Релігійна та філософська творчість., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Релігійна та філософська творчість.

Філогенетично та історично склалося, що людина виробила певні узагальнені засоби передстояння світові, взаємодії зі світом, в яких відобразився накопичений людством досвід пізнання та перетворення світу. Цей досвід відображений у культурно-історичній та суспільній свідомості людства, він постійно вдосконалюється, ієрархізується, доповнюється та розвивається, виявляючись в основних засобах діяння людини — пізнавального та перетворювального. В процесі індивідуальної життєдіяльності історично та суспільно усвідомлений досвід засвоюється людиною, стає надбанням її свідомості. Таким чином, в індивідуальному досвіді закріплюються й певним чином відображаються загальнолюдські засоби взаємодії зі світом, щоб на шляху онтогенетичного розвитку особистості індивідуалізуватися та необхідною мірою диференціюватися. В суспільній свідомості ж відносно усталеними та узагальненими залишаються основні суспільні форми життєдіяння та життєтворення людини, до яких відносять релігійну, філософську, наукову, художню та власне практичну форми її суттєвої активності.

В основі релігійної творчості людини лежить така суттєва характеристика її життєдіяння, як здатність до міфічного, або міфологічного, мислення. В.Вундт стверджував, що виникнення міфологічного мислення зумовлюється такими властивостями людської природи, які ніколи не вичерпуються цілком у людській свідомості. Ці властивості можуть видозмінюватися, залежати від умов їх виявлення, проте вони не можуть викорінитись, оскільки є сугнісними для життєдіяння людини. Йдеться про властивості людини знаходити в довколишньому світі нові непізнані явища, надавати їм статусу над'явищ, надсил, пояснювати реальність їх впливів на життя людей як надвпливів, а отже — вибудовувати своєрідні засоби протистояти негативному впливові з їхнього боку та викликати "поблажливе ставлення" непідвладних сил. З розвитком людської культури та цивілізації відбувається зміна предмета міфологізації: якщо первісна людина намагалася запобігти "немилості" певних природних сил, то сучасна людина поклоняється іншим "богам", яких у сьогоднішній світовій культурі стільки, скільки існує світопояснень, світосприй-мань, світоставлень та світоглядів.

Основною функцією, від діяльності якої залежать усі міфологічні уявлення, слід вважати своєрідний вид аперцепції, властивий не лише "наївній" свідомості, — уособлювальної аперцепції, спрямованої на персоніфікацію сутності явища, що пізнається. Зміст даного виду аперцепції полягає в тому, що аперциповані предмети цілком визначаються власною природою суб'єкта, який сприймає. Останній не лише знаходить в об'єкті споріднені (функціонально й навіть змістовно) відчуття, афекти, довільні рухи і, більше того, — стани, намагання, інтенції тощо. Залежно, від власного психологічного стану суб'єкт схильний пояснювати та тлумачити сприйняті явища, а також їх можливе ставлення до себе, до свого власного існування. Отже, предметові пізнання надаються якості особи, аналоги зовнішніх та внутрішніх властивостей існування самого суб'єкта пізнання. Наприклад, первісна людина може надавати камінню, рослинам, окремим знаряддям праці внутрішні відчуття, почуття та функції, що випливають із них, але безпосередні зовнішні дії вона передбачає лише в об'єктів, що рухаються, переміщуються: зірок, хмар, вітрів тощо. Аперцептивна діяльність свідомості супроводжується певними асоціативними асиміляціями, які можуть викликати певні ейдетичні образи, ілюзії сприймання тощо.

Міфічна, або уособлювальна, аперцепція — це не якась елементарна, спрощена форма аперцептивної діяльності людської свідомості. Це цілком природна форма, пізнавально-орієнтуючого діяння людини у навколишньому середовищі. Дитина на певних етапах онтогенетичного розвитку яскраво виявляє ознаки даного типу аперцептивної діяльності: вони існують почасти в діяльності уяви та іграх, почасти в тому, що сильні афекти, особливо боязнь та страх, без зусиль викликають у дитини ілюзії уявлень з відповідним чуттєвим та почуттєвим тоном. Але ці вияви "свідомості, що творить міф" у дитини поступово помірнішають і досить скоро пригнічуються впливами середовища та виховання. Проте іноді сфера міфотворчості залишається для людини однією з найактуальніших та найпродуктивніших протягом усього життя.

