Психічне як мета, засіб і самоцінне для суб'єкта, Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Психічне як мета, засіб і самоцінне для суб'єкта

Незаперечний пріоритет соціального над індивідуальним, зведення індивідуального до "особистісного фактора" і водночас нівелювання особистості визначили останнім часом загальну орієнтацію вітчизняної психологічної науки на з'ясування та обгрунтування соціальної природи психіки, розробку теоретичних та експериментальних моделей відтворення соціальної сутності людського індивіда як "сукупності суспільних відносин".

Зазначена науково-предметна парадигма, можна вважати, певним чином виконала свою історичну місію і сьогодні вже гальмує подальший розвиток психологічної науки. Головним моментом при цьому виступає традиційне ставлення до психіки лише як до засобу, носія соціальних якостей людини. Проблеми самосвідомості, рефлексії психічного в кінцевому підсумку за такого підходу спрямовуються на з'ясування того, що заважає людині якісно виконувати свої чи доручені їй соціальні ролі, бути суб'єктом навчальної, трудової, пізнавальної та інших видів суспільно-корисної діяльності. Самоцінність психічного життя для людини при цьому традиційно не посідає провідного місця в предметі психології.

У результаті виникає певним чином парадоксальна ситуація. З одного боку, визнається велике значення рівня розвитку психіки, її кондицій для людини як суспільної істоти, а з іншого — психіка береться лише в статусі засобу. Психічне як таке у своїх вищих проявах актуалізується у формах свідомості й самосвідомості, душевності й духовності, а.також особистості, індивідуальності, суб'єктності й водночас не розглядається з позицій аксіологічного підходу.

Аксіологічний аспект передбачає, на відміну від гносеологічного та праксичного (які вже значною мірою виконали свою історичну роль у статусі предмета психології), відповідь на питання про смисл психічного для людини, його самоцінність на противагу і на доповнення тим цінностям і смислам, які йдуть від ситуації, визначаються суб'єктом як зовнішні.

Отже, подолання зазначеного вище парадоксу можливе за умови здійснення мотиваційного вибору предмета психології в межах ціннісної парадигми психічного.

Твердження про те, що самоцінність психічного життя має бути предметом психологічної науки, означає, що саме в цьому напрямі найбільш реально також знайти шлях розв'язання суперечностей, які визначають нинішню ситуацію психічного життя людини.

Проблема самоцінного як такого —- це насамперед проблема мотивації буття, що конкретизується в глибинних потягах до єднання зі світом і розототожнення з ним, індивідуалізації.

Ці діалектично пов'язані між собою мотиваційні тенденції залежно від умов, що складаються, поступаються місцем одна одній і тим самим визначають те, що є самоцінним "тут і тепер". Тенденція, яка домінує сьогодні, визначає самоцінним психічне, внутрішнє, суб'єктивне. А отже, першим мотивом, який логічно має бути обраний психологією і цілепокладений її предметом, є мотив само-розрізнення психічного як буття.

Ось як розглядає цей аспект Е.Гуссерль: жити як "Я —- суб'єкт" означає проживати багатоманітне психічне. Однак життя, яке ми проживаємо, так би мовити, анонімне, минає, але ми не спрямовуємо на нього свою увагу. В стані неспання ми завжди зайняті то тим, то іншим, причому на низькому рівні — непсихічним. Наприклад, сприймаючи, ми зайняті сприйнятим вітряним млином, спрямовані на нього і тільки на нього, у згадуванні ми зайняті тим, що пригадуєм, у мисленні — думками, у вольовому прагненні

— цілями чи засобами. Діючи таким чином, ми нічого не знаємо про життя, яке розігрується при цьому, про його різноманітні властивості, які є дуже суттєвими для нас. "Тільки рефлексія, звернення погляду від безпосередньо тематичного, — підкреслює Гуссерль,

— вводить у поле зору саме психічне життя".

Мотивація саморозрізнення психічного входить у предмет психології онтологічним аспектом, що передбачає переосмислення природи психічного як форми буття і як "всередині-буття", обгрунтування необхідності психічного як "мислячої матерії", феноменологічне відтворення особливостей історичного й онтогенетичного існування психіки людини в її гармонії з навколишнім світом, суспільством, іншими носіями психічного життя і в автономії від не-психічного як самоцінної ідеальної реальності.

