тощо і формуватиме основну масу майбутнього середнього класу;

2) перевірити джерела збагачення кланово-номенклатурної еліти, за порушення чинного законодавства застосувати щодо них передбачені санкції;

3) усунути можливості пограбування акціонерів довірчими товариствами та іншими фінансовими інститутами.

У сфері соціальних відносин сутність людини розкривається в утворенні класів, соціальних верств, прошарків, залучення до них індивідів, формування спільних економічних, політичних та інших інтересів тощо. На відміну від розвинутих країн, де інтенсивно формується середній клас (насамперед клас власників), в Україні йде фронтальна поляризація суспільства.

Сутність людини у сфері правових відносин відображають відношення до різних об'єктів власності як до своїх, влада над речами, право володіння, користування і розпоряджання ними, формування культури тощо. В Україні внаслідок зубожіння переважної частини суспільства спостерігається нігілізм, вседозволеність, неповага до законів держави, а внаслідок тотального відчуження працівників від власності зменшується їх влада над речами, над різноманітними об'єктами власності (засоби виробництва, інтелектуальна власність та ін.). Посилюють такі процеси економічні злочини. Так, у 2002 р. із понад 33 тис. таких злочинів кожний другий скоєний посадовими особами. Це також загрожує суверенітетові держави зсередини, призводить до зростання злочинності, насамперед економічної. Наприклад, у 2003 р. в Україні скоєно майже 440 тис. злочинів, ще більше поширилося хабарництво, корупція та інші антизаконні явища.

Виявляється сутність людини і у сфері політичних відносин: в участі у політичних партіях, рухах, впливі на політику держави, виборах органів влади різних рівнів тощо. Українські громадяни дедалі пасивніше ставляться до виборів, до членства в різних партіях (в Україні близько 100).

У сфері національних відносин сутність людини виявляється у ступені розвитку національної самосвідомості, ідей та духу народу, умінні і бажанні досягти консенсусу між різними народностями та ін. В Україні мало проявляється національна самосвідомість переважної більшості людей, що виявляється у неповазі до рідної мови, релігійному розбраті тощо. Більше того, у сфері духовного життя здійснюється агресія проти народу, його моралі, історичних та національних традицій.

Як свідчать дані соціологічних досліджень, проведених Інститутом соціологічних досліджень, населення дуже негативно оцінює становище України. Образ сучасного українського суспільства в 62,4 % опитаних асоціюється із злиднями, у 44,7 % — з розрухою, у 43,3 % — з безладом, у 23 % — з безвихіддю.

Проблема економічної безпеки України в межах економічної власності також значною мірою залежить від співвідношення та взаємодії основних типів власності, оскільки від цього залежать темпи економічного розвитку, вибір моделі соціально-економічного розвитку країни, оптимальне співвідношення приватних, колективних та суспільних інтересів тощо.

Слід зазначити, що, виходячи з численних аргументів, наведених раніше, зокрема з висновків, зроблених на конференції ООН щодо недоцільності формування моделі майбутнього розвитку світової цивілізації на основі приватної власності, в Конституцію України не слід було вносити положення про непорушність права приватної власності2. Хоча в 11-й статті Основного Закону стверджується про рівність усіх суб'єктів права перед законом3, але такими об'єктами, крім приватної власності, названі комунальна та державна власність (хоча вказана колективна). Приватна власність у багатьох випадках суперечить колективним та суспільним інтересам. Тому, наприклад, в конституції Японії застережено, що право приватної власності не повинно "суперечити суспільному добробуту", у конституції Греції проголошується, що "приватна ініціатива не може розвиватися на шкоду свободі й людській гідності".

Крім того, суб'єктами власності, підприємницької діяльності є не лише окрема людина, а й колектив, держава, що зумовлює необхідність зміни пропорційного співвідношення між приватною і неприватними типами власності на користь других. Крім того, соціальна форма руху матерії (в тому числі існування людини) є вищою порівняно з біологічною, діалектично її заперечує, отже, найважливіші сторони соціальної сутності людини діалектично заперечують її біологічну сутність, що послаблює силу та інтенсивність біологічної природи людини. Саме цим пояснюються самопожертви багатьох людей в ім'я свободи нації, країни, самої людини, готовність значної кількості людей нинішнього покоління працювати без намагання самозбагачення тощо. Важливо й те, що колективний, а не приватний характер праці є нині домінуючим, що зумовлює пріоритетність неприватних форм власності.

