ЦІЛЕРАЦІОНАЛЬНА ДІЯ ІНДИВІДА, ЦІЦЕРОН Марк Туллій (106—43 до н.е.), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ЦІЛЕРАЦІОНАЛЬНА ДІЯ ІНДИВІДА

— термін введений М. Вебером у ході створення розуміючої соціології. Поряд з ціннісно-раціональною, афективною та традиційною дією термін означає один із чотирьох "ідеальних" типів соціальної дії та поведінки. Ц.д.і., за Вебером, —• дія осмислена, спрямована на досягнення чітко усвідомлюваних самим діючим індивідом цілей, для реалізації яких використовуються засоби, визнані адекватними таким індивідом. На відміну від ціннісно-раціональної, а тим більше — афективної чи традиційної дії, яка обмежена ірраціональними моментами відповідно до цінності афекту чи традиції і підпорядкована їм, Ц.д.і. — суто раціональна. Ц.д.і. — логічний конструкт, ідеальний тип і як такий постає зразком через співвіднесення, з допомогою якого Вебер виокремлює таку ієрархію інших типів дії, тією чи тією мірою наближених до Ц.д.і.: 1) більш чи менш наближено досягнутий правильно-раціональний тип; 2) суб'єктивно цілераціонально орієнтований тип; 3) дія, більш чи менш свідомо і однозначно цілераціонально орієнтована; 4) дія, орієнтована не цілераціонально, але зрозуміла за сенсом; 5) дія, за своїм сенсом більш чи менш зрозуміло вмотивована, але слабше чи сильніше порушувана вторгненням незрозумілих елементів; 6) дія, у якій зовсім незрозумілі психічні чи фізичні факти, пов'язані з людиною або в людині непомітними переходами. Розглядаючи Ц.д.і. як вихідну основу розуміючої соціології, Вебер прагне відмежуватися цим від тих соціологічних вчень, вихідним пунктом яких є такі соціальні утворення, як "економіка", "політика", "держава", "суспільство" тощо. Однак його позиція не є номіналістичною, по-перше, оскільки Ц.д.і. тлумачиться саме як ідеальний тип, по-друге, тому, що Ц.д.і. постає дією соціальною, що з самого початку передбачає орієнтацію агента дії на інших людей і, нарешті, по-третє, внаслідок того, що М. Вебер характеризує Ц.д.і. індивіда виходячи при цьому не з біологічної особини роду homo sapiens, а розглядаючи його як представника певного соціального типу (як він пише, "функціонера"). Таке розуміння Ц.д.і. виступає принципово продуктивною спробою збалансувати та органічно поєднати методологічні орієнтації соціального функціоналізму, з одного боку, та індивідуалізму — з іншого.

ЦІЦЕРОН Марк Туллій (106—43 до н.е.)

— римський державний діяч, оратор, філософ, теоретик риторики і класик художньої прози. Філософська система Ц. є своєрідним синтезом ідей чи не всіх напрямків і шкіл філософії еллінізму: періпатетизму (Стасей), академічної філософії (Філон із Лариси, Антіох із Аскалона), стоїцизму (Діодот і Посідоній), епікуреїзму (Федр, Зенон) та стиліста-ритора Деметрія. Особливо великий вплив справив на нього Посідоній. Певний час (у 44), після вбивства Цезаря, був фактичним правителем республіканського Риму, але в 43, після того як цезарі анці взяли гору, був убитий. Поширене переконання в еклектизмі Ц. засноване на тому, що він більше опікувався популяризацією грецької філософії, ніж обгрунтуванням і викладом власних, оригінальних філософських ідей. Однак, незважаючи на те, що Ц. справді основним своїм завданням вважав саме філософське просвітництво римлян на засадах досягнень давньогрецької філософії, слід, безперечно, визнати у нього наявність і власних, оригінальних філософських поглядів. Визначаючи філософію як культуру духу, він обстоює її гуманну природу і важливість суспільних функцій, доводить необхідність тісного зв'язку філософських побудов з реальною життєдіяльністю громадянського, республіканського суспільства. У своїх працях торкався питань онтології, натурфілософії і теорії пізнання ("Про природу богів", "Про передбачення", "Вчення академіків"), естетики, філософських питань літератури, риторики й стилістики ("Про оратора", "Брут, або про знаменитих ораторів", "Оратор"). Але основні його зусилля зосереджувалися на філософському осмисленні проблем моралі ("Про дружбу", "Про старість", "Про обов'язки", "Про межі добра і зла"), політичної практики й теорії ("Про державу", "Про закони"), місця, ролі й долі особистості у сучасному йому суспільстві ("Промови", "Листи до Аттіка, близьких, брата Квінта, М. Брута"). Ц. критикував епікурейський атомізм і, приєднуючись до вчення стоїків про доцільність та провидіння, визнавав безсмертя душі. Однак в етиці Ц. (вже всупереч стоїкам та й скептикам) заперечує фаталізм, обстоює свободу волі, безпосередньої вірогідності й всезагальної вродженості моральних понять. Доводив також необхідність звільнення від афектів душі чи їх подолання як явищ хаотичних і сумбурних. Втім, Ц. добре усвідомлював всю складність реалізації цієї мети; у реальному житті для нього взагалі є досить типовим незбіг декларованих моральних імперативів і фактичної поведінки, поєднання відчуття беззахисності, суперечливості й хисткості життєвого шляху людини і водночас — впевненості в абсолютності етичних максим; в теорії ж — категоричність тверджень і висновків без належної уваги й ретельності до послідовності, чіткості й належної аргументованості своїх доведень. У царині політичної теорії Ц. близький до розуміння права як природного феномена; найліпшою, слідом за Полівієм, вважав змішану форму державного правління, що поєднувала б сильні сторони монархії, аристократи та демократії, вбачаючи прафеномен її у державному устрої республіканського Риму (консулат, сенат, народне зібрання). Вплив поглядів Ц., щоправда переважно у контексті цивілізацій Заходу, був досить великим і тривалим: відчутно позначаючись на стадії пізньої античності й протягом Середньовіччя, він навіть посилився в епохи Відродження та Просвітництва. Досить конгеніальною Ц. можна вважати, ймовірно, й сучасну епоху, коли загроза кінця історії стала реальною не тільки для західноєвропейської культури, а й для людського суспільства загалом.