Виборчі перегони 1998—1999 pp., На зламі тисячоліть, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Виборчі перегони 1998—1999 pp.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні стало родючим ґрунтом для зростання впливу лівих сил. Свідченням цього був їхній успіх па виборах до Верховної Ради в березні 1998 р., які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Виборці мали можливість обирати не лише між окремими кандидатами в депутати, а й між тридцятьма політичними партіями і блоками. Необхідний чотиривідсотковий бар'єр подолали лише вісім партій і блоків: Комуністична партія (лідер — П.Симоненко) — 24,7 %, Рух (В.Чорновіл) — 9,4, виборчий блок Соціалістичної та Селянської партій "За правду, за народ, за Україну" (О.Мороз, С.Довгань) — 8,6, Партія зелених (В.Кононов) — 5,4, Народно-демократична партія (А.Матвієнко) — 5, "Громада" (П.Лазаренко) — 4,7, Прогресивна соціалістична партія (Н.Вітренко) — 4,05, Соціал-демократична партія (об'єднана) (В.Онопенко) — 4,01 %. Відповідно до поданих голосів КПУ отримала в парламенті 124 депутатських місця, Рух — 45, СПУ-СелПУ — 36, НДПУ — 23, "Громада" — 20, ПЗУ — 19, ПСПУ та СДПУ(о) — по 16 місць. Решта місць дісталася безпартійним депутатам. Головою парламенту після затяжних дебатів, які тривали з 15 травня до 7 липня 1998 р. й увійшли в історію під назвою "спікеріада", та не без допомоги виконавчої влади було обрано консервативно налаштованого представника Селянської партії Олександра Ткаченка.

Кампанія з виборів Президента України почалася у травні 1999 р. Претендентами на Президентський пост було зареєстровано 15 осіб: О. Бази люк, Н.Вітренко, М.Габер, В. Кононов, Ю.Кармазін, Ю.Костенко, Л.Кучма, Є.Марчук, О.Мороз, В.Олійник, В.Онопенко, О.Ржавський, П.Симоненко, О.Ткаченко, Г.Удовенко. За результатами голосування у другий тур виборів, який відбувався 14 листопада 1999 p., вийшли діючий Президент Л.Кучма та лідер комуністів П.Симоненко. Переміг Леонід Кучма з 56,25 % голосів, за П.Симоненка проголосувало 37,60 % виборців. Чинного Президента підтримали в 15 областях України, містах Києві і Севастополі, на виборчих дільницях за кордоном, а його суперника — у 9 областях та Автономній Республіці Крим. Феномен перемоги чинного президента, за перший період правління (1994—1999) якого реальні доходи населення зменшилися у 2,5 рази, а кількість лише офіційно зареєстрованих безробітних зросла в 12 разів, передусім пояснюється тотальним використанням "адміністративного ресурсу" і брудних виборчих технологій, масовим підкупом виборців та психологічним тиском на них з боку підконтрольних владі ЗМІ, принципом "меншого зла" у другому турі виборів. Європейський парламент, оцінюючи президентські вибори 1999 р. в Україні, у своїй резолюції зазначив, що вони відбувалися не в демократичній обстановці та висловив жаль з приводу того, що в державі, яка декларує верховенство права, ці принципи не побули втілення в реальній політичній практиці.

Отже, український народ, поставлений перед дилемою — комуністичне вчора чи шлях реформ, важкий і непослідовний, обрав останнє. Він ще раз надав кредит довіри Л.Кучмі, сподіваючись від нього активних та рішучих дій у розв'язанні наявних проблем.

На зламі тисячоліть

Після президентських виборів внаслідок т. зв. парламентського оксамитового перевороту 2000 р. кардинальних змін зазнала розстановка політичних сил у законодавчій гілці влади, де досі домінували представники лівих сил. Одинадцять парламентських фракцій провели в Українському домі засідання парламенту без прокомуністичної опозиції та змінили президію Верховної Ради й керівництво комітетів. 13 січня 2000 р. вони заявили про створення правоцентристської парламентської більшості та прагнення до конструктивної співпраці з Президентом і урядом, спрямованої передусім на реформування української економіки. Новим головою парламенту обрали Івана Плюща. Реалізацію курсу реформ було покладено на новий Кабінет Міністрів, який з 22 грудня 1999 р. очолив колишній Голова Правління Національного банку України Віктор Ющенко, керівник "нової хвилі", не пов'язаний з партійно-номенклатурним минулим. Урядова програма виходу з економічної кризи отримала назву "Реформи заради добробуту".

