Релігія та релігійний історичний світогляд, Релігійний історичний світогляд і релігія як форма свідомості, Світоглядні рівні релігійного осмислення історії , Філософія історії Бібліотека українських підручників

1.3.3. Релігія та релігійний історичний світогляд

Серед багатьох граней релігії основними можна визначити дві. По-перше, релігія як форма людської свідомості; по-друге, у ширшому значенні слова, релігія як одна з підсистем життєдіяльності людей, складне суспільне явище. З одного боку, вона є елементом організованого в систему функціонування суспільства, з іншого — вже сама постає як система, що має у своєму складі певну сукупність компонентів. У цьому, ширшому смислі, релігія постає вже не просто формою свідомості, а одним із основних соціальних інститутів суспільства.

Коли ми розглядаємо релігію як форму людської свідомості, вона виступає утворенням менш масштабним, ніж релігійний історичний світогляд. Якщо ж досліджувати релігію як соціальний інститут, то, навпаки, релігійний історичний світогляд, тобто релігійне осмислення історії, буде поняттям за змістом вужчим, ніж релігія, і становитиме одну із складових останньої.

Чому ж так кардинально змінюється співвідношення цих вищезгаданих понять — релігія та релігійний історичний світогляд — у кожному з двох випадків?

Щоб відповісти на це запитання, розглянемо докладніше, як складається означене співвідношення: і тоді, коли релігія досліджується в ролі соціального інституту, і тоді, коли вона вивчається як певна, відносно самостійна, форма свідомості людей.

1.3.3.1. Релігійний історичний світогляд і релігія як форма свідомості

Відразу ж зазначимо, якщо з релігією в ролі соціального інституту релігійний світогляд співвідноситься як утворення загалом локальніше, то з релігією як формою свідомості справа дещо складніша. У різних ракурсах співвідношення релігії як форми свідомості з релігійним інститутом виглядає неоднаково. Є вимір, у якому релігійний світогляд постає і як форма осягнення історичної дійсності з меншим ступенем загальності, ніж релігійна свідомість, що постає одним із станів останньої. Однак цей світогляд у широкому значенні слова (як один із історичних типів людського світогляду загалом) може виступати і родовим поняттям релігії як форми свідомості. У цьому разі в структурі релігійного світогляду (певної множини смислових концентрів) релігія як форма свідомості виступає серцевиною, ядром, центральним концентром означеного світогляду. Цей концентр утворює сукупність інтериоризованих знань (уявлень, поглядів, ідей тощо), сфокусованих на віру у святе (потойбічне, кажучи словами не віруючих, а релігієзнавців), зосереджених на проблематиці гріха, спокути, благочестя, спасіння душі тощо. Водночас релігійний світогляд у його широкому тлумаченні містить і низку інших концентрів. Це передусім сукупність інтериоризованих, внутрішньо засвоєних, духовно асимільованих людиною, таких, що стали надбанням її внутрішнього, духовного світу у вигляді переконань, знань, що виникають, народжуються та функціонують в інших формах людської свідомості (економічної, політичної, правової, етичної, естетичної, філософської тощо). Важливий концентр релігійного світогляду, що теж відіграє певну роль в осмисленні віруючою людиною світу історії, становить також сукупність інтериоризованих знань, що виникають, розвиваються та використовуються у найрізноманітніших галузях фахової, у тому числі наукової, дослідницької діяльності людей. Нарешті, зовнішній структурний концентр релігійного світогляду, значення якого теж аж ніяк не можна недооцінювати в осягненні історичних реалій, формується інтериоризованими знаннями, які продукуються й циркулюють у повсякденному життєвому світі людського буття.

1.3.3.2. Світоглядні рівні релігійного осмислення історії

Подібно до двох інших основних історичних світоглядних способів осягнення історії — міфологічного та філософського — релігійний історичний світогляд теж містить всі три рівні інтериоризованих світоглядних історичних знань — світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння історичної реальності як певної цілісності. Але якщо у міфологічному баченні історичного світу домінує, як уже зазначалося вище, світовідчуття, а в філософському, як ми переконуємося далі, світорозуміння, то для релігійного світоглядного осягнення історії визначальним виступає світосприйняття. Кожен із трьох названих головних світоглядних типів історичної свідомості грунтується на всіх пізнавальних здатностях, цілісно притаманних людині. Однак на певному рівні світоглядного освоєння людиною історичної дійсності пріоритетного (особливого) значення може набувати якась одна пізнавальна людська здатність, на іншому ж рівні ця здатність втрачає, як правило, домінантне значення на користь іншої, відмінної від неї пізнавальної здатності. Відповідним чином модифікується місце та роль тієї чи іншої пізнавальної здатності людини з переходом від одного з основних типів світоглядного осягнення історичної дійсності до наступного. Так, світовідчуття грунтується передусім на роботі людських органів чуття. Тому й у загально взятому міфологічному сприйнятті світу людини, в якому саме світовідчуття є визначальним рівнем людського світовідношення, засадничою є також дія органів чуття.

У релігійному світоглядному осмисленні історичних реалій домінуючим рівнем є вже не світовідчуття, а світосприйняття. Важливо при цьому чітко усвідомлювати, що так само, як світовідчуття істотно відрізняється від звичайного, фізіологічного відчуття, світосприйняття істотно відрізняється від звичайного, психічного сприйняття. Фізіологічне (звичайне) відчуття є формою елементарного, найбезпосереднішого зв'язку людини з довкіллям, який здійснюється за схемою "стимул—реакція". Воно є безпосередньою реакцією нервових закінчень, що репрезентують відповідні органи чуття, на зовнішні подразники і робить можливою фіксацію та відображення окремих, фрагментарно схоплених рис і властивостей об'єктів навколишнього світу. На відміну від фізіологічного відчуття, світовідчуття є вихідною, чуттєвою формою людського ставлення до світу як цілого. Історичне ж світовідчуття є відповідно чуттєвою формою відношення людини (причому вже не за міфологічним світоглядом, де і світ, і світовідчуття ще наскрізь синкретичні, а на пізніших етапах світогляду — релігійному та філософському) до історичного світу. Фізіологічне ж відчуття може у даному разі (у складі історичного світовідчуття) відігравати роль своєрідного спускового гачка, пускового механізму, світовідчуття минулого. Це дуже добре, дарма що несвідомо, зобразив у своєму багатотомному романі-епопеї "В пошуках утраченого часу" Марсель Пруст. Оповідь тут здійснюється не шляхом послідовно логічного розгортання зовнішніх подій, а як примхливий потік спогадів, точками химерного перемикання яких постають відчуття, час від часу викликані певними, цілком, здавалося б, випадковими, зовнішніми подразниками, що пробуджують відповідні їм (у контексті лише унікального авторського духовного досвіду) світо-відчуття-картини минулого цілісного світу дитинства чи юності або ж ще пізніших літ "світської науки", снобістського, замкнутого існування у замкненому колі "вищого світу" тощо. Така манера зумовлена свідомою світоглядною і творчою установкою автора на осмислення та наступне художнє відтворення історичного минулого. Прагнути цілеспрямовано й свідомо воскресити це минуле, на думку Пруста, "річ марна, всі потуги нашого розуму ні до чого. Бувальщина таїться поза його досягом, поза теренами, в якомусь матеріальному предметі (в тому відчутті, яке породжує цей предмет), там, де ми найменше сподівалися б знайти його. Натрапимо на цей предмет за життя чи ні, це залежить од випадку"68. Свідчення ж головної "мізкової" пам'яті про минувшину ніякого автентичного уявлення про цю останню не дають, як гадав Пруст59.