Філософія історії: методологія історії, Поняття методології, Методологія історії та теорія історичного процесу, Філософія історії Бібліотека українських підручників

2.3.4. Філософія історії: методологія історії

Серед багатьох функцій, які виконує філософія історії, однією з найважливіших є функція методологічна. Філософія історії та методологія історії — поняття дуже близькі між собою. Вони мають чимало спільних змістових характеристик. Більше того, тривалий час і в дослідницькій, і в навчальній літературі панувала думка, що методологією історії може виступати саме (і тільки) філософія історії. Дехто навіть вважав, що методологією історії виступає навіть не філософія історії, оскільки вона розглядалася як донаукова форма осмислення розвитку суспільства, витіснена історичним матеріалізмом як уособленням осмислення наукового, а філософія загалом. "Філософія, — стверджував, наприклад, болгарський філософ-марксист Ніко-лай Ірібаджаков, — є наукою про найзагальніші категорії і закони природи, людського суспільства і пізнання, вона неминуче виконує роль методології історії"78.

Однак з плином часу виявилась якщо не помилковість, то принаймні однобічність такого твердження. Для розуміння цієї однобічності необхідно докладніше розглянути, як змінювалися уявлення про методологію взагалі і методологію історії зокрема у процесі розвитку історичної науки.

2.3.4.1. Поняття методології

Сам термін "методологія" походить від грецьких слів methodos (шлях, спосіб) і logos (слово, вчення, пізнання). Тому спочатку методологія так і тлумачилась буквально, або ж як проста сукупність методів, або ж як наука про методи. Наприклад, в Українській Радянській Енциклопедії методологія визначається як "1) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в певній науці; 2) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності"70. Часто-густо під методологічними розуміли будь-які теоретичні проблеми тієї чи іншої галузі історичної науки. Однак досить швидко ці початкові традиційні уявлення про методологію як просто про сукупність методів або ж етимологічне тлумачення її як науки про методи виявили свою обмеженість і нині розглядаються, у кращому випадку, як попередні, "шкільні" її визначення.

Значно продуктивнішою виявилася характеристика методології як своєрідної метатеорії у рамках певної науки. Тобто такої підсистеми знань у структурі відповідної науки, яка спрямована на вирішення проблем розробки і застосування методів цієї науки. Однак при цьому дослідники зіткнулися з відомим парадоксом "дурної безконечності". Він полягає в тому, що успішне вирішення питання про методи побудови теорії певної науки передбачає спочатку наявності метатеорії, тобто теорії, що стояла б "над" створюваною теорією і давала б орієнтири щодо її успішного становлення. У свою чергу, для існування метатеорії необхідна мета-метатеорія, яка б вказувала напрямки розбудови метатеорії. Тому, йдучи цим шляхом, ми неминуче забрідаємо у манівці "дурної безконечності" мета-мета-мета-мета-...теорій. Загроза подібної "дурної безконечності" й була, зокрема, однією з причин, що викликали прийняте сьогодні трактування співвідношення теорії та методології і зумовили службове, прикладне розуміння методології як інструмента подальшого, здійснюваного вже на основі розбудованої теорії, пізнання.

2.3.4.2. Методологія історії та теорія історичного процесу

Як ми вже переконалися, філософія історії насамперед аж ніяк не зводиться до методології історії. Вона постає і в інших іпостасях, вже розглянутих нами. Звичайно, методологія історії не є однією з чергових, пересічних, часткових іпостасей філософії історії, вона стосується філософії історії як цілого. Тому й донині часто-густо філософія історії як філософська теорія історичного процесу ототожнюється з методологією історії. Певною мірою це справді так, бо за своїм змістом поняття "філософія історії як теорія" і "філософія історії як методологія" по суті тотожні. Але за спрямованістю пізнавального руху, результатом якого є кожна з них, вони не тільки відрізняються, а й прямо протилежні. Філософія історії як теорія — продукт тривалої й нелегкої пізнавальної діяльності вчених, спрямованої від емпіричного вивчення історичної реальності до абстрактних узагальнень, що фіксують спочатку окремі історичні факти, трансформуючи їх у факти історичної науки як ідеальне відображення фактів реальної історії, тих чи інших історичних подій, явищ, процесів тощо. На основі подальшої дослідницької роботи вже з фактами історичної науки, тобто з абстрактним, що однобічно відображає історичну дійсність, емпіричним знанням, в результаті його накопичення, узагальнення, систематизації та якісної трансформації і відбувається врешті-решт сходження від абстрактного до конкретного в історичному пізнанні, у тому числі — філософсько-історичному; тобто перехід від емпіричного рівня осмислення історичної дійсності до теоретичного, представленого спеціально-науковими і філософськими теоріями історичного процесу. Отже, пізнавальний рух до філософії історії як теорії відбувається за схемою: історична реальність — емпіричне історичне знання — теорія (філософії історії). Коли ж система філософсько-історичних знань розглядається в ролі теорії, вона постає як мета, як пізнавальний ідеал, як кінцевий пункт і як вершина пізнавального руху від сукупності повсякденних, побутових знань про історію, що виникають і функціонують у сфері практичної життєдіяльності людей, через спеціалізоване вивчення історичних реалій на емпіричному рівні. Лише на цій основі здійснюється якісний стрибок до творення філософсько-історичної теорії, що є вищим рівнем філософсько-історичних узагальнень. Будь-яку не філософську, спеціально-наукову історичну теорію, теорію у царині філософії історії також можна визначити як систему істинних і вірогідних знань, що характеризує свій предмет як цілісність і розкриває його сутність. Однак філософсько-історична теорія істотним чином відрізняється від спеціальних історичних теорій: від галузевих — за своїм обсягом, від загально-історичних — органічним поєднанням діахронічного та синхронічного підходу. Власне ж історичні теорії акцентовані на підході діахронічному. Своєрідність філософсько-історичної теорії зумовлюється також і тим, що вона реалізує не об'єктний підхід до вивчення історії, як усі історичні теорії, що входять до складу історичної науки, а підхід суб'єкт-об'єктний, спрямований на виявлення своєрідності і на системне вивчення особливостей відношення "людина — світ" на терені історії.

Якщо ж система філософсько-історичних знань постає як методологія, то, зберігаючи, по суті, всі змістові характеристики філософсько-історичної теорії, вона, однак, функціонує і розвивається вже у зовсім іншому за спрямованістю пізнавальному русі. Це є рух не від реальності до систем знання з дедалі більшим ступенем узагальнень, вершиною яких є філософсько-історична теорія, а, навпаки, — від філософсько-історичної теорії через системи знань з дедалі меншим ступенем узагальнень до прикладних історичних досліджень і практичного перетворення історичної реальності. У цьому випадку філософсько-історична теорія виступає вже не як мета, не як пізнавальний ідеал чи кінцевий пункт, а як основа, як вихідний, початковий пункт пізнавального руху. Філософсько-історична теорія виконує тут роль загальної методології. І тривалий час вважалося, що тільки філософія історії й може виконувати подібну, методологічну роль. Проте в останні десятиліття виявилася некоректність таких уявлень.