Після невпинного економічного занепаду протягом десяти останніх років перебування В.Ющенка на посаді Прем'єр-міністра України повернуло українцям віру в можливість організації стабільної економіки та на поліпшення життя, відновило довіру до нашої держави з боку Заходу, одним зі свідчень чого стало рішення Ради ЄС у жовтні 2000 р. про вилучення України з переліку країн з неринковою економікою.

Уряд В.Ющенка починав у ситуації, коли країна стояла перед загрозою дефолту, мали місце проблеми продовольчої безпеки, енергосистема не одержувала реальних грошей, обсідали внутрішні та зовнішні борги, додавали тривоги нестабільні ціни й нестабільні гроші тощо. Зарік, незважаючи на приплив у державу коштів МВФ, вдалося уникнути дефолту, реструктуризувати й скоротити на 17 % обсяг зовнішнього державного боргу, який протягом 1993—1999рр. щорічно збільшувався в середньому на 64 % і на початок 2000 р. становив 12,4 млрд. дол. США; зберегти життєстійкість енергетичної системи і зупинити наростаючий процес "віялових" відключень електроенергії; перейти до політики збалансованого державного бюджету; здійснити комплекс заходів для зміцнення фінансової дисципліни в країні; замінити розрахунки грошовими сурогатами на розрахунки реальними грошима; утримати стабільність грошової одиниці й поліпшити збирання податків настільки (за даними ДПАУ, за підсумками 2000р. надходження до бюджету зросли проти попереднього року більш як на 5 млрд. грн), що це дало змогу майже на третину скоротити заборгованість за заробітними платами (у бюджетній сфері на 52 %: з 540,6млн до262,1 млн грн), а пенсії навіть підвищити на 10 %; закріпити тенденції до економічного зростання. Якщо протягом 1992—1999 pp. розмір валового продукту країни скоротився на 60 %, то протягом 2000 р. він вперше за десятиріччя зріс на 6 %. Реформування промисловості на ринкових засадах дало змогу не тільки зупинити спад виробництва, а й забезпечити його реальне зростання. За підсумками 2000 р., темп приросту промислового виробництва становив 12,9 % . Поліпшилася структура реалізації. Частка промислової продукції, реалізованої за бартером, за вісім місяців 2000 р. була майже вдвічі меншою, ніж у 1999 р. Позитивна тенденція до скорочення бартерних операцій виявилася в усіх галузях. Поліпшились фінансові результати діяльності галузей промисловості. Порівняно з відповідним періодом 1999 p., сума збитків зменшилася з 575,1 до 51,6 млн грн.

У складних умовах перебувало сільськогосподарське виробництво України, загальна площа угідь якого — 40 млн. 782 тис. га, у т. ч. майже 33 млн га ріллі, хоча природа подбала про його могутній потенціал. Зокрема, українські чорноземи визнані кращими у світі та містять усі необхідні елементи для різкого підвищення врожайності за умови кращої організації виробництва, впровадження сучасних технологій і хіміко-біологічних засобів формування і захисту врожаю.

Проте й у сільському господарстві впродовж 2000 р. уперше за останнє десятиріччя було призупинено спад виробництва і намітилися тенденції до зростання. Передусім це сталося за рахунок приватного сектора. При закладених у програмі уряду 1,6 % зростання сільськогосподарського виробництва становило 7,6 %. Певні зрушення сталися на тлі проведення аграрної реформи, значною мірою ініційованої Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. Відбулося масштабне паювання землі, щоправда, без права купівлі-продажу (6,4 млн селян одержали у власність 26,5 млн га), яке створило передумови для включення її в економічний обіг. 11,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було реформовано в 14,7 тис. господарств ринкового типу. Саме вони разом із 37 тис. фермерських та 11,5 млн особистих селянських господарств, на думку уряду, "заклали інституційну основу приватного господарювання ". Стимули для нарощування виробництва започаткувала лібералізація ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Українські банки стали більш охоче надавати кредити сільськогосподарським підприємствам. Все це привело до того, що селяни дедалі швидше позбуваються нажитих протягом десятиріч радянських звичок та менталітету і переходять на працю за ринковими принципами. І хоча досі за українським законодавством земля не стала товаром і її не можна продавати та купувати, все ж орендні відносини, які зараз поширені в Україні, відкривають можливість для більш-менш ефективного господарювання.

