ВЧИНОК ПОВЕРНЕННЯ ДО БУДЕННОСТІ, Людина — дитя свободи. , Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

ВЧИНОК ПОВЕРНЕННЯ ДО БУДЕННОСТІ

Людина — дитя свободи.

Видатний російський філософ І.О.Ільїп писав: "Поки людина має свободу, вона мало думає про неї. Вона дихає, живе й насолоджується нею; вона безпосередньо пливе в її легкому потоці. Свобода подібна до повітря: людина дихає повітрям, не думаючи про нього. Повітря ніби саме вдихається і саме покидає нас, увесь час уливаючись та виливаючись. Ми згадуємо про нього звичайно лише тоді, коли його бракує, коли воно стає важким або сморідним — коли людина починає задихатися. Тоді ми згадуємо, іноді з миттю охоплюючим нас жахом, шо без повітря не можна жити, що ми забули про нього й не дорожимо ним, що воно безумовно необхідне, що починається загибель... Так є й зі свободою".

Вирвавшись із цупких лап буденності, занурившись у пошуки істини, добра та краси, зважившись на самопізнання і самоспоглядання, людина повертається на круги своя, опиняється всередині повсякденності. Але духовні мандри невпізнанно перетворили її, й навколишня дійсність постає в новому світлі. Кожна побутова дрібниця набуває, окрім звичного, ще й іншого, вищого сенсу. Буденні клопоти обертаються великотрудною самореалізацією, виконанням свого призначення. Конкретне включає в себе, втілює абсолютне.

Коли обиватель, занурений у природне буття, відчуває себе натуральним, таким, що відповідає нормам та очікуванням, він вільний. Вільний від потреби самостійно приймати рішення, боротися за їх здійснення, оцінювати досягнуті результати і ставити нові цілі. Він вільний настільки, наскільки ситуативний, наскільки підпорядкований життєвому потокові, що несе його. Проте це свобода не одного, а багатьох, це свобода деіндивідуалізована.

Повертаючись до буденності на новому витку свого розвитку, людина, яка здобула себе як самоцінність, зовсім по-новому відчуває всю повноту свого існування. її свобода стає трансцендентною, стає значущішою за її існування, її буття, у свободі криється одна з великих таємниць світу. Бог проявляється, існує лише у свободі, діє тільки через неї. Свобода і лише свобода може бути сакралізована.

Ця нова свобода далеко не завжди є легкою й приємною. Вона багато чого вимагає від особистості, звалюючи їй на плечі майже непосильний тягар відповідальності геть за все. Саме тому свобода породжує страждання, і варто лише ненадовго, лише частково відмовитися від неї, як суб'єктивно стає легше, страждання зменшуються. "Свобода не є легкою, як гадають її вороги, що зводять на неї наклепи, свобода трудна, вона важкий тягар. І люди легко відмовляються від свободи, щоб полегшити собі життя" (М.О.Бердяев).

Величезна маса людей зовсім не любить свободу, не готова до неї. Тому можна вслід за М.Бердяевым сказати, що свобода не демократична. Вона аристократична, вона для обраних. На етапі повернення до буденності, післядії, підбиття підсумків пройденого шляху свобода дедалі більше й більше індивідуалізується. Ставлення до свободи стає однією з характеристик особистісної своєрідності. Все родове, громадське протилежне свободі. Рід у певному розумінні ворог і поневолювач особистості, це середовище необхідності, а не свободи. Боротьба за свою власну, індивідуальну свободу є боротьбою проти влади родового над людиною, є виходом за межі буденності.

Коли насправді відчувається перший ковток свободи? Коли закінчено боротьбу мотивів, зроблено вибір, прийнято рішення. Хоч би яким важким був обраний шлях, рух ним усе-таки легший, виз-наченіший, ясніший від постійних вагань, сумнівів і тривог попереднього етапу вчинкової активності. "Свобода є моя незалежність і визначуваність моєї особистості ізсередини, і свобода є моя творча сила, не вибір між поставленим переді мною добром і злом, а моє творення добра і зла" (М.О.Бердяев).

