Загострення українсько-московських протиріч, Українсько-шведський союз та його невдачі, Пилип Орлик, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Загострення українсько-московських протиріч

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину задуматися над питанням: "Що далі буде з Україною?"

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали проти московські настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє України. Ще 1706р. полковник Горленко, трясучи кулаками перед обличчям І.Мазепи, кричав йому: "Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі" . Тому гетьман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С. Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ломиковський, прилуцький полковник Д.Горленко, лубенський — Д. Зел енський, миргородський — Д. Апостол.

Українсько-шведський союз та його невдачі

На переговорах з Карлом XII І.Мазепою була висунута головна вимога — незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі — на Москву. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем — це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4—6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за свій патріотизм запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця, що не склав добровільно зброю і не зрікся своїх козацьких прав.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро і видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О.Меншикову захопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія — 70—80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами. Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника Батурином, московити вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, ай усе цивільне населення міста разом з немовлятами — всього бл. 15 тис. осіб. По всій Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708р. було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був запідозрений у зв'язках із Мазепою, Петро І одночасно щедро обдаровував тих, які залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказом, передавалися величезні маєтки, матеріальні цінності, конфісковані в І.Мазепи та його однодумців. Грамоти обіцяли прощення всім, хто знову повернеться під владу московського царя. Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.


Шведський учасник походу 1708—1709 pp. полковник, граф Ілленштієрна писав про наслідки Батуринської трагедії: "Мор дування, яке тут було вчинене, навело такий жах на цілу країну, що не тільки більша частина України, у тому числі й ті, що з прихильності до шведів зважилися на повстання, залишилися по своїх домівках, але й переважна кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога".

Про таке мордування описується й у "Історії Русів": "Ці екзекуції були, звичайно, Меншикового ремесла: колесувати, четвертувати і на паль вбивати... Вини шукали в признаннях, і певним засобом до цього вважалося тоді загально хвалене "таїнство'' — тортури... І проводили їх з усією акуратністю, по засадах соборного уложенія, тобто ступенево і за порядком: батогами, кнутом і шиною, тобто розпаленим залізом, водячи його потихеньки і помаленьки по людських тілах, що від того кипіли, шкварились і надувались. Хто пройшов одну пробу, йшов на другу..."

8 липня 1709р. відбулася вирішальна Полтавська битва, підчас якої війська Карла XII та І.Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І.Мазепу до Бендер. Ці "мазепинці" стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 p., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І.Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, за словами дослідника В.Борисенка, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, прості виробники вбачали головного винуватця у погіршенні свого становища у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру I. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосковського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла XII, стало головними складовими поразки. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

Пилип Орлик

Після смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К.Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із шляхетського чесько-білорусько-литовського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом — у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті — "Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика", які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2)гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П.Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією (шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом вій рушив в Україну. На Правобережжі його а прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І.Скоропадського, П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1718 р. Адріанопольського миру між московським і турецьким урядами П.Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.