Депортація українців, Ідеологічний наступ режиму, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Депортація українців

Трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі — Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають бути включені до складу республіки. Але по-іншому розпорядився И.Сталін. Нав'язавши польському народові прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося примусове переселення українців звідти на схід. У1945— 1946 pp. мало не півмільйона людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час знищили понад 10 тис. українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух, який цілковито підтримувало населення, провалилися. Українські партизани розгромили карателів. Тоді три комуністичних режими — радянський, польський і чехословацький уклали договір про спільні дії проти ОУН і У ПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісну операцію "Вісла". Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно полонізувати лемків, їх розміщали по дві-три сім'ї в кожному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Ідеологічний наступ режиму

Незважаючи на перемогу над нацизмом, у СРСР нічого не змінилось у політичному і культурному житті. ЦК більшовицької партії на чолі зі Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічні впливи комуністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном, тому вдавався до превентивних заходів проти ймовірної загрози. На другий день після капітуляції Німеччини було видано наказ про створення концентраційних таборів (на 1 млн осіб) для червоноармійців, які були у німецькому полоні. Ще раніше, у травні 1944 p., комуністичний режим вдався до масової депортації народів, які, нібито, виявляли "нелояльність " щодо радянської влади. У той час з Криму поголовно було виселено 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів (всього за час війни в СРСР було депортовано бл. 3,4 млн населення осіб, значна частина з яких загинули в до розі або в перші роки вислання). Подібні плани розроблялися й щодо українців, однак вони, за словами М.Хрущова, "уникли цієї долі тільки тому, що їх надто багато і нікуди було висилати".

Сталін і його оточення виробили план нещадної боротьби з інакомисленням. Ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 р. очолив А. Жданов, накинувся на "гнилу" західну буржуазну культуру, що, як і капіталізм, є "умираюча, розтлінна, ворожа і шкідлива для радянських людей". Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали "Звезда" і "Ленинград". Постраждало багато талановитих письменників, зокрема М.Зощенко, А.Ахматова (Горенко) та ін. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій: закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Паралельно з боротьбою проти інакомислення швидкими темпами в СРСР почалося зростання великодержавного російського шовінізму. Газети з номера в номер наголошували на абсолютному пріоритеті російського народу в літературі, мистецтві, науці й техніці. З'явилися статті про "безрідних космополітів", які нехтують великими талантами російського народу. Навіть Т. Шевченко та І. Франко, за влучним висловом публіциста В. Дружбинського, потрібні були не самі по собі, а лише як "молодші брати" великих російських революціонерів. Далі ЦЯ всесоюзна боротьба автоматично переросла в цькування національної інтелігенції, що й було метою всієї кампанії.

Розпочалася шовіністична нагінка 24 травня 1945 р. з виступу Й. Сталіна на прийомі в Кремлі, де він, між іншим, сказав таке: "Товариші! Я хотів би підняти тост за здоров'я нашого радянського народу, і передусім російського народу. Я п'ю передусім за здоров'я російського народу, бо він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу! Я піднімаю тост за здоров'я російського народу, бо він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу не лише тому, що він — керівний народ, а й тому, що в нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння". Наступного дня вийшла передовиця "Правди" — "Великий російський народ", яку передрукували всі газети країни.

Град ідеологічних звинувачень з Москви посипався на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Й.Сталін пропонував виселити всіх українців у Сибір. Ледве його переконали, що зробити це неможливо — не вистачить транспортних засобів. Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні "буржуазного націоналізму". Неодноразово наголошувалося на необхідності викорінення " ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології", "націоналістичної концепції" в літературі та мистецтві.

Перший секретар КП(б)У М.Хрущов та його поплічники з ідеології почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Лише протягом серпня-жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов: про "Історію української літератури", про журнал "Перець", про журнал "Вітчизна", дві постанови про репертуар театрів. Дісталося недавно звільненому з концтабору О.Вишні за спробу довести свою самобутність. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Довженко, В.Сосюра та ін. Авторів "Історії української літератури" звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу "прогресивних" і "реакційних" письменників, не показано "позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України", а нібито наявне схиляння перед Заходом.

Авторам "Історії України", виданої за редакцією М.Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі" буржуазно-націоналістичних концепцій", взятих з арсеналу М.Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу "Богдан Хмельницький" композитора К.Данькевича. Колективам усіх газет та журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати " комуністичне будівництво", а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до "буржуазного націоналізму".

Москві цього було мало. ЦК ВКП(б) у 1947 p., відкликавши М.Хрущова, призначив першим секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановича, одного з конструкторів голодомору 1932—1933 pp., керівника масового знищення української інтелігенції в 30-х роках. Він патологічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. Злива звинувачень впала на Володимира Сосюру за вірш "Любіть Україну". Партійні бонзи та колеги по перу примусили В.Сосюру публічно "каятись" у "націоналізмі", адже, за словами Л.Кагановича, під тим віршем могли підписатися навіть Петлюра з Бандерою. Поет змушений був написати інший вірш під назвою "Любіть Батьківщину", в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну.

Щодо західноукраїнської інтелігенції, то для неї не було пощади. Уціліли ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило, були закатовані, перебували в концтаборах або піддавалися адміністративним гонінням. Було влаштовано справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем Михайлом Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводили відкриті суди. У присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду.

Керівництво УРСР посилило масові репресії на західноукраїнських землях у 1949 р. після загибелі письменника-комуніста Я.Галана. У вузах арештовували і звільняли місцевих професорів та викладачів, масово виключали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.

Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стала боротьба проти "низькопоклонства" перед Заходом, яка розгорнулася наприкін. 1948 р. Нехтуючи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, комуністичний режим засуджував все буржуазне, прирікаючи країну на хронічне відставання в розвитку науки і техніки. Так, у 1948 р. академік Т.Лисенко і його спільники, підтримані партійним керівництвом, почали безглузду боротьбу проти т. зв. вейсманістів-морганістів, тобто генетиків. Упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вони вважали лженаукою, сміхотворною, штучною видумкою "загниваючого капіталізму". Це призвело до того, що радянська наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузях знань: генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

Не гребував режим і втручанням в особисте життя громадян. Так, ще на початку 1947 р. вийшла спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР, якою були заборонені шлюби між радянськими громадянами та іноземцями.

Отже, незважаючи па значну роль України у Другій світовій війні, вона й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві на вільний самостійний розвиток . Чи не єдиними здобутками українців у цей час стали об'єднання переважної більшості українських земель у складі УРСР та входження її у 1945 р. до складу держав — засновниць Організації Об'єднаних Націй. Членство в ООН хоча й було декларативним, та все ж нагадувало світові про існування окремого українського народу, що прагнув до волі. При всій залежності від союзних структур, саме завдяки активній діяльності республіки в міжнародних організаціях поступово утверджувалась міжнародна правосуб'єктність Української держави. За період з 1944 по 1990 pp. вона стала учасницею 156 міжнародних договорів, членом 16 міжнародних організацій, брала участь у роботі майже 60 постійних тимчасових міжнародних органів.