Основні орієнтири зовнішньої політики, Формування зовнішньополітичної стратегії, Західний напрям, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

18.4. Основні орієнтири зовнішньої політики

Україна, незважаючи на свій, по суті, колоніальний статус у складі СРСР, певною мірою була причетною до міжнародної політики. Передусім це було пов'язано з визнанням її у 1945 р. членом — фундатором ООН, що давало можливість протягом усього післявоєнного періоду час від часу нагадувати світовій спільноті про своє існування. Ставши незалежною, Українська держава розпочала якісно новий етап у зовнішньополітичній діяльності, головним змістом якого було перетворення її з об'єкта геополітики у рівноправного суб'єкта міжнародного співтовариства.

Формування зовнішньополітичної стратегії

Основний принцип зовнішньополітичної стратегії України був закладений ще Декларацією про державний суверенітет. Українська РСР урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація також наголошувала, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритети загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права тощо.

Наступним кроком у формуванні зовнішньополітичної стратегії Української держави, який визначив її базові національні інтереси та завдання, стали "Основні напрямки зовнішньої політики України ", схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. У документі наголошувалося, що неодмінною умовою розбудови української державності є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів; входження національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Основоположними чинниками зовнішньополітичного курсу України визначалися: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма зацікавленими партнерами, уникнення залежності від окремих держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; дотримання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних відносинах.

Важливим чинником формування зовнішньополітичної стратегії стало прийняття нової Конституції України. Вона юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності Української держави, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Західний напрям

Перші кроки України на міжнародній арені в значній мірі були зумовлені прагненням вийти з-під нав'язливого впливу Росії, яка ніяк не могла побороти імперський комплекс "старшого брата". Трохи пізніше ця ситуація знайшла своє відображення у трансформації проголошеного Декларацією про державний суверенітет України принципу нейтралітету і позаблоковості. Так, у згадуваних уже "Основних напрямках зовнішньої політики України" зазначалося: "З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати у майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки".

Початок входження України у світовий політичний простір був доволі обнадійливим. Протягом першого року існування українську державність визнали понад 130 країн світу, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі зі 106 з них, а 40 держав відкрили у Києві свої представництва. До січня 1993 р. українська дипломатія уклала 3 5 міжнародних і 88 міжурядових двосторонніх договорів.

Важливою подією на шляху європейської інтеграції України, свідченням її незалежної й рівноправної міждержавної політики стало підписання Президентом Кравчуком 26 лютого 1992 р. у столиці Фінляндії Гельсінського заключного акта. Головним принципом цього документа було положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів.

Певне напруження у стосунки між Українською державою та Заходом, а також Росією внесла проблема ядерної зброї, розміщеної на українській території. Після розпаду СРСР Україна стала третьою за могутністю ядерною державою в світі після США і Росії, з арсеналом більшим, ніж у Великобританії, Франції і Китаю разом узятих. У той же час наша країна підтверджувала свій намір стати без'ядерною державою, проголошений у Декларації про державний суверенітет, і навіть розпочала цей процес — до березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57 % тактичної ядерної зброї. Однак із загостренням напруженості у відносинах між Україною та Росією, викликаної суперечками про підпорядкування Чорноморського флоту та претензіями Росії на Крим, Президент Кравчук 12 березня 1992 р. оголосив про тимчасове припинення вивезення зброї. Українська держава поставила перед світовим співтовариством вимоги про надання їй твердих гарантій безпеки і територіальної цілісності, особливо з огляду на зростання російської небезпеки, та достатньої фінансової і технічної допомоги для потреб ядерного роззброєння.

