Під наглядом! В'язниця, Бюрократія та демократія, Межі нагляду, Соціологія - Гіденс Ентоні Бібліотека українських підручників

Під наглядом! В'язниця

Фуко приділяв велику увагу таким організаціям, як в'язниці, де особи фізично ізолюються від навколишнього світу на тривалі строки. У таких організаціях люди є ув'язненими, тобто утримуються в ізоляції від зовнішнього суспільного середовища. В'язниця є чіткою ілюстрацією природи нагляду, оскільки тут прагнуть максимізувати контроль за поведінкою ув'язнених. Фуко запитує: "Хіба це дивно, що в'язниці нагадують фабрики, школи, казарми та лікарні, котрі самі схожі на тюрми?" (1979).

Згідно з Фуко, сучасна в'язниця походить від Паноптикуму — організації, що її спроектував у XIX столітті філософ і соціальний мислитель Джеремі Бейтам. Бентам дав назву "паноптикум" (Panopticon) ідеальній в'язниці, проект котрої він при кожній нагоді намагався продати уряду Британії. Цей проект так і не було повністю втілено, проте деякі з його головних принципів були реалізовані у в'язницях, побудованих у XIX столітті у Британії, Європі та США. Паноптикум мав форму кола, де камери розташовувалися по зовнішньому краю. У центрі була наглядова вежа. У кожній камері було по двоє вікон, одне з яких виходило на наглядову вежу, а друге —

назовні. Таке планування мало на меті постійно тримати в'язнів у полі зору вартових. Вікна у самій вежі були оснащені жалюзі, а тому, тримаючи в'язнів під постійним наглядом, самі службовці в'язниці залишалися непомітними.

Бюрократія та демократія

Фуко мав рацію щодо в'язниць. Навіть сьогодні більшість із них має характерний вигляд, подібний до Паноптикуму. Так само Фуко не помилявся з приводу визначальної ролі нагляду в сучасному суспільстві — питання, яке тепер набуло ще більшого значення через зростаючий вплив інформаційних та комунікаційних технологій. Ми живемо в суспільстві, яке хтось назвав суспільством нагляду (Lyon, 1994), — суспільстві, в якому інформація про наші життя нагромаджується найрізноманітнішими організаціями.

Як зазначалося вище, державні організації зберігають величезні обсяги інформації про нас, від записів про наші дати народження, освіту та посади до інформації про наші доходи, якою користуються для оподаткування, та інформації, що слугує для надання посвідчень водія та розподілу номерів національного страхування. З розвитком комп'ютерів та інших форм електронної обробки даних з'являється загроза проникнення нагляду в кожний куточок нашого життя. Уявіть собі країну з населенням 26 мільйонів громадян, де уряд оперує 2220 базами даних, що містять у середньому 20 файлів на кожного громадянина. Можна подумати, що в цій країні існує диктаторський режим. Насправді — це Канада (Lyon, 1994).

Звуження демократії паралельно з розвитком сучасних форм організації та інформаційного контролю викликало серйозну стурбованість Вебера. Особливо його непокоїла перспектива влади безликих бюрократів. Як може вижити демократія за умови збільшення влади, котру мають над нами бюрократичні організації? Зрештою, стверджував Вебер, бюрократії обов'язково є спеціалізованими та ієрархічними. Особи, наближені до низу організації, неминуче будуть змушені виконувати рутинні завдання, не маючи влади над результатами своєї роботи; влада належить особам на керівній верхівці. Студентові Вебера Роберто Мічелзу (Roberto Michels, 1967) належить вислів з приводу такої втрати влади, що з того часу став популярним: у великомасштабних організаціях і загалом у суспільстві, де домінують організації, існує залізний закон олігархії. Олігархія означає правління небагатьох осіб. Згідно з Мічелзом, перетікання влади до верхівки є просто неодмінним елементом надзвичайно бюрократизованого світу. Звідси й термін "залізний закон".

Межі нагляду

За переконанням Вебера і Фуко, найефективніший спосіб керівництва організацією — це максимізація нагляду, чіткий і послідовний поділ влади. Проте такий погляд є помилковим, принаймні щодо комерційних фірм, котрі, на відміну від в'язниць, не практикують тотального контролю над людськими життями в ізольованому оточенні. Насправді в'язниці не є кращою моделлю для організацій у цілому. Безпосередній нагляд спрацьовує відносно добре, коли люди, скажімо, у в'язницях, по суті ставляться вороже до представників влади і не бажають перебувати у цьому місці. Проте в тих організаціях, де менеджери спонукають інших співпрацювати з ними у досягненні спільних цілей, ситуація інша. Надмірний безпосередній нагляд відчужує працівників, котрі відчувають себе позбавленими можливості продуктивно працювати на своєму місці (Grint, 1991; Sabel, 1982).

Це одна з головних причин того, чому організації, засновані на принципах, подібних до сформульованих Вебером і Фуко, скажімо, великі фабрики з конвеєрним методом виробництва та жорсткою ієрархічною структурою, врешті-решт стикаються із серйозними труднощами. У такому середовищі робітники не мали стимулу присвятити себе своїй роботі; постійний нагляд дійсно був необхідним, щоби змусити їх працювати більш-менш продуктивно, однак він спричинював незадоволення та антагонізм.

Крім того, люди схильні протидіяти високим рівням нагляду в іншому розумінні, про яке говорив Фуко, — нагромадженню письмової інформації про них. Це фактично було однією з головних причин розпаду прорадянських комуністичних країн. У цих країнах за людьми постійно стежили або секретні органи безпеки, або найняті цими органами особи — навіть родичі та сусіди. До того ж держава зберігала детальну інформацію про своїх громадян з метою придушення можливого опору своєму правлінню. У результаті сформувалося суспільство, авторитарне в політичному відношенні і, зрештою, економічно неефективне. Дійсно, ціле суспільство почало нагадувати гігантську в'язницю, з усіма виявами незадоволення, конфліктами та методами протидії, що їх породжують в'язниці, — систему, від якої люди врешті-решт звільнилися.