Водночас аграрна реформа в Україні поки що не привела до підвищення економічної ефективності аграрного виробництва. Показники продуктивності праці українських аграріїв порівняно з розвиненими країнами залишаються низькими. Так, на одного працівника АПК України припадає річна валова додала вартість у 2500 дол. США, що у 8—16 разів менше, ніж у розвинених країнах.

Незважаючи на пожвавлення української економіки протягом 2000 р., вирішення більшості соціальних завдань розвитку, викладених в урядовій програмі "Реформи заради добробуту", відбувалося повільно. За окремими важливими параметрами, передусім зростанням реальних доходів населення, враховуючи інфляційні процеси в країні, змін на краще, по суті, не сталося. Оскільки левову частку прибутків громадян, як і раніше, поглинали витрати на харчування, житло, послуги житлово-комунального господарства, на одяг, товари культурно-побутового призначення, медичне обслуговування, доводилося заощаджувати здебільшого за рахунок кількості і якості продовольства, відпочинку тощо. Серед недоліків діяльності уряду В.Ющенка у 2000 р. можна назвати і те, що йому не вдалося створити безпечні й стабільні умови для національного капіталу, домогтися значного зниження податків, встановити необхідний порядок у державному секторі економіки тощо. Однак названі проблеми нагромаджувалися роками і їх вирішення потребує тривалого часу, оскільки Україна втратила свій шанс швидкого ефективного реформування ще в першій половині 90-х років, правильно обраних економічних орієнтирів та політичної волі.

Свідченням правильності обраного урядом В.Ющенка курсу, закладеного в урядовій програмі "Реформи заради добробуту", стало нарощування темпів економічного зростання в січні-квітні 2001 р. порівняно з аналогічним періодом попереднього. Так, за 4 місяці приріст реального ВВП становив 8,5 % (у квітні зростання сягнуло майже 11 %), продукції сільського господарства — 6 %, промислового виробництва — 18,4 %. Цей показник був одним з найкращих не лише серед країн СНД, а й у континентальній Європі. Зростання промислового виробництва в Україні у першому кварталі 2001 р. було зафіксовано в усіх галузях. Додатне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 239,2 млн дол. (за січень —- березень 2000р. від'ємне сальдо становило 636,4 млн дол.). Протягом січня — квітня 2001 р. в Україні зберігалася стабільність на валютному ринку, зменшувалися коливання курсу гривні, збільшувався рівень золотовалютних резервів Національного банку, надходження до державного бюджету зросли на 14,2 %, а обсяги кредитування реального сектору української економіки — на 13 % порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Рівень інфляції за цей час становив 4,3 % (у т.ч. у квітні 1,5 %), замість прогнозованих 7,8 %, індекс споживчих ціп становив усього 2,6 %, що втричі менше за відповідний показник 2000 р. Реальні доходи громадян за перший квартал 2001 р. зросли на 7,5 %.

