ПЛОТІН (бл. 204—270), ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ, Філософія історії Бібліотека українських підручників

ПЛОТІН (бл. 204—270)

— давньогрецький мислитель-платонік, засновник неоплатонізму, один з останніх великих оригінальних філософів античності. Народився у Лікополі (Нижній Єгипет), вчився у одному з тогочасних культурних центрів — Александрії, де отримав ґрунтовну освіту (11 років) у легендарного Амонія Саккаса, учнем якого був Оріген, один з учителів християнської церкви. Пізніше П. брав участь у невдалому персидському поході римського імператора Гордіана, подався до Антіохії, а після 244 оселився у Римі, де навколо нього сформувався гурток відданих учнів і послідовників, строкатий за соціальною та національною належністю. Письмовий виклад власної філософської системи П. розпочав лише після тривалого (10 років) її успішного викладання, вже літньою людиною. Єдиним вірогідним джерелом біографічних даних про П. вважається "Життя П." Порфирія, його учня. Останній же відредагував, погрупував на 6 тематичних відділів (по 9 трактатів у кожному) і видав 54 трактати П., що отримали назву "Еннеади" (від грецького "еннеада" —дев'ятка). Хоч П. досить критично характеризував післяплатонівську традицію, за підкресленої шаноби до Платона, однак, він чималим зобов'язаний не тільки останньому, а й представникам середнього платонізму, а також неопіфагореїзму. Витлумачуючи Платона, П. прагне не обмежуватись коментарем, а, використовуючи ідеї платонівських творів, створити власну, оригінальну систему філософії. Як і його вищеозначені попередники, П. грунтується на протиставленні чуттєвого космосу умосяжному і визнанні світової душі як засобу вирішення цієї суперечності. Але, на відміну від них, він зосередив зусилля на обгрунтуванні й системній розробці ідеї першоначала всього сущого, єдиного, прагнучи не лише вивести з божественної єдності як із найглибшої підвалини будь-якого буття ієрархію всього існуючого, а й визначити зворотний шлях до означеної початкової єдності. Вся сфера буття, виражена у послідовності ум — душа — космос, тлумачиться ним лише як реалізація першоначал а через три його основні іпостасі: ум і душа — у вічності, космос — у часі. Як вище благо єдине протистоїть, за П., темній та аморфній матерії

— уособленню зла, чинників, що провокують вище до сходження в нижче. Отже, сфера існуючого охоплена могутністю надсущого єдиного і обмежена неміччю не сущої матерії. Тут П. використовує й піфагорейські ідеї про невизначену двійцю, першоподіл і "зухвалість" як причину розпорошення єдиного у множину. Ум набрався зухвалості відпасти від єдиного, а душа — від ума. Так започатковується багатоступінчаста градація форм буття, у якій все продуковане є нижчим від продукуючого. Найближчим до єдиного за ступенем єдності і найдосконалішим є ум. Він — сукупність первинних сутностей, в ньому думка та її предмет збігаються. Тому ум має не властиву для всіх нижчих градацій сущого здатність здійснювати свої задуми без використання знарядь і в субстраті, що не відрізняється від нього самого. Отже, в самому умі наявні три моменти: специфічна речовина, мислиме буття, саме мислення. Продуковані умом образи — це першообрази, образи ж, які формуються нашими душами під впливом вражень навколишнього світу, — лише певні подоби. Втім душа водночас володіє й справжніми знаннями, які вона отримує від ума. Завдяки цьому для неї залишається відкритою сфера істинного буття, можливість пізнання своєї справжньої природи й повернення до автентичного їй способу існування. Така можливість зумовлена тим, що душа не відпадає повністю від умосяжного космосу, її народження в тілі є своєрідним розпорошенням і виявом єдиної душі, до якої душа індивідуальна повертається через катарсис (очищення), зречення від тілесного, єднання з умом та через екстатичне занурення у божество. Кожен з вищих щаблів буття, породжуючи нижчий, сам залишається вічно незмінним, не зазнаючи ніяких втрат, тому універсум є, за П., чимось суто статичним. Єдине, подібно до сонця, вічно сяє в найпрекраснішій благості; вічно прекрасним є споглядаючий себе ум; душа вічно лине до єдиного, озираючись водночас на створений нею космос, який перебуває у вічному коловороті. Лише у своїх нижніх, зокрема, земних, градаціях чередує він, але теж як вічні, виникнення й загибель: війни, народження і смерть людей, знищення одних тварин іншими, рослин тваринами тощо. Зло у світі, отже, теж вічне й неминуче, однак воно, й навіть доля, якій підлягає вся царина часу, не владні над благою душею, а є передусім засобами відтінення чеснот і урізноманітнення явищ навколишнього світу. Ідеї П. справили великий вплив на духовну культуру західноєвропейського Середньовіччя й Відродження, романтизм та німецьку класичну філософію.

ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ

— тобто член Ареопага, судової колегії у стародавніх Афінах, представник пізньої патристики, християнський мислитель V — поч. VI ст. Вірогідних біографічних даних вкрай мало. Письмові твори, що збереглися: "Про містичне богослов'я", "Про божественні імена", "Про церковну ієрархію", "Про небесну ієрархію" та 10 послань, написані від імені згаданого у "Діяннях апостолів" П.-Д.А. — освіченого афінянина І ст., оберненого в християнство проповіддю апостола Павла в афінському Ареопазі, що був, за свідоцтвом (у Євсевія) Діонісія Корінфського, першим єпископом в Афінах, де й помер смертю страдника. Втім уже перша згадка про Ареопагітики (праці П.-Д.А.), датована 532, висловлена як сумнів глави православних, ефеського єпископа Іпатія, в їх автентичності — в ході суперечки з монофізитами на Константинопольському частковому соборі. Пізніше безпідставність віднесення Ареопагітик до апостольських часів як написаних вищеозначеним П.-Д.А. обстоювалась мислителями Відродження (Теодор Газа, Лоренцо Вала, Еразм Роттердамський), Реформації (передусім — Мартін Лютер); у XIX ст. — Г. Кохом і Й. Штиглмайром. Сьогодні вважається доведеною (дослідженням стилістики й фразеології П.-Д.А., використовуваних ним у символічних тлумаченнях культових реалій, виявленням фактів використання П.-Д.А. текстів Прокла) неможливість датування "Ареопагітичного корпусу" часом, більш раннім, ніж Друга половина V ст. Існує кілька версій ідентифікації П.-Д.А. — з Петром Івером, Севером Антіохійським; мислителем кола Іоанна Скіфопольського тощо, жодна з яких, втім, не стала загальновизнаною. Вчення, викладене в "Ареопагітиках", є однією з вдалих спроб синтезу ідей християнства й неоплатонізму. Саме у ракурсі цього синтезу засновані на неоплатонізмі апофатичні твердження про неможливість визначення і тим більше описань бога ("Про містичне богослов'я"), дещо пом'якшуються, якщо не переосмислюються через з'ясування можливостей і меж богопізнання шляхом сходження ієрархічними щаблями відповідних аналогій ("Про божественні імена"), символічно ж "навантажена" неоплатонічна онтологія набуває соціального змісту при визнанні підпорядкування церковної ієрархії небесній. Тому церква постає у П.-Д.А. як досконала, позбавлена суперечностей, а отже, і динаміки, спільнота людей, що існує у повній відповідності з найзагальнішими законами всього сущого; як ієрархія людей, що є безпосереднім продовженням ієрархії ангелів, відображенням божественного, небесного світла у душах гідних людей, завдяки чому це світло не гасне, а передається далі й далі. Ідеї П.-Д.А. зберегли свою значущість у контексті середньовічної духовної культури (скажімо, вчення П.-Д.А. про зло як позбавленість блага, щось несамостійне, — привернуло увагу Аквіната, запитаними для цієї культури виявилися символізм П.-Д.А. в тлумаченні всього сущого, картина світу як ієрархія світла тощо). У візантійському православ'ї спадщина П.-Д. А. дістала завдяки інтерпретації Іоанна Скіфопольського та Максима Сповідника офіційне визнання, асимілюючись поступово і як важлива складова культури західноєвропейського Середньовіччя пізніше — Відродження. Впливу П.-Д.А. зазнали Іоанн Дамаскін, Іоанн Скот Еріугена, Григорій Палама й Варлаам Калабрійський, Альберт Великий, Микола Кузанський, Марсіліо Фічіно, Іоган Рейхлін та Григорій Сковорода.