Менеджери і менеджеризм, Причини зростання ролі менеджерів та структура менеджментського корпусу. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Менеджери і менеджеризм

Причини зростання ролі менеджерів та структура менеджментського корпусу.

Виходячи зі структури економічної власності (капіталу), управління нею означає процес управління об'єктами економічної власності і відносинами між людьми з приводу привласнення цих об'єктів.

Основною сферою суспільного відтворення, привласнення в межах якої детермінує привласнення в інших сферах, є безпосереднє виробництво, де відбувається техніко-економічне поєднання особистісних і речових факторів виробництва у процесі праці, створюється основна маса національного доходу, джерелом якого є праця людини і синергічний ефект. Передумова цього процесу — розподіл факторів виробництва між окремими індивідами, соціальними верствами, групами та класами. Тому управління економічною власністю передбачає передусім управління процесами такого розподілу на мікро- та макрорівнях.

Управління економічною власністю на макрорівні має здійснювати держава з використанням економічних, правових та адміністративних важелів, через встановлення оптимальної тривалості робочого тижня, понадурочних робіт, використання подвійної зайнятості тощо для забезпечення раціональної (з урахуванням інтересів найманих працівників) інтенсивності праці, оптимального поділу робочого дня на необхідний і додатковий робочий час та ін. В Україні це особливо стосується власників тих приватних підприємств, де тривалість робочого дня вища, а заробітна плата нижча, гірші умови праці, ніж на державних.

Формами необхідного і додаткового робочого часу (необхідного і додаткового продукту) у сфері розподілу є відповідно заробітна плата і прибуток (у промисловості), тому раціональне управління економічною власністю у сфері розподілу потребує такого розподілу новоствореної вартості на заробітну плату і прибуток, який (розподіл) забезпечить розширене відтворення робочої сили належної якості, зокрема виконання заробітною платою своїх функцій (передусім відтворювальної та соціальної), встановлення рівня заробітної плати залежно від продуктивності та інтенсивності праці, частки створеного найманими працівниками необхідного та додаткового продукту та ін.

З огляду на інтернаціональний аспект власності, зокрема прагнення України вступити в ЄС, необхідно встановити відповідну досягнутому рівню продуктивності праці середню заробітну плату. (За рівнем продуктивності праці Україна відстає від найрозвинутіших країн ЄС щонайменше в 10 разів у промисловості, а за рівнем середньої зарплати — у 30—50 разів.)

Величина прибутку має забезпечувати якісне розширене відтворення підприємця і менеджера, які управляють виробництвом, і його сім'ї, розширене відтворення функціонуючих підприємств, продукція яких задовольняє колективні та суспільні потреби населення. Таку специфіку розподілу прибутку значною мірою відображає фінансовий менеджмент.

У сфері обміну науково обгрунтований підхід до управління економічною власністю — це передусім цінова політика держави, що забезпечує паритетність цін при обміні товарів сільськогосподарського та промислового виробництва. Відсутність такої політики в Україні у 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст. стала одним із факторів тотального зубожіння переважної більшості сільського населення.

Управління економічною власністю у сфері споживання повинно забезпечувати раціональні норми споживання для всіх верств і вікових груп населення, поступове зниження витрат сім'ї на споживання і відповідне збільшення витрат на відпочинок й отримання інших необхідних послуг.

За соціально орієнтованої ринкової економіки важливим об'єктом власності е цінні папери (акції, облігації та ін.), отже, важлива ланка управління економічною власністю — управління, з одного боку, цими об'єктами, а з іншого — відносинами, що виникають між людьми з приводу привласнення цих об'єктів на первинному і вторинному ринках цінних паперів.

Складна підсистема відносин економічної власності функціонує і розвивається у процесі руху позичкового капіталу, окремих форм кредиту (комерційного, банківського, іпотечного, споживчого та ін.). Управління економічною власністю при цьому передбачає раціональний вплив держави на цю підсистему відносин власності.

Найдинамічніший і найпоширеніший об'єкт власності — гроші, з приводу відчуження та привласнення яких між різними суб'єктами виникають підпорядковані законам грошового обігу відносини економічної власності. Для раціонального управління у цій сфері необхідне знання механізму дії і використання економічних законів, створення надійного господарського механізму.