На тлі ефективної діяльності уряду В.Ющенка повною несподіванкою стало рішення Верховної Ради України про його відставку. Власне результати урядової роботи ініціаторів відставки цікавили найменше. Тому нагадування Кабінету Міністрів про виплату ним протягом року 6-мільярдної заборгованості за заробітними платами і пенсіями, нарощування темпів економічного зростання тощо почуті не були. Причини відставки крилися в тому, що своєю політикою В.Ющенко викликав незадоволення комуністів та олігархів, які, по суті, об'єднались у нову парламентську більшість. Щойно розбагатілі побоювалися втратити свої прибутки, їх непокоїла боротьба прем'єр-міністра проти корупції та "тіньової" економіки, бо сформована система давала їм можливість зосереджувати і нагромаджувати капітал не стільки за рахунок організації ефективного виробництва, скільки за рахунок нечесної приватизації і несплати коштів до бюджету. Тому, коли, навівши елементарний порядок в економіці, уряд В.Ющенка спробував зламати цю систему, запровадити рівні правила гри на ринку для всіх, почав призупиняти процеси нечесної приватизації, змусив розраховуватися, зокрема на енергоринку, грошима, скасував адресні пільги більш ніж 200 фірмам, він пара з и вся на відчайдушний опір олігархів. Комуністів так само не влапітовувало оздоровлення країни, оскільки з поліпшенням умов життя народу їхні шанси перемогти на виборах істотно знижувалися. В результаті ідеологічно несумісні за своєю природою політичні сили: комуністи та промислові й фінансові магнати — колишні червоні директори, партійні та комсомольські функціонери, які в хаосі пострадянських змін прибрали до рук ласі шматки державної власності, об'єдналися навколо однієї мети — відправити у відставку Кабінет Міністрів В.Ющенка, котрий був фактично першим урядом, що спирався на українську національну ідею. Це вкрай нерозважливе і незрозуміле для переважної більшості українського суспільства рішення комуно-олігархічних сил, санкціоноване президентом, було прийнято на сесії Верховної Ради 26 квітня 2001 р.

Як виявилося, перемога над урядом Ющенка стала для комуністів та олігархів пірровою. Покидаючи Кабінет Міністрів, Віктор Ющенко звернувся до українського суспільства зі словами: "Я йду, щоб повернутися!" Фактично з цієї миті він за підтримки своїх соратників почав боротьбу за президентську посаду.

Незважаючи на відставку уряду В.Ющенка, здійснені ним економічні реформи дали можливість новому Кабінету Міністрів, який з 29 травня 2001 р. очолив керівник Української спілки промисловців і підприємців, народний депутат України Анатолій Кінах, продовжити курс на зростання вітчизняної економіки. Зокрема, у 2001 р. зростання ВВП в Україні становило понад 9 %, обсяг промислового виробництва —14,2, рівень інфляції скоротився до 6,1 %. За перше півріччя 2002 р. реальна заробітна плата в Україні зросла на 17 %, рівень роздрібного товарообігу — на 16, а середня заробітна плата вперше за всі роки незалежності перевищила офіційний прожитковий мінімум, досягнувши 377 грн. У 2001 р. в Україні зібрали 39,7 млн т зернових — у півтора рази більше, ніж 2000 р.; у 2002 р. — понад 36 млн т.

Проте, на думку експертів, уряд А.Кінаха не зумів ефективно використати здобутки уряду свого попередника В. Ющенка і зберегти динаміку позитивних економічних змін. Як наслідок, уже наприкінці 2001 р. сповільнилися темпи зростання реальних доходів населення (майже на 15 % ), практично зупинилося зростання виробництва товарів народного споживання, промислової продукції та продукції АПК. За перші шість місяців 2002 р. порівняно з тим самим періодом минулого року зменшилося виробництво 66 із 150 найважливіших видів промислової продукції, знизилися темпи зростання ВВП (за шість місяців 2002 р. реальний ВВП зріс на 4,3 %, тоді як за такий же період минулого року — на 9,4 % ) та скоротились обсяги експортно-імпортних операцій. Значно скоротилася виплата боргів перед населенням. Якщо у 2000р. домоглися профіциту бюджету, коли прибутки перевищили витрати, то наступний

2001 р. закінчили з дефіцитом. Наповнення казни за сім місяців 2002 р. становило лише 44,4 % запланованого. Держава знову вдалася до бартерних операцій. Прогресуючими темпами погіршувався фінансовий стан підприємств, зростання їх збитковості (збитковими були 52 % всіх суб'єктів господарювання), істотно поглиблювалася платіжна криза. Якщо впродовж 2000—2001 pp. дещо зменшилася кредиторська заборгованість, то 2002 р. вона зросла до 299 млрд. грн, що майже на третину перевищує річний обсяг ВВП. Більш як учетверо вповільнилися темпи зростання інвестицій. Безробіття уряд фіксував на рівні 4 %, Міжнародна організація праці — 11,7 %, а аналітики Центру Разумкова з урахуванням його прихованих форм — 80—35 %. Не дивно, що за рівнем щорічних доходів на душу населення — 379 євро — Україна, за даними ООН, опустилася на передостаннє місце в Європі, випереджаючи тільки Молдову. Критичну ситуацію у соціальній сфері змушений був визнати навіть Президент Л.Кучма, який у посланні до Верховної Ради за2002 р. констатував, що рівень життя 83,2 % населення України нижчий за прожитковий мінімум. Понад 27 % українців, за даними Міністерства праці та соціальної політики України, проживали за межею бідності. Як наслідок, на заробітки за кордон виїхали від двох до п'яти мільйонів громадян України. Становище наших співвітчизників за кордоном ускладнюється тим, що більшість їх перебуває там у статусі нелегальних мігрантів, які є найбільш дискримінованою та незахищеною категорією іноземців і права яких порушуються найбрутальнішим чином.