Загроза економічній безпеці України в межах економічної власності значною мірою зумовлює небезпеку в межах господарського механізму. Це пояснюється тим, що пріоритетність приватної власності означає домінування ринкових важелів самоуправління економікою. Цей зв'язок певною мірою усвідомлений у висновках конференції ООН щодо недоцільності формування моделі майбутнього розвитку цивілізації на основі приватної власності.

Загрозою економічній безпеці видаються деякі рекомендації та пропозиції, зокрема щодо недоцільності державного регулювання макроекономічних процесів навіть за допомогою ринкових важелів — ціноутворенням, капіталоутворенням, валютним режимом, кредитно-інвестиційною політикою, зовнішньоекономічною діяльністю та соціальними пріоритетами; стосовно форсованих темпів роздержавлення і приватизації, незважаючи на відсутність відповідних умов; жорстко ортодоксальної монетарної політики, яка позбавляє уряд змоги ефективного регулювання банківської системи, грошово-кредитної сфери. Відсутність державного регулювання співвідношення між прибутком і собівартістю, в тому числі між такими її складовими, як матеріальні витрати і заробітна плата, амортизація та ін., була однією з причин руйнування макроекономічних пропорцій процесу відтворення і відповідно поглиблення економічної кризи.

З боку урядових структур відсутнє елементарне усвідомлення негативних наслідків цих процесів, зокрема того факту, що втілюючи ці пропозиції з метою одержання кредитів (зокрема, МВФ), національна економіка понесе збитки, які набагато перевершують суму отриманих кредитів. Адже названі вище рекомендації МВФ спрямовані не тільки на впровадження ринкових важелів саморегулювання економіки, вони можуть вплинути на приховане руйнування економічної могутності раніше сильної європейської держави. Зокрема, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності за недосконалості політики протекціонізму сприяє проникненню, як правило, неякісних, але дешевих товарів на внутрішній ринок, що поступово знищує національне виробництво, перетворює Україну на периферію світового господарства. Негативний вплив МВФ та Світового банку на постсоціалістичні країни, на фінансову кризу внаслідок неправильних рекомендацій, жорсткої монетарної та бюджетної політики визнають відомі американські економісти Дж. Сакс, Дж.-Ю. Стігліц та ін.

Ці кредити дають змогу всій нації існувати в борг, навіть підвищувати в окремі роки реальну заробітну плату за зниження темпів ВНП. Так, у 1995 р. реальна заробітна плата, згідно з офіційними даними, збільшилась на 28,5 %, а ВНП скоротився на 11,8 %, продуктивність праці — на 7 %. Наслідком отримання кредитів є зростання зовнішнього боргу.

Для усунення наростаючої економічної небезпеки в межах господарського механізму слід суттєво скоригувати курс економічних реформ. Оскільки основним елементом господарського механізму за сучасних умов є державне регулювання економіки, а його ядром — національне економічне планування, то з метою посилення економічної безпеки України в цій сфері необхідно перейти до національного демократичного планування.

Перехід до регульованої ринкової економіки (а не просто ринкової) передбачає діалектичне поєднання позитивних надбань і переваг ринкової та планової системи, зокрема постійного соціального захисту населення.

Державні плани повинні бути якісно новими як за змістом, так і за формою. На основі міжгалузевого балансу і точної інформації слід складати індикативний (прогностичний) план, на який орієнтуватимуться галузі та підприємства недержавного сектору. Для його втілення у практику потрібно створювати комплекс економічних стимулів за допомогою системи прогресивного оподаткування, фінансово-кредитних важелів (зміни ставки відсотка, надання пільг при впровадженні нової техніки, проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, регулювання грошової маси в обігу і т. п.), амортизаційної, інвестиційної політики та ін. Водночас для державного сектору слід приймати обов'язковий для виконання план доповнений імперативним (обов'язковим) виконанням державного бюджету, сферою дії якого є вся економіка.