У первісної людини з її примітивною культурою (хоча останнє визначення складно вважати доречним, коли йдеться про особливий тип культу — "жити відчуттями", на сьогодні майже втрачений,

— з безумовними ознаками витонченості відчуттів, цілісності світосприймання тощо) спонукальними силами до міфотворчого діяння була насичена вся сфера її природного існування. Саме середовище вводить в індивідуальну свідомість первісної людини величезну кількість міфологічних уявлень. Ці уявлення, що виникають в окремих індивідуумів, поступово закріплюються певною суспільною групою, відображаються певним чином у мові, а потім передаються від покоління до покоління, видозмінюючись відповідно до нових природних та культурних умов.

Напрямок, в якому відбуваються ці видозміни, визначається, як правило, тим, що характер міфологічної аперцепції залежить головним чином від "стану духу в даний час" (В.Вундт). Історія розвитку міфологічних уявлень свідчить, що найбільш ранні творіння міфічної думки торкаються, з одного боку, власної участі людини в найближчому майбутньому, а з іншого — визначаються тими афективними переживаннями та станами, які викликаються спостереженнями індивіда за життям подібних собі: фактами народження та смерті, згадками про близьких, образами сновидінь тощо. Саме в цих переживаннях міститься джерело однієї з форм міфотворення

— анімізму. Сутність його полягає в продукуванні людиною уявлень про те, що духи померлих відіграють рокову роль в існуванні живих, здатні втручатися в хід подій, приносити щастя або нещастя тощо. Інша форма міфотворення — фетишизм, за яким уявлення про силу року переносяться на різноманітні предмети, що оточують людину: рослини, каміння, тварин, предмети мистецтва, які привертають увагу своїми властивостями або завдяки випадковим зовнішнім обставинам. Явища анімізму та фетишизму є найстійкішими створіннями міфічної аперцепції і виявляються не лише у фрагментарних, ситуативних світовідчуттях людини, а й у більш-менш стійких формах забобонів (наприклад, віра у привидів, у чародійства, в амулети тощо).

В культурі людства уявлення про надзвичайні сили знайшли своє відображення у складанні міфів — певних цілісних художніх творів спочатку народної поезії, потім писемної словесності. В. Вундт стверджує, що саме літературна форма міфотворчості поклала початок таким формам виявлення суспільної свідомості, як релігія та наука (а саме філософія). Основний зміст міфотворчості відображений також у певних формах соціального діяння людини — обрядах, звичаях, ритуалах, традиціях тощо.

В особистому житті індивіда завжди присутні ті чи інші елементи міфотворення. Система індивідуальних смислів та значень зрілої особистості віддзеркалює певні спрямування, орієнтації, настанови особистості у вибудові своїх стосунків зі світом. Провідною складовою цієї системи є, безумовно, емоційно-афективне забарвлення свідомо встановлюваних особистістю зв'язків із певними елементами довколишнього середовища: предметами (такими, що приносять задоволення, викликають приємні почуття, надихають, прикрашають оточення та ін.), іншими людьми та соціальними групами (такими, що викликають симпатію, почуття прихильності, дають підтримку в скрутних ситуаціях та ін.). У житті кожної людини є стосунки, яким вона надає особливого значення, які викликають у неї особливі почуття; людина схильна обожнювати предмети своїх особливих відношень, і це привносить в її життя певну поетичність, дарує натхнення, а в моменти кризи навіть може слугувати опорою для її подолання і "розширення простору життя" у посткризовий період.

