Людина з людиною., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Людина з людиною.

М.Бубер слушно зауважив: "якщо ми любимо реальний світ, котрий ніколи не дасть себе знищити, любимо реально, у всій його жахливості, якщо ми тільки відважуємося стиснути його в обіймах нашого духу, — наші руки зустрінуть інші, котрі сплетуться з ними". Людина виявляє себе відносно іншої, продовжує себе в ній, вдивляється в іншу людину, як у дзеркало, готуючись до вчинку самобачення. її спонтанні, безпосередні прояви викликають щиру, відверту відповідь, котра не передбачає ніяких внутрішніх чи зовнішніх кордонів. Саме така сутнісна взаємодія спонукає до самозаглиблення, саморозуміння, самовдосконалення.

Ми, на жаль, досить часто спілкуємося формально, функціонально, виходячи з типових ролей, очікувань, стереотипів. Така взаємодія, без якої уявити собі суспільне життя чи спільну діяльність неможливо, не сприяє самобаченню. Нівелюючи інших, ми водночас нівелюємо й самих себе, перетворюючись на людину-автомат, лю-дину-дію. Вдале маніпулювання партнерами по життю обертається безоднею самотності, абсурдністю несвідомого існування.

Ставлення до іншого визначає і ставлення до себе, і ставлення до навколишнього світу. Яким має бути це ставлення, щоб сприяти заглибленню у себе, саморозумінню? Християнська традиція, котра, хочемо ми цього чи ні, постійно присутня у нашому колективному несвідомому, стверджує необхідність любові до ближнього як до самого себе. Це зовсім не легко: любити саме так, як себе, бажати ближнім добра, як собі. Прийняття себе, розуміння себе, любов до себе виявляються умовою любові до інших. А прийняття себе неможливе без справжнього самобачення, що не принижує і не ідеалізує. Людина, котра вважає, що вона любить інших, і водночас стверджує, що не може позитивно ставитися до самої себе, помиляється, її бажання приймаються нею за дійсність. Якщо немає цілісності у відкритому прийнятті своїх темних і світлих сторін, позитивних і негативних рис, продуктивних і хворобливих станів, немає і не може бути й позитивного ставлення до інших.

Самобачення за допомогою інших починається з того, що людина надає значення всьому, що відбувається з ближніми і з нею самою. Вона не оцінює, не відчуває ворожнечі чи захоплення, вона встановлює значення, виявляє суб'єктивну валентність, наближується до проникнення у суть речей. Вона приймає все, що відбувається, як стан безперервних модифікацій, як нескінченну динаміку саморуху буття.

"Слушно, що дитина говорить "Ти", ще не навчившись говорити "Я", однак на рівні особистісного буття, щоб пізнати таємницю "Ти" у всій її правді, необхідно по-справжньому вимовити "Я" (М.Бубер). Ця думка відомого сучасного філософа не втрачає глибини, якщо її прочитати також навпаки. Щоби пізнати таємницю "Я", треба вимовити "Ти" без самозахистів, без ілюзій та стереотипів. Вимовити це чарівне "Ти" як уперше в житті, нічого не згадуючи і не прогнозуючи, звільнившися від бажань і розрахунків, сприймаючи іншого як самоцінність буття у чистому вигляді, буття як такого.

Взаємодія з людьми не може бути позбавлена гостроти, колізійних моментів, більш-менш трагічної драматургії. Зіткнення інтересів, прагнень, потреб примушує людину шукати реальних засобів подолання внутрішнього конфлікту, котрий завжди певним чином відтворює конфлікт зовнішній. Так ситуативна форма вчинку самобачення поступово стає мотиваційною.

Проблема життя є проблемою видозмін, перетворень власної особистості й особистостей оточення. Ми не можемо весь час ставитись одне до одного константно, незмінно, переоцінки є неминучими. Ми дивимось новими очима на наших близьких, нам важко погодитись із тим, що вони не такі, як ми уявляли, як уважали колись. Наше ставлення модифікується, що стає передумовою нового бачення себе, своїх власних модифікацій, свого саморуху.