Свобода завжди несе із собою творчість, новизну. Повернувшись до буденності, вільна людина вже не скута громадським страхом перед усім незнайомим, новим, незнаним. Вона прагне нового, творить його, втілює в життя. Свободі нерідко протиставляють істину, але нав'язаної, привнесеної силоміць істини не буває. Якщо заради істини вимагають відмовитися від свободи, то про жодну істину не йдеться, за істину видається все що завгодно. Людина вільно пізнає лише ті істини, які її визволяють.

На перший погляд може здатися, що вільна людина не може не бути індивідуалістом. Проте, ізолювавшись від усіх, замкнувшись у собі, ніхто не стає вільнішим. Намагання сховатись від світу з його буденною суєтою, відгородитись від повсякденних проблем і створити собі елізіум для високого мистецтва, як неодноразово демонструвала історія, приречені на невдачу. Істинна свобода не замикає, а розмикає, розкриває в людині універсум, сповнює її переживанням реальної нескінченності.

Ідея свободи первинніша за ідею досконалості, бо не можна прийняти нав'язаної, примусової досконалості. Коли людина вільна, вона готова до будь-яких несподіванок, її не страшить майбутнє, їй доступне переживання справжньої пристрасті та життя в усіх його проявах, включаючи й повсякденно-абсурдні.

Свобода може бути безжальною, вона породжує страждання і трагізм життя. Справжня трагедія — це трагедія свободи, а не фатуму. Конфлікт жалості й свободи, за М.Бердяєвим, є конфліктом спускання вниз і сходження вгору. Жалість може призвести до відмови від свободи. Свобода може призвести до безжальності. Рухаючись висхідним шляхом, підносячись до Бога, людина здобуває духовну силу, творить найвищі цінності. Але вона пам'ятає й про тих, хто залишився далеко внизу, про духовно слабких і починає спускатися вниз, аби допомогти їм. Не можна просто рости, відокремлюючись від світу, знімаючи із себе відповідальність за інших. Кожний відповідає за всіх. Свобода не означає зняття відповідальності за ближніх.

Чи можна жертвувати любов'ю в ім'я свободи? Що це за любов, яка вимагає такої жертви? Той дар свободи, який дано людині, що вийшла з буденності і на новому витку саморозвитку повернулася до неї, є водночас і дар діяльної, перетворюючої любові. Не можна не погодитися з Є.М. Трубецьким, що "тільки щодо істоти вільної любов може проявитися у всій своїй повноті".

Ставши вільною, людина виявляється здатною самостійно, не оглядаючись на звичаї, традиції, групові норми, оцінювати й розрізняти. Свобода може вести людину і шляхом добра, і шляхом зла. Етика є насамперед філософією свободи, виявляючись нерідко філософією трагедії. Законослухняний обиватель захищений від трагедій своєю колективною нормативністю. Трагічний герой завжди виходить за межі ходульних чеснот, перед ним відкривається безодня буття, багатомірність проявів трансцендентного. Збагнута як творча сила, свобода означає вибір між добром і злом, що стоять перед людиною, позаяк без такого вибору немає і бути не може морального життя.

Моральне життя складається з парадоксів, у яких добро і зло переплітаються і переходять одне в одне. В опущеному гріховному світі царює буденність, примушуюча людину соціальність. У тому новому життєвому світі, що його будує оновлена людина, яка пізнала істину, добро, красу, яка піднеслася над потоком природно-історичного та душевного життя, соціальний терор уже є неможливим. У глибині своїй моральне не може залежати від соціального.

"Духовне... життя зовсім не є протилежним життю душевному й тілесному й зовсім не заперечує його, а означає перехід їх до іншого плану буття, набрання ними щонайвищої якісності, рух до висот, до того, що є над-життя, над-природа, над-буття, над-Божество. "Життя" може стати для нас символом найвищої цінності, найвищого добра, але й сама цінність, саме добро є символ справжнього буття, і саме буття є лише символ останньої таємниці... Проблема етики пов'язана з загадкою про людину. Етика й повинна бути вченням про призначення та покликання людини, і вона насамперед повинна пізнати, що є людина, звідки вона прийшла і куди вона йде" (М.О.Бердяев).