Остаточного компромісу було досягнуто 14 січня 1994 р., коли у Москві президенти України, США і Росії підписали тристоронню заяву, згідно з якою США та Росія пообіцяли падати Україні гарантії безпеки, як тільки вона стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДІІЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю. Ці гарантії передбачали поважання незалежності і суверенітету України, недоторканність її кордонів, територіальну цілісність, утримання від загрози силою чи ЇЇ використання, економічного тиску на Україну тощо. Такі ж гарантії безпеки Україні готова була надати Великобританія. Крім того, Україна мала отримати " справедливу та своєчасну компенсацію" за вартість високозбагаченого урану, що містився у ядерних боєзарядах, розташованих на її території, у міру того як ці боєзаряди вивозитимуться до Росії на розукомплектування. Зокрема Росія у порядку компенсації зобов'язувалася постачати в Україну низько-збагачений уран для потреб її атомної енергетики, а США мали надати технічну та фінансову допомогу для безпечного демонтажу ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до ДНЯЗ. У1996 р. Українська держава виконала взяті на себе зобов'язання, остаточно позбувшись ядерного арсеналу. Таким чином Україна стала першою країною, яка відмовилася від ядерної зброї, зробивши одночасно крок до без'ядерного майбутнього світу.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння стало для України, за влучним висловом історика О.Бойка, своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Зростання зовнішньополітичної активності України у західному напрямку виявилося у тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції і розвитку, у тому ж році стала повноправним членом Ради Європи, а в наступному — Центральноєвропейської ініціативи, куди входили 15 держав Центральної і Східної Європи. У травні 1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. Важливою була участь нашої країни в роботі Чорноморського економічного співтовариства, яке з 1998 р. набуло статусу міжнародної економічної регіональної організації.

Україна першою з країн СНД ще у 1994 р. підписала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, вступ до якого є її стратегічною метою. В документі наголошувалося на необхідності розвитку політичного діалогу, створенні умов для взаємовигідного співробітництва, підтриманні зусиль України у зміцненні демократії. У 1998 та 2000 pp. указами Президента затверджено Стратегію і Програму інтеграції України в ЄС. Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євро-союзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Принциповим кроком у зміцненні та розвитку стратегічного партнерства стали п'ятий саміт "Україна — ЄС", який відбувся в Ялті у вересні 2001 р., а також прийняття "Плану дій ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні". Невдалим для нашої країни виявився липневий саміт 2002 р., за підсумками роботи якого було ухвалено рішення про невідповідність України вимогам ЄС. Замість асоційованого членства в 2003 р. їй було надано статус "країни — сусіда ЄС" та укладено низку угод про спрощення візового режиму.

Продуктивними є відносини України з НАТО як найбільш ефективною структурою колективної безпеки в Європі. У 1994 р. вона приєдналася до програми співробітництва з НАТО "Партнерство заради миру". У1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства України з НАТО. У травні 1997 р. у Києві було відкрито інформаційний центр НАТО, а в липні того ж року в Мадриді Україна і НАТО підписали Хартію про особливе партнерство. Серед іншого, там зазначалося, що "НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність.., а також принцип непорушності кордонів". Було вироблено механізм взаємин, який полягав у створенні Комісії Україна — НАТО на рівні від послів до глав держав. 23 травня 2002 р. Рада національної безпеки та оборони України прийняла рішення, введене в дію указом Президента, про розробку й узгодження нової стратегії відносин України з НАТО, зорієнтованої на поступове набуття в майбутньому повноправного членства в Альянсі. Через рік, 19 червня 2003р., мету вступу в НАТО було зафіксовано Верховною Радою у 8аконі "Про основи національної безпеки України". Свідченням тієї співпраці України з країнами НАТО стали численні спільні навчання військових підрозділів, які проводяться на українській території, передусім на Яворівському полігоні під Львовом та в акваторії Чорного моря.

Надзвичайно важливою для нашої держави є участь у діяльності ООН. У свою чергу ця організація, визнаючи заслуги України в її становленні, в 1997 р. обрала тодішнього українського міністра закордонних справ Г. Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Упродовж 2000—2001 pp. Україна виконувала високі обов'язки непостійного члена Ради Безпеки ООН. З кожним роком активнішою стає участь українських військових у миротворчих силах ООН, які виконують завдання у регіонах, де тривають міжетнічні та громадянські конфлікти.

Динамічнішим стало двостороннє співробітництво України з такими державами, як США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Австрія та ін.