"Розрізняючи" в собі психічне як буття, як внутрішній світ, індивід "привласнює" і протиставляє себе йому у формі суб'єктності, а саме: як суб 'єкт самоспоглядання і самопізнання, як носій інтенції до проникнення в глибини власного'психічного, його індивідуалізовану сутність.

Отже, спрямованість індивіда як суб'єкта на пізнання власного психічного життя становить гносеологічний аспект предмета психології, але з аксіологічним (ціннісно-мотиваційним) акцентом. Самопізнання тут вирізняється суб'єктивною пристрасністю, гострою заінтересованістю в істинності й відповідальністю перед собою за об'єктивність його результатів: мене цікавить не абстрактне знання про психіку взагалі, а знання про особливості і сутність саме моєї психіки, мого психічного життя, неповторного, індивідуального, тотожного мені самому.

Самоспоглядання, саморефлексія, самопізнання свого внутрішнього світу має самостійну цінність для людини. Проте психологія сьогодні не може обмежитися лише пізнавальним аспектом. Значущість психологічного фактора, самоцінність психічного життя щодалі зростають у практиці людського життя. Тому в предмет сучасної психології не може не увійти праксичний аспект, який розкривається проблемою індивіда як бережливого носія, старанного хранителя і натхненного творця власної психіки.

Суб'єктивне — це те, що належить суб'єктові, суб'єкт — носій суб'єктивного. В цьому зв'язку основним є питання про мотиви ідентифікації індивіда з власною психікою, про міру "привласнення" тих її сфер, які тяжіють до автономії (приховані потяги, інстинкти, комплекси, захисні механізми тощо). Водночас це й проблема мотивації збереження нетотожності суб'єктного ядра і психіки в цілому (яка включає в себе і саме це "ядро"), збереження необхідної дистанції між "носієм" і тим, що він "несе".

Як носій психічного індивід виявляє суб'єктну спрямованість на збереження наявного, досягнутого рівня розвитку психіки, вироблених стереотипів функціонування її механізмів у їхній цілісності. У предметі психології — це проблема забезпечення цілісності психіки, підтримання людиною на належному рівні свого психічного потенціалу, психічного здоров'я тощо. Проте діалектика психічного життя вимагає органічного поєднання процесів збереження і змінювання. Одне не є можливим без іншого.

Коли йдеться про зміни, що відбуваються в психічному житті, то тут виділяється кілька критеріїв диференціації. Так, одні зміни відбуваються мимовільно, інші — на довільній основі, усвідомлено або ж на неусвідомлюваних рівнях, як раціональні чи ірраціональні процеси. Проте вищим рівнем, що діалектично знімає в собі усі згадані, є рівень свідомого творення суб'єктом власного психічного світу, внесення в нього нових змістів, викриття прихованих резервів, індивідуалізації внутрішнього, суб'єктивного, включення у розвиток новоутворень, підтримання цілісності психіки в різних умовах її функціонування і розвитку.

Проблема суб'єктивних джерел, детермінант, рушійних сил са-мотворення психіки, які самі розвиваються, логічно вичерпує, підводить певний підсумок тому, чим мотиваційна парадигма входить у предмет психології.

Подальше визначення предмета психології віддзеркалює проблему трансформації мотивації в конкретні цілі процесу самопізнання та самотворення людиною як суб'єктом власної психіки, визначення та використання відповідних їм засобів і способів, а також урахування умов і різних факторів, що сприяють чи перешкоджають цьому процесу.

Сучасна вітчизняна психологія загалом визнає методологічне положення про те, що психічні явища слід брати у їх "саморусі", "спонтанійному розвитку", в "їх живому житті". Щоправда, й нині декого страшить небезпека опинитися в таборі "ідеалістичної" психології. Однак, як відомо, саме ідеалістичною філософією та психологією зроблено чимало в розкритті діалектики психічного життя.

Тут доречно навести думку Гегеля щодо механізму самотворення. "Внутрішньою, — пише він, — є така доцільність, яка має свої засоби в собі самій. Так, життя є самоціль, воно робить саме себе метою, й те, що є метою, є також і засобом... Оскільки суб'єкт творить себе в собі, у нього є мета: в самому собі мати свій засіб... Але самоціль водночас вступає у відношення зовнішньої доцільності... Таким чином, внутрішня доцільність має відношення до зовнішньої".

