Сутність козацтва, Реєстрове козацьке військо, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Сутність козацтва

Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хроніці під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання ". У словнику половецької мови це слово під 1303 р.

трактувалось як "страж","конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського, який під 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак — дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі XV—XVI ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами на волості (так називали заселені простори Подніпров'я), і свідчило про зародження фермерства як форми буржуазного виробництва. Вчорашнє "Дике поле" перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва — т. зв. городові, або міські козаки — проживала "на волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "покозачення" міщан.

Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. — 500; 1590 р. —1000; 1625 р. — 6000; 1630 р.— 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключался у принципі "де три козаки, там два третього судять". Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так абстрактна ідея козацької "вольності" набула конкретного змісту та офіційного визнання.

Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок " покозачення " насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М. Гру шевського, лише на рубежі XVI—XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами. Важливу роль у цьому процесі відіграло дрібні боярство, яке до XVI ст. відбувало службу на південних кордонах держави за наділ землі й користувалося активною підтримкою литовських князів. Однак у XVI ст., особливо після Люблінської унії, коли українські землі потрапили під владу Польщі, ситуація різко змінилася. Оскільки польські закони не визнавали окремого боярського стану, ті його представники, які не могли підтвердити прав на феодальне землеволодіння (землю із селянами), тобто більшість бояр, що володіли землею на підставі звичаєвого права, не лише позбавлялися належності до шляхти, ай масово втрачали земельні наділи, отримавши невтішну перспективу перетворення на феодально-залежних селян. Тому, опинившись на межі виживання, боярство розпочало рішучу боротьбу за збереження своїх прав, зокрема вдалося до масового покозачення, привнісши тим самим у козацьку вольницю свою організацію, давні військові й суспільні традиції.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорізьким Військом". Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати службу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керманичів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший ", або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, а одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-релігійного гноблення. З цього приводу польські пани зазначали: "Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!"

Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові козаки — основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (низові) козаки — проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорізька Січ.