16 листопада 2002 р. уряд А.Кінаха було відправлено у відставку. Новим, десятим за роки незалежності, прем'єр-міністром 21 листопада став голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович. Його кабінет за формальними ознаками виявився першим у новітній історії України коаліційним урядом, сформованим із представників парламентської більшості.

Після вповільнення в період прем'єрства А. Кінаха зростання економіки протягом 2003—2004 pp. істотно прискорилося. Зокрема, приріст ВВП у 2003 (9,4 % ) та 2004 (12,7 % ) роках перевищив середню величину за всі попередні роки незалежності. Обсяги промислового виробництва зросли відповідно на 16 і 13 %. Частка прибуткових підприємств, яка у 2002 р. становила 61 %, збільшилася до 65 %. 2004 року одержано рекордний врожай зернових — 45 мли т, що у 2,2 рази більше за показник 2003 р., та на 16 % — за показник 2002 р. Заборгованість із зарплати скоротилася у 2,5 рази, а в бюджетній сфері була повністю погашена. Середня заробітна плата протягом двох років роботи уряду В. Януковича підвищилася на 42 % , а мінімальна — на 44 %. Правда, це середньо статистичне зростання населення не відчуло, оскільки ціни на товари, які становлять основу споживчого кошика — основні продукти харчування і пальне, зростали втричі більшими темпами, ніж реальні заробітки. До того ж, незважаючи на зростання коштів від приватизації державного майна на загальну суму 9,2 млрд. грн, що більше, ніж за трьох попередніх урядів (Кінаха, Ющенка, Пустовойтенка) разом узятих, державний борг України за дворічне урядування В. Януковича збільшився на 20 млрд. грн. Чисті міжнародні резерви НБУ лише протягом вересня — початку листопада 2004 р. скоротилися з 10 651,8 до 8769,3 млн дол. США, тобто зменшилися на 1882,5 млн дол. Бездумне підвищення зарплат і пенсій, викликане участю прем'єр-міністра В. Януковича у боротьбі за президентську посаду" призвело не лише до дестабілізації фінансово-грошової сфери, карколомного збільшення грошової маси, знецінення гривні та стрімкого зростання цін, а й поставило на межу краху всю пенсійну систему держави. Рівень інфляції за 2004 р. сягнув 12,3 %, а дефіцит державного бюджету зріс із 1 млрд. грн за попередній бюджетний період до 10,2 млрд.

Отже, незважаючи на величезний потенціал української економіки, наявність значного середнього класу, одного з найосвіченіших серед населення на пострадянському просторі, а також на те, що у 2000р. Україна подолала тривалу економічну кризу і за 2000— 2004 pp. більше ніж на третину підвищила свій ВВП, істотного покращання життєвого рівня населення не сталося. Головними розпорядниками суспільних і природних ресурсів стали олігархи і кланова номенклатура. Суспільство нагально потребувало кардинальних змін.

На відміну від нехай повільних і непослідовних, але загалом позитивних змін, які, починаючи з 2000 р., сталися в українській економіці, події на політичній арені України в цей час бажали бути кращими. Свій другий президентський термін Л.Кучма розпочав з активних дій, спрямованих на реформування політичної системи. 16 квітня 2000 р. відбувся всеукраїнський референдум, метою якого було посилення президентської гілки влади за рахунок повноважень парламенту. На всенародне голосування винесли чотири питання: про право Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом місяця в ній не було сформовано постійно діючої більшості або якщо вона не затвердить державний бюджет; про скасування депутатської недоторканності; про скорочення кількості народних депутатів з 450до 300; про заснування верхньої палати парламенту як представництва інтересів регіонів. Всіх їх було підтримано переважною більшістю голосів.

