Українська культура другої половини XX ст., Освіта, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

17.4. Українська культура другої половини XX ст.

Розвиток української культури в другій половині XX ст. відбувався зиґзаґоподібно. Спочатку, після смерті Сталіна, настав короткий період відносної лібералізації, коли було реабілітовано багатьох раніше репресованих митців, доступними стали їхні твори, зросла національна гідність українців, розширилися межі для творчого самовираження, зрештою, сформувалося покоління "шістдесятників" , яке відзначалося непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.

З перемогою у Кремлі в середині 1960-х років консервативних сил українська культура знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. В суспільстві наростають кризові явища, занепадає мораль, девальвуються загальнолюдські цінності, утверджується зневажливе ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, посилюється ідеологічна цензура, розпочинається цькування інтелігенції, повальною стає русифікація тощо. Тих, хто наважувався виступати проти режиму, позбавляли права друкуватися, знімати фільми чи ставити вистави, брати активну участь у культурному житті, звільняли з роботи, інколи кидали за ґрати.

Нарешті, з початком горбачовської перебудови, коли демократизація набирала все більших обертів, створювалися умови для національно-культурного відродження українського суспільства.

Освіта

Упродовж усього періоду існування СРСР правлячий режим особливу увагу незмінно приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Тому не дивно, що, розпочинаючи реформування суспільства, М. Хрущов не обминув і освітньої сфери, тим більше, що остання мала створити основу для розгортання науково-технічної революції. Саме з його ініціативи в пресі розгорнулася дискусія щодо майбутнього шкільництва, яка завершилася прийняттям у грудні 1958 р. Закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР". У квітні наступного року відповідний закон було ухвалено в Україні.

Згідно з цими документами було розпочато структурну перебудову загальноосвітньої школи. Вона передбачала: введення обов'язкової восьмирічної неповної середньої освіти; перетворення середньої десятирічної школи в одинадцятирічну, оскільки близько третини навчального плану в 9—11-му класах було відведено під виробниче навчання; створення матеріальної бази для оволодіння школярами однієї з масових професій. Стратегічним напрямом роботи школи в законі було визначено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. З цією метою у школах уводилося виробниче навчання, частина занять якого проводилася на підприємствах або в колгоспах і радгоспах. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, перед вступом до вузів були зобов'язані відпрацювати щонайменше 2 роки на виробництві. Згідно з законом, запроваджувався аморальний принцип факультативності української мови, традиційно зберігався уніфікований підхід до освіти, ідеологічний контроль за нею тощо.

Несерйозні недоліки реформи, зокрема, на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти, у своєму листі на адресу М. Хрущова вказував видатний український педагог-новатор, директор Павлиської середньої школи Кіровоградщини В. Сухомлинський. Він став відомим завдяки таким своїм педагогічним працям, як "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина", "Як виховати справжню людину", "Сто порад учителеві", "Батьківська педагогіка" та ін. Загалом у його доробку — 41 монографія та понад 600 наукових статей, де розкриваються канони високогуманної і демократичної педагогічної концепції, яка органічно поєднує класичну і народну педагогіку. За це видатного педагога звинувачували у відсутності "класового підходу" до виховання.

Після зміщення в жовтні 1964 p. М. Хрущова шкільна реформа попередніх років була відмінена і лише окремі її фрагменти, як, наприклад, восьмирічна неповна середня освіта, відміна плати за навчання у старших класах (1956), запровадження шкіл-інтернатів (1956) та шкіл подовженого дня (1960), залишалися чинними. З одинадцятирічного терміну навчання в денній загальноосвітній школі з 1966 р. знову повернулися до десятирічки. Тоді ж розпочався перехід до обов'язкової середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання, оновлювалися навчальні програми й підручники. Навчання в початковій школі скорочувалося з чотирьох років до трьох. Усе ширше впроваджувалися факультативні заняття для старшокласників, поглиблене вивчення окремих предметів, кабінетна система навчання, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де учні здобували початкову професійну підготовку. Посилилася політизація навчально-виховного процесу: з середини 1960-х років вводився спеціальний курс суспільствознавства, з 1972 р. — обов'язкова початкова військова підготовка, з 1975 р. — основи радянської держави і права. Зміцнювалася централізація управління освітою. Зокрема, в 1969 р. новостворене Міністерство освіти СРСР урізало автономію свого українського відповідника, перебравши на себе низку його основних функцій.