Духовне життєдіяння людини пов'язане з особливою і, мабуть, найвищою за рівнем відтворення в ній індивідуальної сутності "Я" сферою релігійної творчості духовних основ власного життя. В психологічному розумінні однією з підвалин системи смислів та значень зрілої особистості, її світогляду в цілому є своєрідна еталонна модель життєдіяння, в якій синтетично та генералізовано відображені ідеї, ідеали, очікування, вірування, сподівання даної особистості щодо сутності людського існування як такого, сутності власного життя, покликання та призначення тощо. В процесі виховання чи само-настановлення людина може обрати для себе взірцем життєдіяння певну релігію, релігійно-духовну систему, певний загальноприйнятий духовно-релігійний еталон, за яким вона скеровує власне життя, знаходить відповіді на свої смисложиттєві питання, який слугує їй взірцем у здійсненні вчинків та дій. Іноді людина вибудовує власну релігію, створює "свого Бога" або пристає до певної церковної конфесії — приймає науку християнства, ісламу, буддизму чи інших релігійних течій. Проте завжди, відшукуючи опори власного буття, людина засвоює культурно-історичний та вибудовує власний досвід духовного творення, адже вона є істотою духовною — це одна з найсуттєвіших ознак людського способу існування як такого.

Як уже вказувалося, міфологічна творчість поклала початок і іншим формам життєтворення — філософії та науці в цілому. Філософська творчість людини постає в її постійній спрямованості до осягнення сутності речей, явищ, подій, з якими вона реально чи феноменологічно взаємодіє, за якими спостерігає, післядію яких відчуває. Звичайним для людини є прагнення зрозуміти закономірності існування світу, розгортання певних подій, навчитися передбачати хід подій, керувати ним. Адже напевне мають бути якісь загальні закони, котрі можна відкрити і навчитися застосовувати. Відтак філософську творчість слід розглядати не лише як сферу професійно спрямованого діяння, а й як природну складову життєтворчості людини в цілому. Звичайно, кожному індивідові в реальності його життя лише тією чи іншою мірою властива здатність до філософствування, проте елементи цієї форми життєтворення притаманні кожному. "Філософія, — пише П.ЛЛавров, — є щось настільки повсякденне, настільки невіддільне від нашого єства, що ми філософствуємо не навчаючись, при кожному сказаному слові, при кожній усвідомленій дії, філософствуємо добре чи погано, але постійно та нестримно".

Здатність до філософствування складає основу для вибудови людського значення та смислу явищ та подій. Людина усвідомлює своє життя та свою діяльність настільки, наскільки вносить в це усвідомлення елемент філософії. "Вимога свідомої філософії є рівнозначною вимозі розвитку людини". Філософія людини, вплетена в контекст її повсякденного життя, саме і є розумінням усього сутнього і утіленням цього розуміння в художній образ, моральну дію, вчинок, професійний продукт тощо. Філософія в житті людини постає в завершеному процесі ототожнення її думки, способу діяння та звершеної дії, у свідомо вибудованому способі діяння та вчинювання. Зріла особистість стає здатною стверджувати "власну філософію життя" або "філософію власного життя", в якій на основі набутого досвіду відображені свідомі настанови щодо власних цілей існування, сенсу певних дій та вчинків, життєвих завдань та ін. Отже, філософствування властиве кожній особистості, проте не кожна особистість "покликана бути філософом", не кожна має здатність до перетворення світу засобами філософії — "науки всіх наук".

Отже, присутність філософії у повсякденному житті індивіда має певні межі, адже Йдеться про філософію як форму творення духовної культури людства.

У VII та VI ст. до н. е. давньогрецька культурна традиція формувала нову установку індивіда відносно довколишнього світу. Наслідком цього стало утворення сутнісно нової духовної структури, що дуже швидко розвинулася в систематично довершене культурне утворення під назвою філософії. У первинному тлумаченні ця назва означає не просто любов до мудрості, а універсальну науку, науку про світове ціле, про всеохоплюючу єдність всього сутнього. Дуже швидко інтерес до цілого і, як наслідок, до питання про всеєдиний розвиток буття став розподілятися відповідно до його всезагальних форм та сфер. Таким чином філософія розгалужувалася на численні спеціальні науки, залишаючись першоосновою всіх наук.