На за ваді реалізації результатів референдуму стала політична криза, яка охопила Україну наприкінці 2000 — у першій половині 2001 р. Вона розпочалася з оприлюднення народним депутатом О. Морозом 28 листопада 2000 р. на сесії Верховної Ради України сенсаційних аудіо записів колишнього охоронця Президента, офіцера безпеки М. Мельниченка начебто розмов Президента України та інших посадових осіб, які засвідчували причетність керівництва держави до викрадення, а можливо, й убивства, відомого українського опозиційного журналіста, керівника інтернет-видання "Українська правда" Георгія Ґонґадзе (він зник 16 вересня 2000р. у Києві, а 2 листопада в лісовому масиві поблизу м. Таращі на Київщині виявили його обезголовлене тіло), повальну корупцію у найвищих ешелонах влади, маніпулювання результатами виборів, порушення виборчого законодавства, прав людини, залякування суддів, обмеження свободи слова, намагання впровадити в Україні політичну цензуру тощо.

Зникнення відомого журналіста, якого у 2001 р. посмертно було нагороджено премією ОБСЄ за внесок у розвиток журналістики і демократії, та "касетний скандал" привели до колосальних змін в українському суспільстві, передусім до формування не комуністичної, правоцентристської опозиції. Самі ж комуністи під час касетного скандалу вирішили відсидітися, підіграючи тим самим адміністрації президента. Країною прокотилися численні хвилі протестів, які вилилися у велелюдні демонстрації та мітинги, студентські голодування. Протягом грудня — січня 2000—2001 р. майже в усіх обласних і багатьох районних центрах виросли наметові містечка, які донесли інформацію про опір до провінції. Опозиційними до чинної влади силами було створено низку структур: комітет "Україна без Кучми", Форум національного порятунку, Громадський комітет опору "За правду", куди ввійшли такі відомі політики, як Юлія Тимошенко, Левко Лук'яненко, Олександр Мороз, Сергій Головатий , Тарас Чорновіл та ін. їхньою основною вимогою була відставка президента України та його найближчого оточення. Щоправда, посад позбулися лише міністр внутрішніх справ Ю. Кравченко та голова Служби безпеки України Л. Деркач. У лютому 2001 р. було заарештовано фактичного керівника опозиції Юлію Тимошенко. Ще в січні її звільнили з посади віце-прем'єр-міністра, а 13 лютого вона була затримана і звинувачена у тому, що нібито протягом 1996— 1999 pp. займалася контрабандою російського газу, ухилялася від сплати податків і давала хабарі колишньому прем'єр-міністру П. Лазаренку (пізніше всі кримінальні справи проти Ю. Тимошенко були закриті за відсутністю складу злочину).

Свого апогею протистояння у державі досягло 9 березня 2001р., коли під час святкування річниці народження Т.Шевченка в сутичці демонстрантів з міліцією постраждали десятки людей з обох сторін і сотні активістів опозиції було затримано (згодом дев'ятнадцятьох із них засудили на терміни ув'язнення від 2 до 5 років).

Навесні, незважаючи на відсутність остаточних висновків щодо справи Г.Ґонґадзе та "касетного скандалу", напруженість у суспільстві почала потрохи спадати. Негативну реакцію західних країн та кількох міжнародних інституцій на події в нашій державі істотною мірою пом'якшили дві визначні події: перший в історії візит в Україну Папи Римського Івана Павла II, який тривав з 23 по 27 червня 2001 р., та святкування десятої річниці проголошення державної незалежності України 24 серпня 2001 р. Згодом політичні пристрасті вихлюпнулися на парламентські вибори 2002 p., які, які попередні, відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою: половину складу парламентаріїв обирали за партійними списками, половину — в одномандатних округах. За результатами виборів чотиривідсотковий бар'єр подолали 6 виборчих блоків і політичних партій. Вперше, по суті, з 1917 р. найбільше голосів набрали не комуністи. Перемогу святкував правоцентристський блок В.Ющенка "Наша Україна". До парламенту також пройшли Комуністична партія, пропрезидентський блок " За єдину Україну", а також, незважаючи на шалену протидію влади, два послідовних представники опозиції: Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія. Найменше голосів із шести парламентських щасливців набрала Соціал-демократична партія України (об'єднана).