Визнання психічної причинності, спонтанності психічного аж ніяк не означає відрив його від матеріального світу в його природних та соціальних визначеннях, якщо в самій структурі психічного життя конституюється суб'єктно-діяльнісна основа як його джерело й регулятивно-скеровуюче начало, що є психічним за своєю природою і водночас наповнене соціальним змістом, саме детермінує і здійснює свій розвиток безпосередньо й опосередковано — через ініціативну взаємодію з оточенням. Саме суб'єкт, на думку К.О.Абульханової-Славської, виступає потенціальною можливістю знаходження нових способів співвідношення з об'єктом у пізнанні, діяльності, спілкуванні і потенціальною можливістю зміни самого себе.

Отже, психологія має не тільки пояснювати внутрішній світ, а й

з'ясовувати закономірності й механізми взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою, враховуючи як діяльнісні (ефективність, оптималь-ність, продуктивність та ін.), так і етико-естетичні критерії, керуючись правилом "Не зашкодь собі!". Тобто йдеться про включення в предмет психології питання розробки технологій взаємодії індивіда з власною психікою з метою її збереження і захисту, відновлення втраченого психоенергетичного потенціалу, саморозвитку й подальшого самовдосконалення (починаючи від психофізіологічних функцій і закінчуючи високими сферами духовної вчинковості).

Основний напрям психологічних досліджень тут має формуватися на ідеї спонтанності як внутрішньо вмотивованої активності творення суб'єктом свого психічного світу і себе як його "ядра", "осередку" за природними загальнолюдськими законами істини, краси й добра.

Творення свого внутрішнього світу, світу психіки, світу свідомості, особистості, індивідуальності, суб'єктності, одухотвореної тілесності не може здійснюватися як процес, орієнтований на кінечність. Внутрішній світ, як і зовнішній, не обмежений просторовими границями, проте передвизначений у часі. Психічне життя безмежне, але не вічне в собі. Ця суперечність породжує проблему смислу як своєрідний для людини "ефект післядії", а отже, вимагає введення цього аспекту як відносно самостійного в предмет психології.

Процес самотворення породжує необхідність самопізнання як рефлексію і реакцію на зміни, викликані порушенням внутрішньої рівноваги (нерідко й навмисним з боку самого суб'єкта), що у свою чергу висвітлює нові горизонти незвіданого в собі, породжує психологічні гіпотези, надихає на нові акти самотворення.

Не відразу і не завжди, але самі ці діалектично пов'язані між собою види самоактивності набувають для людини великого значення, стають смислом її життя. Все підпорядковується мотивації самопізнання і самотворення, набуває значення умови, середовища чи засобу, але не причини. "Я — творець" опиняється в осередку смислового кола, стає смислом смислів.

Гранична смислова "Я — центрація" є вихідним і кінцевим пунктом життєвого шляху людської душі, що підноситься до рівня Духу. Між ними — нескінченна спіраль дій, подій і вчинків, самозвинувачень і само виправдовувань, зневіри в собі й переконаності у своїй неперевершеності, гріхопадінь і катареистичних очищень.

Тільки людина-суб'єкт, що мислить себе метою, здатна ставитися до іншого як до мети, поширюючи на нього своє ціннісно-цільове ставлення самопізнання і самотворення.

Таким чином, предмет сучасної психології окреслює в психіці (об'єкті) як найсуттєвіше ціннісно-цільове і діяльніснотворче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до її суб'єкта.

Проте орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органічним додатком до орієнтації на все інше, що є цінним для людини і міститься у навколишньому світі. Адже саме дисгармонія у ставленні до себе та інших є нерідко причиною регресій і психічних патологій.

Отже, зростаючий інтерес людини до особливостей свого психічного життя, що спостерігається в сучасному суспільстві, не є ознакою його хворобливості, а, безумовно, є результатом поступового духовного розкріпачення, звільнення від диктату середовища і водночас більш чи менш добровільного перенесення на себе відповідальності за власне життя, в тому числі й психічне, за свій життєвий успіх, за можливість реалізувати визначений для себе смисл життєдіяльності.