Наступний крок реформування освітянської сфери був пов'язаний із тим, що па початку 1980-х років помітним стало невпинне відставання освітньої підготовки випускників радянських середніх шкіл від світового рівня. Особливо низьким був рівень підготовки учнів сільських шкіл. Тому в 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила "Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи" . У них визначався комплекс завдань для підвищення якості освіти і виховання, зростання престижу професії вчителя, вдосконалення структури управління освітою, зміцнення ц матеріальної бази. Запроваджувалося навчання дітей з 6 років (за бажанням батьків), 8-річні школи були реорганізовані в 9-річиі, а 10-річні — в 11 -річні. Наголос робився на трудовому навчанні учнів, оволодінні ними конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук тощо. Вчителі мали приділяти більше уваги ідеологічному вихованню учнів.

На жаль, помітних результатів ця реформа не мала. її здійснення було слабо підкріплене матеріально, не супроводжувалося демократизацією освітянської справи, навпаки, посилювалася централізація управління системою освіти, зростав ідеологічний тиск із боку компартії, ігнорувалися національні особливості.

Отже, система шкільного навчання і виховання УРСР, яка відзначалася такими вадами, як догматизм, заорганізованість, нівелювання особистості й підпорядкування її волі колективу, настирливе насаджування відірваної від життя комуністичної ідеології та атеїзму, з кожним роком втрачала свою ефективність. Істотною перешкодою, що заважала забезпеченню належного рівня шкільної підготовки, був злиденний матеріальний стан освітянської галузі і, відповідно, низька оплата праці педагогів. І все ж, попри недоліки, впродовж другої половини 1950-х — 1980-х років вдалося створити значний науковий і культурний потенціал республіки, всім дітям було забезпечено доступ до освіти, а рівень знань та інтелектуальний розвиток як учнів, так і студентів тривалий час перевищували показники розвинутих країн.

У період перебудови своєрідною спробою розвитку здібностей школярів стало відродження ліцеїв та гімназій.

Окрім шкільництва, економічний і культурний розвиток суспільства вимагав нарощування підготовки фахівців із середньою спеціальною і вищою освітою. Не випадково промисловим і сільськогосподарським підприємствам з 1959 р. було надано право за своїми путівками посилати на навчання здібну молодь. Розширювалася мережа заочного і вечірнього навчання.

Швидкими темпами в Україні розвивалася професійно-технічна освіта. Згідно з урядовою постановою від 1969 р. усі профтехучилища були перетворені у навчальні заклади із середньою освітою. Закон про народну освіту (1973) назвав їх основною школою професійного навчання молоді. А в 1984 p., відповідно до "Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи", профтехучилища різних типів реорганізовувалися в єдиний тип навчального закладу, де учні здобували загальну середню освіту і професію. Якщо у 1966 р. налічувалося 700 профтехучилищ, де навчалося 285,9 тис. учнів, то в 1987 р. —1200 середніх профтехучилищ, у яких здобували освіту і спеціальність понад 710 тис. осіб. Щоправда, через низку причин (недостатнє забезпечення матеріально-технічної бази багатьох училищ, недостатня підготовка викладацького складу і майстрів виробничого навчання, комплектування училищ учнями зі слабкою успішністю і з т. зв. неблагополучних сімей тощо) рівень кваліфікації випускників профтехучилищ відставав від необхідного рівня виробництва.

Розширилася підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 навч. р. у республіці було 595 середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося 398 тис. студентів, то в 1986/87 навч. р. їх було 733, де здобували фах 806 тис. осіб за 370 спеціальностями.

Відчутно розширювалася мережа вищих навчальних закладів, зміцнювалася їхня матеріально-технічна база. Відтак упродовж 60—80-х років загальна кількість студентів зросла вдвічі. В 1986/87 навч. р. у республіці діяло 146 ВНЗ, де навчалося близько 850 тис. студентів. На базі Донецького, Сімферопольського та Запорізького педінститутів було відкрито університети. 31969 р. при деяких вузах було створено підготовчі відділення, слухачі яких, успішно склавши іспити, ставали студентами. Забезпечували навчально-виховний процес у ВНЗ понад 80 тис. професорсько-викладацьких кадрів, серед яких було 2,6 тис. докторів і до 30 тис. кандидатів наук. Відповідно зросла і кількість спеціалістів із вищою освітою в народному господарстві УРСР: якщо у 1964 р. їх налічувалось 2,3 млн, то в 1985 р. — 7,3 млн осіб.