Тріумф опозиційно налаштованих до влади "Нашої України", КПУ, Блоку Юлії Тимошенко та СПУ на парламентських виборах 2002 р. не приніс їм значних дивідендів. Натомість їхні опоненти з пропрезидентських олігархічно-центристських партій і блоків, проти яких на виборах за партійними списками проголосувало майже 80 % електорату, завдяки потужній владній підтримці зуміли на лише перемогти у більшості мажоритарних округів, а й обрати Головою Верховної Ради свого представника Володимира Литвина, колишнього голову Адміністрації Президента У країни. Такий перебіг подій призвів до нечуваного протистояння між пропрезидентськими й опозиційними силами.

Прагнучи відволікти опозицію від назрілих проблем, Президент Кучма у зверненні до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності України раптом заговорив про необхідність переходу до парламентсько-президентської форми державного устрою та пропорційної системи виборів, хоча досі подібні речі навіть на дух не переносив. Проте, маневр не вдався. Восени 2002 р. Україною знову прокотилися численні хвилі протесту проти чинної влади. Зокрема, 16 вересня, в день ричниці загибелі Георгія Ґонґадзе, опозиційні політичні сили різного ідеологічного спрямування — Блок Юлії Тимошенко, "Наша Україна", Соціалістична та Комуністична партії — провели на Європейській площі столиці Всеукраїнські народні збори "Повстань Україно!" за участю десятків тисяч громадян. Вони стали найчисленнішою акцією протесту з часів розпаду СРСР. Багатотисячні маніфестації відбулися в усіх обласних центрах, багатьох містах і селах. Акції протесту проходили за безпрецедентних контрзаходів влади, аж до відключення телебачення і скасування рейсових автобусних маршрутів у Київ із регіонів, їх учасники висунули вимогу президенту Кучмі про негайну відставку, ухвалили звернення до глав іноземних держав, міжнародних організацій і дипломатичних представництв про міжнародну ізоляцію режиму Кучми. Спроби протестантів розбити наметове містечко в районі центральних органів державної влади завершилися невдачею: підрозділи міліції його знесли. Проте виступи опозиції в рамках Всеукраїнської акції громадянського протесту "Повстань Україно!" тривали й далі, трансформувавшись у своєрідну перманентну революцію. На заваді їхньому позитивному результату передусім стала нагромаджена протягом останнього десятиріччя суспільна апатія. Водночас, як виявилося згодом, протестні заходи опозиції, докорінним чином вплинувши на свідомість суспільства, були генеральною репетицією майбутніх революційних подій 2004 р.

Отже, нав'язана Україні владою кланово-олігархічна модель розвитку довела її до глибокої кризи, тотальної бідності, безробіття, до стану національної катастрофи. Проте суспільство терпіло з останніх сил, чекаючи дня президентських виборів, щоб скористатися правом на вільне волевиявлення і легітимно поміняти осоружну владу. І коли у нього відібрали останню надію, нахабно сфальсифікувавши вибори, мільйони людей вийшли на майдани і вулиці, щоб захистити демократію. Масові акції протесту були закономірною реакцією громадян України на цинічні утиски людської моралі та гідності, продовження національного приниження українського народу, злочинну філософію зрощення олігархічного капіталу із владою, тотальну корупцію, знущання влади над бізнесом, фізичні розправи, залякування перед виборами, спроби нав'язати суспільству на найвищу державну посаду кандидата з кримінальним минулим. Зрештою, це була реакція громадян, які усвідомили , що саме народ є джерелом влади. Так почалася переможна Українська помаранчева революція листопада — грудня 2004 р.

26 грудня 2004 р. новим Президентом України було обрано Віктора Ющенка, прем'єр-міністром рекордною кількістю голосів (375) Верховна Рада 4 лютого 2005 р. затвердила Юлію Тимошенко, першу жінку на цій посаді...