З точки зору соціальної структури менеджери є специфічним прошарком суспільства, сформованим з професій управляючих (директорів компаній і фірм, керівників окремих підрозділів та ін.). Професія менеджера вимагає певних здібностей до підприємницької діяльності у поєднанні зі знаннями у сфері психології, фінансів, маркетингу, ринку, кредиту та грошового обігу, валютних операцій, податкового законодавства тощо.

Розвиток кожної складової економічної системи (продуктивних сил, відносин економічної власності, техніко-економічних відносин і господарського механізму) зумовив появу такого фахівця ще у XIX ст. Ускладнення засобів виробництва, підвищення рівня освіти, кваліфікації безпосередніх працівників, використовуваних людьми сил природи унеможливило координацію взаємодії між цими елементами продуктивних сил самим власником підприємства.

Зростання ролі і значення менеджменту в XX ст. детермінується появою в системі продуктивних сил таких якісно нових складних елементів, як наука, форми і методи організації виробництва, інформації, значним ускладненням самого процесу праці.

Виникнення і розвиток професії менеджера з погляду відносин економічної власності зумовлені посиленням процесу концентрації і централізації власності, зокрема виникненням і розвитком акціонерної власності, відокремленням капіталу-власності від капіталу-функції, зростаючим відособленням окремих форм капіталу та ін.

В аспекті техніко-економічних відносин діяльність менеджерського корпусу зумовлена зростанням масштабів підприємства, поглибленням суспільного поділу праці (особливо в одиничній і частковій формах), зокрема розвитком спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва.

Необхідність координації дедалі зростаючої кількості елементів економічної системи, як і окремих ланок кожного елементу, зумовлює прогресуюче зростання прошарку менеджерів. Так, у США до 45 % майбутніх менеджерів вищої ланки починали свою кар'єру як дрібні службовці або комівояжери, 24 % — як дипломовані спеціалісти, а 14 % — як кваліфіковані робітники. Нині у США нараховується майже 13 млн управлінського персоналу. Проте однобічними є твердження окремих західних вчених про те, що причинами переходу влади до менеджера є лише розвиток техніки (за Вебленом) або необхідність засвоєння великої кількості інформації (за Гелбрейтом).

Відповідно до структури економічної системи, насамперед з погляду структури суспільного способу виробництва, можна розмежувати і функції менеджера:

— з огляду на технологічний спосіб виробництва (єдність продуктивних сил і техніко-економічних відносин) — кооперація праці між окремими товаровиробниками, між відокремленими ланками виробничого процесу на окремому підприємстві, контроль над процесом праці, дотриманням технологічної дисципліни тощо;

— з огляду на відносини економічної власності — контроль над процесом зростання, розподілу вартості і передусім новоствореної вартості та ін.

Реалізація першої функції означає здійснення продуктивної управлінської праці, другої — поєднання елементів продуктивної і непродуктивної праці, тобто йдеться про працю членів правлінь, спостережних рад тощо, зайнятих значною мірою різноманітними спекулятивними операціями з цінними паперами.

На появу менеджерів, посилення їх функцій з боку відносин економічної власності найбільше вплинув процес виникнення і розвитку акціонерної форми власності. Акціонерним підприємствам властива тенденція відокремлення управлінської праці як особливої функції від володіння капіталом. Так, згідно з даними американського економіста В. Германа, у 1900 р. із 200 наймогутні-ших нефінансових американських корпорацій 24 % контролювали менеджери, у 1940 р. — понад 40 %, а у середині 70-х років — 82,5 %. Інший американський вчений Ф. Ландберг стверджує, що в 350 із 500 найбільших промислових корпорацій контроль зосереджено в руках кількох власників (багатосімейних груп з 5—7 сімей або взаємопов'язаних членів фінансової групи), а в 150 інших корпорацій увійшли тільки окремі власники або їх сім'ї.

