Урбанізм у Британії, Соціологія - Гіденс Ентоні Бібліотека українських підручників

Урбанізм у Британії

Субурбанізація та занепад центрів міст

Більшість моделей змін у містах повоєнної Америки повторюються у Британії. Протягом останніх тридцяти років населення усіх головних центральних районів міст Сполученого Королівства зменшилося, переважно завдяки пересуванню до навколишніх приміських зон і "спальних містечок" (містечка за межами міста, в яких зазвичай живуть ті, що працюють у місті) та сіл. За період з 1970 по 1985 роки населення Великого Лондона зменшилося майже на півмільйона, тимчасом як у багатьох невеликих містах і містечках за цей же період воно зросло, наприклад, у Кембриджі, Іпсвічі, Норвічі, Оксфорді та Лестері. Центри великих міст зазнали прогресуючих збитків у сфері виробництва, особливо на півночі країни.

За деякими винятками, "переліт до передмістя" був не так чітко виражений, як у США, і наслідковий занепад центральних районів міст відбувся більш плавно. Однак деякі центри міст, наприклад у Ліверпулі, занедбані так само, як і більшість центральних кварталів американських міст. У звіті англіканської церкви від 1985 року "Віра в місто" центральні міські райони змальовано в похмурих тонах: "Сірі стіни, засмічені вулиці, забиті наглухо вікна, графіті, руїни й сміття — така похмура реальність районів і церковних приходів, за які ми відповідаємо... помешкання у центральних районах є старішими, ніж десь-інде. Близько чверті будинків Англії було споруджено до 1919 року, проте їхня частка у центральних кварталах становить 40—60 відсотків" (Church of England, 1985, p. 18).

Як і в Сполучених Штатах, нові промислові об'єкти значною мірою створювалися подалі від центру міста, або по зовнішній межі міста, або в малих містечках. Цей процес почасти штучно підсилювався розробкою проектів нових міст, таких як Мілтон Кейнс у Пекін ґемширі. Прагнучи відродити життя в центральних районах, органи влади запровадили низку державних програм, які включали, наприклад, субсидії на реконструкцію власникам будинків або податкові пільги для підприємців, однак ці заходи найчастіше не приносили успіху. У доповіді Скармена від 1982 року, де підсумовувалися результати офіційного розслідування Брікстонських бунтів у Лондоні, що сталися роком раніше, вказувалося на відсутність скоординованого підходу до вирішення проблем центральних районів міст (Scarman, 1982). У 1985 році бунти повторилися в кількох районах (включаючи знову-таки Брікстон та маєток Бродвотер Фарм у Тотенхемі, північний Лондон, де було вбито полісмена). Подальші міські заворушення відбулися в 1990 — 1991 pp. в Оксфорді, Брістолі та інших містах. Бунт стався в Брікстон і в 1995 році.

Пол Гарісон, описуючи Хекні, одне з найбідніших лондонських містечок, змалював атмосферу відчаю:

"Перед силами поліції поставили практично нездійсненне завдання — утримати покришку на посудині з вибухонебезпечною сумішшю інгредієнтів, які динаміка британського суспільства зібрала разом у центрі міста. Ця суміш, підігріта економічним спадом та високим рівнем безробіття, неминуче спричинює високий рівень злочинності. Це, своєю чергою, вимагає присутності численних і всюдисущих сил поліції, більших, ніж у будь-якому іншому районі, що призводить до почастішання неприємних контактів поліції з потенційно підозрілими людьми, а, отже, до збільшення ймовірності помилок і незаконних дій поліції" (Harrison, 1983, p. 369).

Виникає зачароване коло. Найупослідженіші не тільки більше страждають від злочинності, ніж інші групи, їм ще й доводиться миритися із присутністю значних сил поліції. Своєю чергою, більше число їх стають на шлях злочину, хоча за інших обставин цього б не зробили. Як застерігає Гарісон, у таких районах, як Хекні, відбувається перехід до "суспільства барикад і самооборони", котре позначене також "стійкою ерозією громадянських свобод".

Безробіття 1995 року в деяких лондонських кварталах становило понад 40 відсотків серед чоловіків віком до 25 років, а серед чорношкірої молоді деколи сягало 60 відсотків. Бездомні стали в Лондоні такою ж проблемою, як і в Нью-Йорку: у Лондоні число бездомних осіб з початку 1980-х до початку 1990-х років зросло в 4—5 разів. У звіті урядової комісії від 1987 року про стан справ у центральних районах Лондона робився висновок, що незадовільне управління містом, зокрема брак загальнодоступного сервісу, спричинив проблеми Нью-Йорка, і що Лондон йде тим самим шляхом.

Втім, в урядовій програмі "Допомога містам", прийнятій у 1988 році, увага приділялася не ролі держави, а заохоченню приватних інвестицій та вільного підприємництва, що мало б покращити становище. Незважаючи на це, Майкл Хезлтайн, відповідальний міністр, усе ж закликав до "партнерства", поєднання приватної ініціативи та державних стимулів. До 1990 року, згідно з даними уряду, завдяки субсидуванню та допомозі з державного бюджету на потреби міст було виділено близько 900 мільйонів фунтів стерлінґів перерозподілених приватних коштів. І все-таки реакція з боку підприємців була значно слабшою, ніж це передбачалося.

Як показують результати досліджень, окрім цього випадкового розрекламованого проекту, створення стимулів і очікування від приватного бізнесу виконання всієї роботи е неефективним способом вирішення фундаментальних суспільних проблем, породжуваних центральними містами. У внутрішніх районах міст нагромадилося стільки гнітючих обставин, що процеси занепаду, вийшовши з-під контролю, неймовірно ускладнились. Однак без значних фінансових видатків держави, на які уряд навряд чи зважиться, перспективи радикального поліпшення становища дуже сумнівні (Macgregor and Pimlott, 1991).