"Зміна може бути поліпшенням, надолужуванням, сходженням, але може бути і погіршенням, може бути зрадою... Тут ми стикаємося з одним із найтяжчих явищ людського життя — з розчаруванням у людях" (М.О.Бердяев). Бердяев зауважує, що зрада може бути результатом розвитку особистості, і з цим дуже важко погодитися. Збагачення особистості, її рух можуть породжувати розриви з людьми, з котрими раніш вона була тісно зв'язаною. Так, для Гете кожний роман із жінками ставав збагаченням, сприяючи його розвитку. І людина в такому контексті не може не сприйматися як знаряддя саморозвитку, котрий стає у чомусь вищим, більш значущим. Інша людина не має самостійної цінності, як не має її сам герой-коханець. Найціннішим стає ефемерний шлях зростання, збагачення, що виявляється завуальованою формою втечі від себе, втечі від вибору, від дійової форми вчинку самобачення.

Підкреслюючи значення інших людей для вчинку самобачення, слід наголосити й на небезпеці розчинення особистості в тих, хто є для неї значущими. Відповідальність цілком перекладається на близьких, а формою подяки стає безумовна відданість, бездоганна вірність. Втрачаючи відповідальність, необхідність самостійного вибору, людина втрачає й свободу індивідуально-неповторного розвитку. Вона вже не може відрізнити себе від того, кому належить. Якщо таке відношення сприймається нею як служіння, як місія, що потребує самопожертви, життя здається змістовним і корисним.

Цей дуже зручний засіб відчуження від себе свідчить про активне небажання зустрічі із собою віч-на-віч. Формою аналогічних утеч від тягаря самобачення є належність до тих чи тих груп, товариств, партій, організацій. Колективізм стає надійним гарантом нівелювання, редукції, нейтралізації себе в масі, в цілому. "Та ніжна поверхня особистісної сутності, що потребувала контакту з іншою сутністю, поступово мертвіє і втрачає чутливість" (М.Бубер).

Учинок не може здійснитися без вибору, а вибір ніколи не буває легким, особливо в міжлюдських стосунках. Поки вибір ще не зроблено, людина сприймає суперечності не так гостро, але після переходу до дій, коли вже нічого не повернути, внутрішні суперечності стають болісно гострими, а ставлення до самого себе — вкрай суперечливим. "Таким чином, множинність діяльностей приводить до множинності смислів "Я", перетинання діяльностей до вчинків, учинки — до конфліктних смислів "Я", конфліктний смисл "Я" запускає подальшу роботу самосвідомості" (В.В.Столін).

Етап післядії, коли дію завершено, а вчинок ще триває, передбачає необхідність пережити свою реакцію на зроблений вибір і, головне, на самого себе. Виникають мотиви провини, самопока-рання, очищення, самостворення.

Пізнаючи себе завдяки пізнанню інших, людина водночас починає розуміти людський рід як такий, відчувати себе його невід'ємною часткою. Ще Гоббс писав, що лише той осягає всю психологічну глибину своєї істоти, хто знаходить у ній усе людське. Продовжуючи пошуки Гоббса, Шефтсбері також наголошує на неможливості любити одного й водночас ненавидіти іншого. В одній людині — все людство, всі речі пов'язані між собою. Все набуває сенсу тільки у відношенні до загальнолюдського "універсального все-буття".

Людина пізнає себе в історії людства. Лише в історії, як підкреслює К.Ясперс, формується те, чим є людина по суті. Людина "вирвалась із природного процесу, який завжди залишається лише неусвідомленим повторенням незмінного; вона — істота, яка не може бути цілком пізнана як буття, а ще вільно вирішує, що вона є: людина — це дух, ситуація справжньої людини — її духовна ситуація" (К.Ясперс).