ТРУБЕЦЬКОЙ Євген Миколайович, князь (1863—1920), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ТРУБЕЦЬКОЙ Євген Миколайович, князь (1863—1920)

— російський філософ, правознавець, релігійний і громадський діяч. Послідовник і друг В. Соловйова. Написав понад 20 книг і брошур, чимало статей. Основні філософські твори — "Миросозерцание Владимира Соловьева" (1913), "Метафизические предположения познания" (1917), "Смысл жизни" (1918). Формування його філософських поглядів відбувалося у сімейному середовищі, через спілкування з братом, С. Трубецьким. В юності обидва захоплювалися нігілізмом і матеріалізмом; пізніше, під впливом B.C. Соловйова, слов'янофілів та німецької класичної філософії Т. стає на позиції релігійної філософії. Ініціатор і учасник книговидавництва "Путь" (1910—1917), один із засновників Психологічного товариства при Московському університеті та Релігійно-філософського товариства пам'яті B.C. Соловйова. Один з основних представників заснованої B.C. Соловйовим філософії всеєдності. З позицій "іманентної критики", тобто виходячи з усього комплексу ідей та інтуїцій вчення Соловйова про Боголюдство, він, приймаючи категоріально-понятійну мережу системи Соловйова, наповнює її дещо іншим змістом, переглядає філософію Соловйова у плані узгодження її ідей з ортодоксальною християнською доктриною та елімінації з учення Соловйова тез щодо позитивної всеєдності компонентів теократичної соціальної утопії, прогресизму, пантеїзму, подолання гіпертрофії значення часткових явищ, на зразок "андрогінної любові". Певні, подекуди істотні, розбіжності між Т. і Соловйовим помітні й у тлумаченні наріжних понять. Якщо Соловйов доводив єдиносутність бога і світу, то Т. шукає єдності такого співвідношення бога й світу, щоб існування світу не суперечило абсолютності й всеєдності бога, доходить висновку про незмінність, неподільність бога й світу, визнає автономний онтологічний статус світу, людської та космічної історії як позабожественної, але й причетної до бога через тенденцію свого руху до нього, до зникнення "світу як відокремленої й відмінної від царства Божого сфери". При цьому й соловйовську категорію всеєдності Т. модифікує у гносеологічному вимірі, надаючи їй вигляду Абсолютної (Всеєдиної) Свідомості (сукупності всіх істин), смислів, тотожних ідеям, ейдосам, ідеальним першообразам, "сперматичним логосам", що стосується водночас і сущого, і Абсолютного. Все, що існує у Всеєдності, в Абсолютному, існує, за Т., і як усвідомлене ним, Всеєдність є не тільки джерелом детермінантного й рушієм, формівним началом всіх своїх витворів, але й містить, разом з тим їх світ в цілому і в собі у вигляді різноманітних змістовних формоутворень, постаючи своєрідним всевіданням про можливе й дійсне, істинне та хибне. Від цього всевідання Т. відрізняє Софію, божественну премудрість, яка, на його думку, не відмінна від такої у трактуванні Соловйова і є посередницею між богом і світом. Субстанцією, основою людської діяльності Т. вважає свободу, тому взаємини між богом і людиною, на його думку, побудовані не на любові, як гадав Соловйов, а на свободі вибору, Софія ж постає тут ідеальним проектом світу, який людина може прийняти, йдучи до добра або ж відкинути, обираючи дорогу зла. Тому вона відповідальна за цей вибір. Завданням людського пізнання Т. вважав осмислення й перетворення у змістовну індивідуальної свідомості вічних ейдосів — сенсів, що містяться у царині безумовної, Абсолютної свідомості. При цьому раціональне пізнання зосереджується не в екзотеричних виявах цієї свідомості, осягнення ж її езотеричної сфери можливе, за Т., лише через акти одкровення, не лише родової (Боголюдство), а й особистої (через церкву та євхаристію) причетності людини до бога. Водночас, реалізуючи онтологічний підхід до пізнання та критично переосмислюючи кантіанську гносеологію, Т. дискутує і з "містичним алогізмом" С. Булгакова та П. Флоренського. Солідаризуючись із Соловйовим у тлумаченні Всеєдності й Бо гол юдства як кінцевої мети космічного й людського поступу, Т., однак, на відміну від нього, доводить обмеженість можливостей поліпшення соціально-політичних реалій. Держава, навіть теократична, обстоювана Соловйовим, неминуче є наслідком примусу й не може стати складовою царства божого; вершиною політичного устрою Т. вважав правову державу, застерігаючи, проте, що і право є недосконалим, конкретно-історичним виявом Абсолютного, властивим лише "земній" стадії розвитку людства, що воно слугує лише одним із щаблів сходження до бога. Загалом завдання політики підпорядковував цілям загального примирення й консенсусу на засадах правди і справедливості, будучи переконаним, що без релігії, спроможної об'єднати людей навіть за умов світової катастрофи, неминуча докорінна деградація людського суспільства, його перетворення на некеровану юрбу. На сучасному етапі ідеї Т. викликають посилений інтерес і в Росії, і за її межами.