Істотним недоліком вищої і середньої спеціальної освіти залишалася якість підготовки спеціалістів, яка значно відставала від світової. Вона, як і раніше, в цілому була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. Вкрай незадовільним залишалося матеріально-технічне забезпечення ВНЗ. На початку 1990-х років СРСР за рівнем освіти у світі посідав лише 28 місце. Якщо на початку 1980-х років персональний комп'ютер на столі західного студента заміняв набір олівців та логарифмічну лінійку, то радянські студенти про таке навіть не мріяли.

Загальною проблемою всієї системи освіти в Україні була її русифікація, коли українська мова досить сплановано витіснялася зі шкіл, ПТУ, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Спроби українських письменників, викладачів ВНЗ, учителів після XX з'їзду КПРС завадити цьому процесу не мали успіху. Вже згаданий Закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям..." (1959), демократично, на перший погляд, надавши батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання в школі, поставив українську мову в нерівноправне становище з російською, яка всіляко підтримувалася державою і, звичайно, мала вищий соціальний статус. Склалася абсурдна ситуація, коли не можна було відмовитися від вивчення російської мови, однак можна було ігнорувати українську. В умовах настійливої пропаганди ідеї "злиття націй" і "утворення єдиної мови для всіх народів" це положення Закону про освіту фактично ставало інструментом національного нівелювання і русифікації української школи.

Однією зі спроб боротьби проти русифікації була проведена в лютому 1963 р. республіканська конференція з питань культури української мови, в якій узяли участь понад 800 учителів, письменників, науковців. По суті, вона перетворилася на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти безпідставного обмеження використання української мови, цькування тих, хто виступав за її всебічний розвиток, одностайно було засуджено абсурдну теорію "двомовності нації". Учасники конференції звернулися до керівництва держави з вимогою поліпшити стан української мови, зокрема, запровадити й в усіх освітніх закладах республіки, установах, торгівлі, на підприємствах і транспорті, забезпечити підтримку україномовних видавництв, кінематографії тощо.

На жаль, до думки конференції партійна номенклатура й не думала прислухатися. З року в рік швидкими темпами звужувалася сфера вжитку у школі української мови, скорочувалася мережа українських шкіл, а у великих містах на сході та півдні України вони майже зовсім зникли. Наприкінці 1980-х років склалася абсурдна ситуація, коли в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніжу Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. Загалом на межі 80—90-х років, як уже зазначалося в попередньому розділі, менше половини українських школярів навчалися в українських школах, переважно у сільській місцевості. " Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, — з болем писав І. Дзюба в праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" — що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць... Але найгірше те, що "українські" школи... зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної належності та зв'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. У більшості з них панує той самий дух вищості і "предпочтительности" російської культури та другорядності української... "

Поширенню російської мови у національних республіках сприяли постанови ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" від 1 червня 1978 р. та Ради Міністрів СРСР "Про заходи з поширення вивчення російської мови в союзних республіках " від 13 жовтня 1978 р. У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція " Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР", на якій, між іншим, було рекомендовано "запровадити всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п'яти років життя". У Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік" від 26 травня 1983 р. в Україні вчителям російської мови було встановлено 15 % надбавки до ставок, класи, де було понад 25 учнів, на уроках російської мови поділялися на дві підгрупи. Також передбачалося збільшити кількість видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. Звичайним явищем стало звільнення учнів у російських школах від вивчення української мови та літератури.

Ще гіршим було становище у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України. Спроби міністра вищої і середньої освіти України Ю. Даденкова, який у 1965 р. розіслав інструктивний лист про мову викладання у ВНЗ, поступово перевести навчання, видавничу справу, проведення офіційних заходів, громадсько-політичної і культурно-освітньої роботи неукраїнську мову, зупинила "директива з Москви ". Після усунення П. Шелеста й Ю. Даденкова з посад процес русифікації української освіти продовжився з новою силою. Як наслідок, вищі та середні спеціальні навчальні заклади України майже повністю перейшли на російську мову викладання. Тому молодь, яка приходила до цих закладів з українських шкіл, за роки навчання нерідко русифікувалася.