Підхід і метод: схожість і відмінність, Філософія історії Бібліотека українських підручників

6.3.3.2. Підхід і метод: схожість і відмінність

Однак при спробі порівняльного аналізу пізнавальних підходів до вивчення історії і методів історичного пізнання доводиться стикатися з чималими труднощами. Вони значною мірою пояснюються нерозробленістю питання про співвідношення підходів і методів як загальнонаукових пізнавальних засобів загалом. У цілому це зрозуміло, бо поняття справді досить близькі за змістом і часто-густо вживаються як синонімічні чи принаймні взаємозамінювані. Скажімо, дослідники пишуть про генетичний чи структурний, індуктивний чи дедуктивний методи або ж (у цьому самому розумінні) про генетичний та структурний, індуктивний чи дедуктивний підходи. Так, за абстрактнішого тлумачення формаційний та цивілізаційний підходи теж можуть ототожнюватися відповідно з формаційним та цивілізаційним методами. З подібного штибу взаємозамінюваністю можна зіткнутися на всіх рівнях соціально-історичного пізнання і в різних його галузях. Наприклад, за першого, найменш строгого, наближення однаково прийнятні і вживані такі поняття, як загальнофілософські, соціально-філософські, філософсько-історичні, загальноісторичні й спеціально-історичні підходи чи методи; теоретичні й емпіричні, наукові й позанаукові методи та, як тотожні їм, відповідні підходи в осягненні історичних явищ.

Проте тотожність цих методів і підходів не повна. Існує й відмінність між ними, яку треба враховувати. У чому ж полягає ця відмінність? Досі запитання залишалося без відповіді, та й сьогодні йому приділяють замало уваги. Створено лише одну працю, в якій з'ясовується співвідношення методів пізнання та пізнавальних підходів. Це — змістовна монографія Е.П.Семенюка "Загальнонаукові категорії й підходи до пізнання"76. Те ж стосується й аналізу співвідношення методів і підходів у соціально-історичному пізнанні. Цьому питанню взагалі присвячено, у кращому випадку, поодинокі розділи.

Семенюк, з'ясовуючи відмітні риси пізнавального підходу від методу пізнання, пропонує й обґрунтовує теоретичне вирішення важливої методологічної проблеми, яка досі перебувала поза полем зору вітчизняних, та й зарубіжних, дослідників, і формулює розгорнуту характеристику пізнавального підходу. За визначенням львівського дослідника, підхід до пізнання в науці — "це логіко-гносеологічне і методологічне утворення, яке гранично чітко виражає тільки спрямованість наукового дослідження, обмежуючи її, як правило, одним аспектом (принаймні кількома взаємозв'язаними напрямами), але на відміну від методу принципово позбавлене будь-якого обмеження і навіть чіткої фіксації тих засобів, якими здійснюється дослідження"77 . Пропоноване визначення видається достатньо продуктивним.

Цікавими є й висунуті Е.П.Семенюком положення, що тлумачать поняття "метод пізнання" як багатше, повніше і конкретніше за своїм змістом, ніж "підхід до пізнання". Останній же в одному з вимірів постає як метод пізнання у зародку, у процесі становлення, формування. Свої ідеї учений обґрунтовує виходячи з того, що напрям дослідження (підхід) і ті засоби та прийоми пізнання, котрі потрібні для просування в означеному напрямі (Е.П.Семенюк визначає їх як метод) перебувають у тісній єдності. Внаслідок цього метод і розглядається як логіко-гносеологічне утворення, що визнається зрілішим від пізнавального підходу. Справді, як зазначає автор, відповідь на питання "Як?" ("Яким чином?") уже має своєю неодмінною (але не достатньою) передумовою і відповідь на питання "Куди?" ("В якому напрямі?"). Інакше кажучи, метод немовби імпліцитно, у "знятому" вигляді вміщує у собі й підхід78.

Така характеристика взаємозв'язку підходу та методу в науковому пізнанні має, на нашу думку, чималу методологічну цінність, бо визначає напрям подальших досліджень. Втім, її значення дещо знижується внаслідок того, що така характеристика співвідношення підходу й методу не здійснюється у належній послідовності. Адже в цьому ж розділі монографії Е.П.Семенюк пише про підхід та метод (попередньо не застерігаючи) як про поняття різних "зрізів", що характеризують пізнання з різних боків, тобто, за логічною класифікацією, як про поняття несумісні. їх обсяги навіть частково не збігаються: те, що є методом, за своєю суттю не може бути підходом, і, навпаки, підхід так само не може бути методом. Порівняння ж несумісних понять з погляду закону зворотного співвідношення обсягу та змісту позбавлене сенсу"79.

Отже, в одному місці дослідник твердить, що "метод немовби імпліцитно, у "знятому" вигляді, включає в себе підхід", в іншому ж (через кілька сторінок) пише, що ці поняття несумісні й навіть порівняння їх за обсягом та змістом позбавлене сенсу. Перед нами — суперечність і, на жаль, аж ніяк не діалектична. Яка ж із наведених характеристик правильна? Чи обидві потребують коригування?

Правильною є, ймовірно, перша, з одним, здавалося б, неістотним уточненням. Причому уточненням навіть не самої характеристики, а одного з положень, що її обґрунтовують. Аргументуючи трактування підходу до пізнання як методу пізнання, що перебуває у зародку, лише формується, Е.П.Семенюк зазначає, що об'єктивну основу цієї гіпотези, на його думку, становить "внутрішня органічна єдність напряму дослідження (підхід) і тих засобів, прийомів пізнання, котрі необхідні для просування у заданому напрямі (це вже метод)"80. Зведення ж методу лише до засобів, прийомів пізнання (як у наведеній цитаті) видається неточністю. І саме ця неточність багато в чому зумовила труднощі, які Е.П.Семенюк у так і не вдалося цілком подолати, з'ясовуючи співвідношення методу й підходу в науковому пізнанні.