Для Заходу, особливо для Європи, стабільна Україна сьогодні потрібна не стільки як потенційна противага Росії чи буфер між останньою й Західним світом, а головним чипом, як джерело стабільності в центрі Європи, сила, здатна спільно з іншими країнами зупинити потоки нелегальних мігрантів, наркотиків, зброї й організованої злочинності. Останнє особливо актуальне у зв'язку з низкою безпрецедентних терористичних актів, які сталися 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні й призвели до кількатисячних людських жертв та значних руйнувань. Вони похитнули більш-менш налагоджену систему міжнародних відносин па всіх рівнях: глобальному, міжнародному та двосторонньому. Україна підтримує зусилля світової спільноти, спрямовані проти тероризму, на викорінення та запобігання усіляким його проявам.

Плідно розвиваються відносини із західними сусідами, передусім Польщею, яка є стратегічним партнером України, а також Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Дещо напруженими певний час були відносини з Румунією, окремі політичні кола якої висували до України територіальні претензії щодо Північної Буковини і Бессарабії, порушували питання про зміну лінії проходження державного кордону, висловлювали претензії щодо українського острова Зміїного. Дроте на сьогодні сторонам вдалося дійти порозуміння у принципових питаннях.

Значну увагу в стосунках з іноземними державами Україна надає економічному чиннику. Зокрема, вона підтримує торговельні зв'язки з понад 180 країнами світу. Основні статті експорту — чорні метали та вироби з них, машини, устаткування, інші механізми, продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості, мінеральні продукти, засоби наземного транспорту; імпорту — мінеральні продукти (в т. ч. нафта, нафтопродукти, газ), машини, устаткування та інші механізми, продукція хімічної промисловості, засоби наземного транспорту, пластмаси, каучук.

Негативним фактором на шляху зміцнення зв'язків України із Заходом тривалий час була відсутність чіткої визначеності її міжнародної політики, зокрема так звана багатовекторність, що зводилася до балансування між прагненням увійти до кола західних країн і традиційною лояльністю до Росії, проголошення українським керівництвом заяв, що взаємно виключали одна одну. Щоправда, коли у бік Заходу лише лунали слова про європейський вибір, па Схід роблять конкретні кроки, з поїздками у російські регіони, з преференціями для російського бізнесу в Україні тощо. Якщо спочатку таке балансування давало Україні ілюзію якихось переваг, то згодом, особливо під час російсько-західного зближення на ґрунті боротьби проти тероризму, в багатьох аспектах наша держава зазнала втрат з обох боків. Довіра до української влади похитнулась і в Росії, і на Заході. Сумнозвісна багатовекторність дедалі більше нагадувала ширму для української зовнішньополітичної безпорадності.

Надзвичайно серйозної шкоди іміджу України на міжнародній арені завдали вбивство журналіста Г.Ґонґадзе та гальмування владою його розслідування, "касетний скандал", відсутність прогресу щодо свободи засобів масової інформації, повалення прозахідного уряду В.Ющенка, недемократичні вибори тощо. Різке охолодження відносин України зі США та ЄС спричинив скандал, пов'язаний зі звинуваченнями Президента України у нелегальному постачанні радіолокаційних систем протиповітряної оборони до Іраку. Він, за словами посла США в Україні К.Паскаля, став "причиною одностайного рішення НАТО понизити рівень засідання комісії "НАТО — Україна " у Празі (2002 р. — Авт.) з потенційно тріумфального саміту до засідання на міністерському щаблі".

Загалом розвиток внутрішньополітичної ситуації за правління Л.Кучми, за визначенням одного з аналітиків, призвів до поступового перетворення України з країни перспективної демократії на країну третього світу. В результаті західні уряди, низка міжнародних організацій значно обмежили контакти з українським керівництвом, почали втрачати надії на спроможність його до конструктивної співпраці. "ЄС та США рішуче підтримують незалежну суверенну Україну з тісними зв'язками з трансатлантичною спільнотою, — зазначалося у спільній заяві саміту ЄС — США, який відбувся в червні 2001 р., — але занепокоєні її внутрішнім розвитком, що впливає на демократичні і вільні ринкові реформи. Ми нагадуємо Україні про необхідність направлення потужного сигналу міжнародній спільноті, відповідаючи позитивно й прозоро на стурбованість щодо прав людини, незалежних засобів масової інформації та вільних виборів". Ще рішучіше з цього приводу висловився верховний представник Євросоюзу з питань зовнішньої політики і безпеки Х.Солана. На спільній прес-конференції з Президентом України Л.Кучмою і президентом Польщі А.Квасьневським, коментуючи результати їх тристоронньої зустрічі у Варшаві 16 жовтня 2002 p., він заявив: "Шлях, яким зараз йде Україна, не наближає її до Європи, а навпаки — віддаляє..."