Філософія — це ціла сфера культурно-історичних утворень, в якій надбання індивідуальної свідомості тісно сплелися з узагальненим досвідом свідомості суспільної.

Ідеї та смислові структури, що містять в собі "інтенціональні безконечності" (Е.Гуссерль), являють собою дещо нове, сутнісно інше, ніж реальні речі, які, перебуваючи у полі досвіду, не стають значущими для людини як особистості, доки не будуть осягнуті нею як цінності свого існування. Створивши концепцію ідеї, людина стає "новою людиною", відкритою сутності речей, з якими взаємодіє. Духовне буття людини стає на шлях постійного оновлення.

Міфорелігійна установка людини відносно оточуючого світу є насамперед практичною установкою. Згідно з нею світ тематизується людиною як цілісність, а саме тематизується практично. Тут під "світом" бачиться природний, конкретно-традиційно (відповідно до досвіду нації, народності, іншого суспільного утворення) уявлюваний світ, світ міфічної аперцепції. Міфорелігійне уявлення про світ заздалегідь поєднує людей та тварин, долюдські та дотваринні істоти, а також надлюдські явища. Людина вважає, таким чином, що весь світ керується міфічними силами, і від їхнього способу діяння залежить (прямо чи опосередковано) її доля. Отже, універсально міфічне бачення світу збуджується практикою, тому зміст його — практично опосередкований. У міфопрактичному спогляданні та пізнанні світу можуть іноді виступати, уявлення про фактичний світ, яким він постає для наукового дослідного знання, і такі уявлення можуть використовуватись наукою. Проте у своїх смислових зв'язках вони залишаються міфопрактичними.

На відміну від міфорелігійної установки теоретична установка є безпосереднім початком філософії. "Людину охоплює жага до споглядання та пізнання світу, вільна від безпосередніх практичних інтересів, і у замкненому колі пізнавальних дій і присвяченого їй часу переслідується та твориться не що інше, як чиста теорія, — наголошує Е.Гуссерль. — Іншими словами, людина стає незаці-кавленим (практично, безпосередньо) спостерігачем, що споглядає світ, вона перетворюється на філософа; або, скоріше, ЇЇ життя мотивується новими, саме за цією установкою можливими цілями і методами мислення, і кінець кінцем виникає філософія — і сама людина стає філософом" Унаслідок формуються відмінні уявлення про дійсний та уявлюваний світ, постає нове питання про істину — не пов'язану з традицією реальної повсякденності, загально-значущу, тотожну для всіх, про істину як таку.

В людському суспільстві філософія поширюється як "дослідження" та як "освіта" і, відповідно, здійснює подвійний духовний вплив на його розвиток. По-перше, вона сприймається як певна пізнавальна позиція, що засвоюється людиною в процесі освіти та життєдіяння і постає як пошукова, пізнавально-орієнтуюча та пізнавально-пояснююча форма повсякденного філософствування. Так, "філософській людині" властиві універсальність критичної позиції, здатність до самостійного нормотворення власного життя, до усвідомленого ціннісного діяння тощо. По-друге, для певного кола індивідуумів філософія постає як життєве покликання. Для цих людей ідея істини стає основою професійного творення філософського життя, філософії як нової форми культури. "Теоретична установка філософа передбачає також, що він з самого початку твердо вирішує зробити своє майбутнє життя універсальним життям, смисл і завдання якого — теорія, безконечна надбудова теоретичного пізнання" (Е.Гуссерль).

В цілому філософія, відрізняючись від інших форм творчої діяльності людського духу — наукової творчості, мистецької діяльності та ін., "надихає їх життям", надає їм власне людського змісту, осмислює їх для самої людини. Без філософії "наука — збірка фактів, мистецтво — справа техніки, життя — механізм. Філософствувати — це розвивати в собі людину як єдину цілісну істоту" (ПЛ Лавров), як "безпосереднє само-буття" (СЛ.Франк), як достеменну духовність "Я".