Етапи життєвого шляху людини., Світ первинного досвіду та допитливості., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Етапи життєвого шляху людини.

На початку життєвого шляху цінності мало усвідомлюються, запозичуються, грунтуються на бажаннях, потягах. Існують автоматичне відтворення взірців поведінки, конформні реакції — хоч і поряд із боротьбою за самостійність особи. Пізніше людина виявляє цінності абсолютні, ідеальні, загальні. Все реальне, знайоме її вже не влаштовує, не задовольняє: виникає віковий песимізм. Наближення до зрілості є й наближенням до реальних, одиничних, конкретних цінностей. Людина навчається бачити унікальне в усій його красі. Цінність його збільшується, бо це цінність того, що минає.

Настає пора мудрості. Людина стає у центрі Всесвіту і переживає людське буття як щось неперевершене, безцінне. Таким чином, у структурі вчинку зміщуються акценти з ситуації на мотивацію і далі на конкретну діяльність, що спрямована на індивідуальний предметний світ у неповторності його рис.

Етапи життєвого шляху можна розрізняти також із точки зору зростання суб'єктності, власної ролі у життєтворчості. У ставленні до себе як творця свого мікрокосмосу поєднується ставлення до часу життя, відпущеного для самореалізації, і ставлення до оточення. Людина, яка погано ставиться до себе, не може бути доброзичливою до тих, хто поруч; відповідальність за все, що не склалося, вона буде перекладати на чужі плечі, на долю, нещасний випадок тощо. І навпаки, у позитивному ставленні до себе відтворюється висока загальна оцінка життєвих планів та їх реалізації, бажання і вміння рахуватися з потребами оточення. У ставленні до себе можна побачити, як людина сприймає той чи інший етап життєвого шляху, наскільки відчуває себе в ролі "режисера" власного життя.

Періодизація життєвого шляху може мати й таке розмежування: дофілософське і філософське ставлення до світу. Інший критерій: динаміка взаємодії світу чуттєвого та ідеального. Серед варіантів періодизації трапляються також спроби розчленування єдиної лінії життя на різні напрями життєвого шляху, що виникають після розв'язання життєвої кризи, виникнення нового розуміння смислу життя.

Світ первинного досвіду та допитливості.

Для людини спочатку відкривається світ віри, згоди з усім, що оточує. Дитина живе у грі справжнім життям, опановуючи роль творця власного світу, роль героя, від якого все залежить. Самостійність у казковому сюжеті безмежна: повернення у минуле, стрибки у майбутнє, покарання злодіїв, торжество добра — все це легко і природно. Саме у грі, дитячій творчості (малюванні, оповідках, конструюванні тощо) людина починає набувати суб'єктності.

На першому етапі життєвого шляху формується ставлення до себе, що усвідомлюється як незбіг свого і чужого, рідного світу батьків і віддаленого зовнішнього світу, світів дорослих і ровесників, світу першого друга і свого власного мікрокосмосу. Говорячи "я сам", навчаючись відповідати "ні", добиваючись самостійності, маленька людина опиняється у центрі створюваного нею світу, простір якого егоцентричний, а час має зворотний характер.

Ставлення до себе переживається як ставлення до ні на кого не схожого представника певної статі, хлопчика чи дівчинки. Психологічна стать є первинною категорією, в якій дитина усвідомлює власне "Я", і ставлення до статевої належності може сприяти чи заважати гармонізації початкового етапу життєвого шляху. На формування психологічної статі безпосередньо впливають і бажаність народження дитини певної статі, і рання ідентифікація з батьками, і особливості контактів з ними, а також ровесниками різної статі.

Драматичний процес пізнання здійснюється шляхом перманентних запитань: "що це таке?", "чому?", "як?", "навіщо?" Оволодіваючи мовою, фантазією, дитина феноменологічно примножує навколишній світ. Досвід цього етапу багато у чому визначає подальший життєвий шлях.

Наприкінці дошкільного етапу гостро переживається власна тлінність, фінітність існування. Якщо для малечі зникнення якогось предмета є зникненням чи не всього реального світу, то шестирічна дитина стикається з проблемою буття і небуття, до якої ставиться дуже серйозно. Передчуття втрати переноситься на себе, своїх рідних, виникають досить стійкі опасіння за власне життя. В той же час страх смерті дає змогу новими очима подивитися на себе, вперше оглянути, нехай дуже приблизно й туманно, майбутній життєвий шлях із його неминучим фіналом. У цьому небайдужому ставленні до смерті, до часу життя зростає суб'єктність особи.