Свобода є самовизначення. Але яким би не був мій вибір, моє життя неминуче забарвлене тією значущою ідеєю, тією головною цінністю, яку я стверджую або заперечую. Мені дано, заздалегідь накреслено, визначено здійснити певну місію, виявити задум Божий щодо мене, відповідати йому. Від моєї свободи не залежить перемінити цей задум, проте я можу здійснити блюзнірську на нього пародію чи карикатуру.

Так неминуче виникає питання про відношення Бога й людини, про співвідношення божественної Й людської свободи. М. Бердяев уважає, що традиційне теологічне вчення про світотворення та гріхопадіння усе перетворює на божественну комедію, на гру Бога із самим собою. Походження зла пояснюється звичайно свободою, якою Бог наділив створіння і якою воно зловжило. Але це доволі поверхове пояснення, яке не дає змоги збагнути природу зла. "Свободу, через яку створіння схиляється до зла, створіння не від себе має, воно дістало її від Бога, тобто врешті-решт свобода детермінована Богом. Свобода є фатальний дар, який робить фатальною долю людини" (М.О.Бердяев).

Сам факт гріха є засвідченням свободи, її наочним проявом і доказом. Свобода допускається як реальна можливість здійснити вибір, у тому числі й гріховний. Свобода дає змогу оглянутися на пройдене і так чи інакше його оцінити.

Гріховна свобода створіння, як зазначає Є.М.Трубецькой, нібито несумісна з думкою про Бога-любов, і, однак, саме в любові, в її повноті, в її найвищому прояві ми знайдемо виправдання людської свободи. Божественна любов хоче мати в людині не покірний автомат, а рівного, дружнього співрозмовника, вільного співробітника, співучасника творчого акту.

Людину, яка перебувала в райській гармонії, в буденній невинності, було попереджено про те, що плоди з дерева пізнання добра і зла смертельні. Але вона знехтувала райську цілісність, зажадавши страждань, трагедії справжнього життя, щоб випробувати свою долю до краю. Вона могла живитися з дерева життя і жити вічним життям, вегетативним та несвідомим. "Пізнання народилося зі свободи, з темних надр ірраціонального. І людина віддала перевагу гіркоті розрізнення та смерті перед райським життям у невинності й незнанні" (М.О. Бердяев).

Пізнання — це завжди втрата пасивності, безпосередньої стихійності та несвідомості. Пізнання, як формулює М.Бердяев, є втрата раю. Гріх і є спроба пізнати добро і зло. Зривання з дерева пізнання добра і зла означає здобуття життєвого досвіду, дорослішання, особистісне зростання, що неможливі без болю і страждань. І тому людина так прагне забутися, знепритомніти в екстазі, сп'янінні якщо не вищого, то нижчого порядку. Свідомість захищає нас від несвідомого, від розверзненої "нижньої безодні". Але свідомість заступає від нас і надсвідоме, заважає прорватися до надсвідомості, до "верхньої безодні".

В генезисі духу слідом за М.Бердяєвим можна виділити три стадії: первісну стихію, райську досвідому цілісність, яка не зазнала свободи та рефлексії; рефлексію, оцінку, свободу вибору; і цілісність та повноту після свободи, рефлексії й оцінки, надсвідому цілісність і повноту. В житті людини наявність усіх трьох стадій цілком не обов'язкова, крім того, вони не завжди настають у строгій послідовності. Втеча від природності, натуральності буденності, пристрасне, хворобливе осягання істини, добра, краси, своєї місії на землі, свого призначення приводить до останньої цілісності та повноти в новій буденності, що інакше розуміється й переживається.

Справжня свобода не є свободою виконання зовнішніх для людини норм та законів, вона є свободою творчості, свободою творення нового. Людина на етапі повернення до буденності як воістину вільна істота є творцем цінностей і смислів, вона не тільки підкоряється моральному імперативові, але творить його, творить добро.