Коловоротна концепція Кампанелли, Циклічна філософія історії Віко, Філософія історії Бібліотека українських підручників

3.4.3.2. Коловоротна концепція Кампанелли

До коловоротного трактування суспільного розвитку схилявся й інший італійський мислитель — Кампанелла (1568—1639), який жив дещо пізніше, ніж Макіавеллі. Кампанелла розглядав коловоротність людської історії як похідну й, водночас, як один із виявів колового за своєю природою руху космічної світобудови загалом, який здійснюється відповідно до "розумного, правдивого й святого закону, встановленого споконвічним розумом і словом божим"69. Не заперечуючи тієї обставини, що життєвий цикл народу включає, як закономірні, такі форми правління, як монархія, аристократія й республіка (демократія)70, Кампанелла розглядав їх, однак, не як позитивні форми, протиставлені відповідним антиподам, а як попередні етапи до розбудови ідеально досконалого суспільства, пойменованого ним Містом Сонця. Останнє розглядається ним як своєрідний "золотий вік", який мав місце в минулому й неминуче настане знову. Про це йдеться, зокрема, в одному з сонетів італійського мислителя — "Про золотий вік".

Ведь было ж время золотого века, Так может он вернуться, и не раз. Все, что погребено, назад стремясь, К корням своим придет по кругу снова71.

Однак ідеї про коловоротний за своїм характером рух людського суспільства у Кампанел ли, втім, і у Макіавеллі, свого розгорнутого висвітлення ще не знайшли. Вперше їх системну й докладну розробку в контексті західноєвропейської культури здійснив знову ж таки італійський мислитель — Джамбаттіста Віко.

3.4.3.3. Циклічна філософія історії Віко

Враховуючи це, варто докладніше зупинитися також на розгляді циклічної філософії історії Віко, вперше розробленої ним у системному вигляді вже у рамках західноєвропейського історичного типу суспільства.

Віко теж є адептом філософської теорії історичного коловороту. Але між його системою і вченням Полібія та Сима Цяня є й істотні відмінності, зумовлені передусім тим, що дослідницький горизонт Віко принципово інший — він охоплює вже не тільки античне, а й середньовічне суспільство. Італійський філософ у своїх "Основах нової науки про загальну природу націй" (1725 р.), на відміну від, наприклад, Полібія, досліджує вже не один, а два світи — "світ стародавніх народів" та "світ християнських народів". Скажімо, світ стародавніх народів утворюють, за Віко, передусім такі сім народів давнини — євреї, халдеї, скіфи, фінікійці, єгиптяни, греки та римляни; світ християнських народів — сучасні Віко народи Європи, насамперед Західної. І своє коло історія вершить вже не тільки у рамках життєдіяльності народу, а й у рамках того чи іншого світу в цілому. Інакше кажучи, тут уже не тільки народ, а й той чи інший світ народів розглядається у своєму колі історичної життєдіяльності.

У рамках же одного світу історичне коло існування окремого народу описується Віко за своєю формою, але досить подібно до, скажімо, Полібія, — за суттю. Кожен народ проходить, як вважає Віко, теж три стадії, або віки, — вік богів, вік героїв та вік людей. Кожен вік теж має свій етап виродження, деградації тощо.

Зрозуміло, втім, що філософська система Віко — система оригінальна, яка аж ніяк не редукується до концепції Полібія, Сима Цяня чи якогось іншого мислителя. Вона оригінальна не тільки концептуально, а й за багатством вимірів, вивчення яких ще попереду. Це стосується, зокрема, культурологічного, мовознавчого, правознавчого та інших аспектів філософсько-історичної системи Віко.

Певною мірою перебільшуючи реальне значення свого методу, Віко не уник, зрозуміло, і невиправданих схематизмів у поясненні історичного процесу, а також неадекватного тлумачення історичних фактів, підганяючи їх під свою концепцію. "Він, — слушно відзначав ще М.М. Огасюлевич, — першим створив план ідеальної та вічної історії, вказавши в ній місце для кожної історичної наші'. Немає сумніву, що тягар завдання переважив засоби нового методу, визначеного Віко; Віко довірливо бере Тацита для того, щоб судити діяння Карла V або Філіппа IV, іспанського короля; історія венеціанської республіки пояснюється у нього подіями історії Афін або Спарти; реформація, що здійснилася незадовго перед ним, в його очах слугує повторенням розколів стародавньої Александрійської школи. Будь-хто легко зрозуміє, що, дотримуючись цього методу, мислитель ризикує можливістю легко схибити; але незважаючи на це метод сам по собі є цілком правильним"72. Саме завдяки розробці свого оригінального методу, а не похибкам, неминучим для будь-якого кроку вперед у творенні нового, італійський філософ є й сьогодні нашим духовним сучасником, класичним виразником циклічного напрямку у світовій філософсько-історичній думці.

Пізніше цей напрям знаходить своє втілення у філософсько-історичних системах М.Я. Данилевського, Освальда Шпенглера, А.Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, Є. Мейєра та ін. Однак постає він уже як напрям не лінійної, а некласичної філософії історії і розглядатиметься окремо. Це ж стосується і двох інших напрямів — прогресистського і регресистського, що як напрями розвитку філософсько-історичної думки некласичного штибу теж потребують окремого, докладнішого і поглибленого висвітлення.