Упродовж 2004 р. зовнішня політика України стала ще більш проросійською. Відтак у період виборчої кампанії помітно зріс російський вплив на перебіг політичних процесів у країні. Ставши більш технологічним та багатовимірним, він не обмежувався тільки виборчою ситуацією чи впливом московських мас-медіа, але був важливим фактором у формуванні та реалізації української внутрішньої політики. Мали місце знакові зміни в тексті Воєнної доктрини України, з якої було вилучено висловлювання щодо наміру вступу до НАТО. Вони були своєрідним анонсуванням більш чіткої зовнішньополітичної орієнтації України напередодні президентських виборів у контексті можливої підтримки Росією єдиного кандидата від української влади, і свідчили про перемогу в оточенні Глави держави євроскептиків і противників членства України в Північноатлантичному альянсі. Цього ж року було запроваджено реверс нафти на користь російсько-британської компанії ТНК-ВР, що фактично поклало край цілям України в контексті розвитку її як транзитної держави для прокачування каспійської нафти до країн ЄС.

Істотне поліпшення іміджу України у світі сталося під час Помаранчевої революції 2004 р. Вона кардинально змінила сприйняття української держави й українців у світі. Та неприхована й щира симпатія, з якою Європа й світ як нарівні органів державного управління, державних діячів і політиків, так і нарівні ЗМІ, інших інститутів громадянського суспільства, простих громадян поставилися до "помаранчевих" подій, поширилася на всю країну. Зокрема, свідченням нового сприйняття України у світі став тріумфальний візит президента Віктора Ющенка до СШ A3—7 квітня 2005 р. Незважаючи па робочий статус візиту, рівень прийому і рівень підтримки, надані у Вашингтоні Президентові України, були безпрецедентними. Сторони досягли повного взаєморозуміння з усіх тем, порушених під час переговорів.

Новий етап після 2004 р. розпочався у співробітництві України з Європейським Союзом. Передусім промовистим свідченням цього стали результати опитування, проведеного агентством TNS opinion у січні 2007 р. у найбільш густонаселених країнах ЄС: Німеччині, Іспанії, Франції, Італії, Великобританії та Польщі. 55 % опитаних мешканців ЄС підтримали вступ України до Європейського Союзу.

Важливе значення на шляху зміцнення стосунків з ЄС також мали демократично проведені українською владою парламентські вибори 2006 р. З цього приводу в Брюсселі було ухвалено спеціальну декларацію, де зазначалося: "Європейський Союз готовий поглиблювати відносини з Україною і вважає, що парламентські вибори створили новий стандарт для проведення таких виборів для всього регіону в цілому". Вони, йшлося далі в документі, "дадуть міцну основу для продовження ключових реформ, спрямованих па посилення верховенства права, трансформацію суспільства і посилення ринкової економіки. У тому числі важливі кроки мають бути зроблені на шляху отримання членства в ЄС. Євросоюз готовий допомагати Україні в проведенні цих реформ ". Таким чином послідовна робота виводить увесь комплекс відносин Україна — ЄС у площину практичної реалізації завдань, пов'язаних зі вступом держави до Євросоюзу.

З перемогою Помаранчевої революції в історії України завершився період т. зв. багатовекторності. Про це 22 лютого 2005 р. на засіданні Комісії Україна — НАТО у Брюсселі заявив Президент В. Ющенко "Україна ще раз підтвердила незмінність кінцевої мети своєї євроатлантичної інтеграції, — наголосив він. — Ми хочемо бачити Україну інтегрованою і до Євросоюзу, і до Північноатлантичного блоку".