Важливою тенденцією розвитку акціонерного підприємництва є також зростаюче розмежування економічної влади між менеджерами вищої і нижчої ланок управління, яке супроводжується акумулюванням у руках менеджерів вищої ланки дедалі більшої частини акціонерної власності та окремих функцій стратегічного контролю, і ще однією тенденцією — відокремлення плати за управління від підприємницького доходу. Але дія цих тенденцій не може паралізувати загальносоціальний закон про органічну єдність економічної власності влади (насамперед економічної).

Виокремлюють вищу, середню і нижчу ланки менеджерів. Так, у США до менеджерів вищого рангу належать максимум 10 тис. управлінців (президент, 3—4 віце-президенти) наймогутніших корпорацій. Якщо корпорації є власністю окремої особи або сім'ї, то найважливіші рішення (у тому числі зміщення з посади головних менеджерів) приймає сам власник, а менеджер вищої ланки керує підприємством на підставі дозволу найбільших власників, при цьому до нього разом з повноваженнями і владними функціями переходить і частка корпоративної власності у трьох основних формах:

— придбання значної кількості акцій (у США менеджери вищого рангу володіють акціями вартістю майже 4 млн кожний), отримання немалих дивідендів на них через систему опціонів (надання їм права купувати акції за твердими цінами, що означає своєрідний дар корпорації, оскільки не оподатковується) та ін. На початку 60-х років XX ст. головні менеджери в США мали платню приблизно в 40 разів більшу, ніж робітники, а в 2002 р. — у понад 530 разів;

— одержання дуже великої зарплати (більше 1 млн дол. на рік у 90-ті роки XX ст.). Такі суми заробітної плати не можна розглядати лише як плату за працю високої якості та її напруженість. Вони є формою економічної реалізації зосередженої в руках менеджерів влади і власності з урахуванням специфічних умов тієї чи іншої країни. Праця менеджера вищої ланки в Японії зовсім не гіршої якості, ніж його американського колеги, але він отримує приблизно у 5 разів менше;

— отримання від корпорацій до шести різних видів довгострокових винагород, які можуть перевищувати у кілька разів суми заробітної плати; безкоштовне надання компанією дорогих яхт, літаків, розкішних автомобілів, килимів тощо.

Особливу роль менеджерів вищої ланки підкреслює юридичне закріплення їх статусу. Члени ради директорів обираються на посади здебільшого у формалізованому порядку власниками великого капіталу. Юридично вони пов'язані з компанією не трудовим договором, а договором представництва або агентським. їх відносини регулюються цивільним або трудовим правом, на відміну від більшості менеджерів нижчої ланки управлінського персоналу. За рівнем доходів, способом життя, наявністю певних важелів економічної влади, юридичним статусом тощо головні менеджери належать до вищих прошарків суспільства, значною мірою вливаються в ряди монополістичної буржуазії.

Таких менеджерів не слід ототожнювати з керівниками середньої ланки (начальниками окремих підрозділів, наприклад цехів), які мають обмежену владу на підприємстві, хоча й користуються чималою автономією при вирішенні господарських питань. Проте на відміну від головних менеджерів вони здійснюють оперативне керівництво. Для цього управлінці середнього рівня повинні володіти глибокими професійними знаннями про весь виробничий процес у їх підрозділі, мати загальну уяву про інші підрозділи, вміти добирати кадри для свого підрозділу тощо. За рівнем своїх доходів, способом життя, юридичним статусом та іншими ознаками вони належать до середньої буржуазії. Менеджерів вищої і середньої ланок, як правило, навчають за високу оплату в спеціальних школах на базі відомих університетів.

Найбільшу групу управлінського персоналу формують менеджери нижчої ланки (майстри цехів, бригадири, інженери, техніки та ін.), що мають обмежені права. На них поширюються загальні акти про працю, регламентується порядок найму, рівень заробітної плати та ін. З компаніями вони пов'язані трудовим договором. Функцією цих менеджерів є виконання тих рішень, які приймаються власниками, менеджерами вищої та середньої ланок. За рівнем своїх доходів, способом життя, юридичним статусом менеджери нижчого рангу наближені до висококваліфікованих працівників. їх готують, як правило, у навчальних центрах великих компаній.