Монада: основні значення, Трактування монади Платоном, Арістотелем, раннім платонізмом, Розуміння монади філософами європейського Відродження, Філософія історії Бібліотека українських підручників

5.2.2.2. Монада: основні значення

Узагальнюючи досвід піфагорійського тлумачення, Менлі Палмер Хол виокремлює кілька основних значень цього терміна. "Монада, — пише він, — означає: все — все, що включає Єдине. Піфагорійці називали монаду "благородним числом, Прабатьком Богів і людей". Монада також означає: суму довільних комбінацій чисел, розглянуту як ціле. Таким чином, Всесвіт розглядається як монада, але індивідуальні частини Всесвіту (планети й елементи) є монадами щодо частин, з яких вони зроблені, хоча вони, у свою чергу, є частинами більших монад, утворених з їх суми. Монада також може бути уподібнена: насінню дерева, яке, коли воно виросло, має багато гілок (чисел). Іншими словами, числа таким же чином відносяться до монади, як гілки дерева — до його насіння. Із вивчення таємничих піфагорійських монад Лейбніц розвинув свою захоплюючу теорію світових атомів — теорію, що чудово узгоджується з стародавніми вченнями секретних шкіл. Деякими піфагорійцями монади також розглядаються: як синоніми єдиного"34.

Вищенаведені характеристики фіксують, по суті, чи не всі основні грані змісту поняття "монади". У ході подальших монадологічних досліджень поглиблено розробляються ці змістові зрізи, з перенесенням акценту на той чи інший зріз і зміщенні такого акценту при переході від одного історичного етапу до іншого. В результаті цей багатогранний феномен мірою самореалізації та самоідентифікації західноєвропейської цивілізації повільно "обертається" у перехресті дослідницьких зусиль її мислителів, не здійснивши, втім (судячи з усього), й донині свого повного оберту.

5.2.2.3. Трактування монади Платоном, Арістотелем, раннім платонізмом

Досить довго у Платона, Арістотеля, представників раннього неоплатонізму монада постає передусім як універсалістськи тлумачене Єдине, основа будь-якого буття і дійсності, першопринцип всього сущого і навіть мислимого, хоча не варто, звісно, забувати й про те, що вже у Платона це Єдине "світиться" в ідеях, що утворюють всесвітній Ум, — першообразах і водночас у свідомості, мисленні людини. "Між тим, — зазначає Платон, — якщо є рухи, що виявляють спорідненість з божественним началом всередині нас, то це мислительні коловороти Всесвіту; їм і повинен слідувати кожен із нас, щоб через вбачання гармоній і коловоротів світу виправити коловороти у власній голові"35 витворів матеріального, чуттєво даного космосу.

5.2.2.4. Розуміння монади філософами європейського Відродження

Пізніше, вже представники західноєвропейської філософії — Микола Кузанський, Джордано Бруно та ін., — хоч і тлумачать далі монаду передусім як універсалістське Єдине, однак це тлумачення вже не розглядається ними як вичерпне стосовно змісту означеного поняття.

Вже мислитель з Кузи розглядає цю монаду насамперед як Абсолютний Максимум, внаслідок чого однією з наріжних стає проблема його співвідношення з мінімумом. "Абсолютний максимум, — зазначає Кузанець, — є те єдине, котре є все; в ньому все, оскільки він максимум; а оскільки йому ніщо не протилежне, з ним збігається і мінімум"36 . Питання про збіг єдиного як абсолютного максимуму з мінімумом ставиться тут в принципі, а тим мінімумом, з яким збігається єдине, виявляється саме ж воно як абсолютний максимум. Втім вже в Кузанця, хай і дещо на задньому плані, йдеться про інше, не тавтологічне збігання максимуму і мінімуму37. І це закономірно, бо він вже приділяє більше уваги, ніж античні, та й попередні західноєвропейські мислителі, проблемі явленості — втілення Єдиного. Та й шляхи цього втілення Кузанський бачить інші, ніж монотеїстичне творення, деклароване християнськими мислителями. Він обстоює, по-перше, тезу про те, що втілення Бога (Єдиного) здійснюється не творенням ним світу, а завдяки безпосередній експлікації, розгортанню Бога у світ, Єдиного — в ієрархічну множинність монадних за своєю природою всеєдностей Всесвіту з подальшим згортанням, поверненням їх назад, у лоно божественного Максимуму. "Справді, Всесвіт нібито природним порядком, будучи найдосконалішою повнотою, заздалегідь завжди вже передує всьому, так що кожне виявляється у кожному; у кожному витворі Всесвіт перебуває цим витвором і так кожний вбирає всі речі, що стають в ньому конкретно ним самим: не маючи можливості через свою конкретну визначеність бути актуально всім, кожний конкретизує собою все, визначаючи все в собі самому"38.

По-друге, людину мислитель з Кузи розглядає не як подобу поза-природного Бога (за християнством), а як мікрокосм, відтворення і уособлення макрокосму. Тобто — як утворення монадного характеру. "Саме людська природа, — наголошує він, — піднесена над усіма створіннями Бога і, трохи поступаючись ангелам, згортає в собі все у світі й за це справедливо іменується стародавніми філософами мікрокосмом, малим світом. Якраз вона, піднявшись до поєднання з максимальністю, виявилася б тому повнотою всіх досконалостей і універсуму в цілому і кожної окремої речі, так що все це через людину сягнуло б свого вищого ступеня"39

У філософії Д. Бруно обидва ці моменти, якими позначився поворот від унітарного до плюралістичного розуміння монадологічної проблематики (і питання про збіг максимуму та мінімуму, і питання про втілення Єдиного) ще чіткіше виходить на передній плав. Водночас у нього вони набувають подальшої конкретизації, поглиблюючи поворот до розробки нового тлумачення монадологічних питань.

По-перше, питання про співвідношення максимуму ставиться і розглядається Бруно вже не в принципі (як питання про Абсолютний максимум і мінімум), а в робочому порядку — про співвідношення максимумів і мінімумів. "Хто хоче пізнати найглибші таємниці природи, — констатує Ноланець, — хай розглядає і спостерігає мінімуми та максимуми суперечностей і протилежностей"40.

По-друге, Бруно докорінно переглядає саму постановку питання про втілення Єдиного. Він вважає, що взагалі недоречно говорити про Єдине, Першоначало поза його явленістю. "Можливість бути, — наголошує він, — дана разом з буттям у дійсності, а не передує йому, адже якби те, що може бути, робило б само себе, то воно було б раніше, аніж було б зроблене. Отже, спостерігай перше й найліпше начало, котре є все те, що може бути, і воно ж не було б усім, якби не могло бути всім; в ньому, отож, дійсність і можливість одне і те саме"41.

Ці новації впритул наблизили Бруно до системної розробки мультиплікативного підходу щодо монадологічної тематики. Проте у самого ноланського ентузіаста це завдання не було наріжним і не стало предметом спеціального, системного аналізу.