Чому бідні досі бідні?, Бідність і залежність від соціальної допомоги, Соціологія - Гіденс Ентоні Бібліотека українських підручників

Чому бідні досі бідні?

Деякі загальні фактори впливу на рівень бідності вже виявлені і встановлені. Добре опрацьовані й систематично запроваджувані програми соціальної допомоги в поєднанні з політикою уряду, активно спрямованою на зменшення безробіття, знижують рівні бідності. Існують деякі суспільства (скажімо, Швеція), де бідність майже повністю викорінена. За це, звичайно, довелося платити високу соціальну ціну, і не тільки за рахунок високих рівнів оподаткування, а й утворення густої мережі бюрократичних урядових аґенцій з досить вагомими владними повноваженнями. Проте, що більший розподіл багатства та доходи у країні віддається під контроль ринкових механізмів, як це було у Великій Британії в 1980-х роках, то більші виникають матеріальні нерівності. Теорія, яка спрямовувала політику урядів, очолюваних пані Тетчер, полягала в тому, що зменшення податкового тиску на індивідів та корпорації створить високі рівні економічного зростання, плоди якого "перетечуть" до бідних. Проте факти не підтверджують цієї тези. Така економічна політика, можливо, й прискорить (або не прискорить) економічний розвиток, проте в результаті неминуче поглиблюється прірва між бідними і багатими, побільшуючи кількість людей, які живуть в умовах бідності. (Порівняльні дані про обсяг та ефект програм соціальної допомоги наведено в таблиці 10.2).

Відносини обсяг та ефект програм соціальної допомоги в семи західних країнах

Графік зображує відношення чоловічих заробітків у верхніх 10 відсотках населення до чоловічих заробітків у нижніх 10 відсотках

Опитування показали, що більшість британців вважають, що бідняки самі винні у своїй бідності, й з підозрою дивляться на тих, хто живе "з урядових подачок". Багато людей вважає, що ті, хто отримує соціальну допомогу, могли б знайти роботу, якби захотіли. Такі докази, однак, не відповідають реаліям бідності. Близько чверті людей, які офіційно вважаються бідними, працюють, але їхні заробітки надто низькі, щоб піднятися над порогом бідності. Решту переважно складають діти до чотирнадцяти років, люди, старші за шістдесят п'ять, хворі або інваліди. Попри переконаність у народі про високий рівень обману у сфері одержання соціальної допомоги, лише один відсоток заяв на одержання такої допомоги виявляється необгрунтованим, що набагато нижче за рівень шахрайства, пов'язаного з несплатою податків, де, за приблизними оцінками, втрачається понад десять відсотків державного прибутку внаслідок неправильного заповнення декларацій або інших методів ухиляння.

Бідність і залежність від соціальної допомоги

Бути бідним не обов'язково означає загрузнути в убогості. Чимала частка людей, які на часі бідні, раніше мали кращі умови життя або сподіваються покращити своє становище у майбутньому. Одначе для багатьох бідність — це довічний вирок, а надто для тих, хто тривалий час не може влаштуватися на роботу.

Опоненти сьогоднішніх інституцій соціальної допомоги твердять, що ці останні продукують "залежність від допомоги", тобто що люди стають залежні від тих самих програм, які ставлять на меті допомогти їм навчитися жити самостійним і значущим життям. Вони стають не тільки матеріально, а й психологічно залежними від виплат соціальної допомоги. Замість розвинути в собі активне ставлення до життя, вони мають тенденцію впокорюватися долі й пасивно чекати дармових грошей, які не дадуть їм померти з голоду.

Ідея про залежність від соціальної допомоги досить суперечлива, й деякі автори заперечують, що така залежність розповсюджена широко. Люди здебільшого соромляться жити на соціальну допомогу, як зазначають критики, і більшість тих, хто опиняється у такому становищі, мабуть, намагаються знайти з нього вихід якомога скоріше.

Керол Вокер проаналізувала кілька досліджень того, як людям за рахунок соціальної допомоги вдається вижити й організувати своє життя. Вона побачила картину, дуже відмінну від тих, які змальовують люди, що запевняють, ніби жити на соціальну допомогу — легкий вибір. За даними одного з таких досліджень, 80 відсотків безробітних респондентів визнали значне погіршення свого життєвого рівня після того, як перейшли на соціальну допомогу. Майже для всіх життя перетворилося на боротьбу за виживання. Проте, з іншого боку, для меншості соціальна допомога може принести поліпшення життєвих стандартів. Наприклад, кожен безробітний, який досягає шістдесятирічного віку, стає так званим "пенсіонером-претендентом", що дає йому право вимагати збільшення на ЗО відсотків тієї допомоги, яку він одержував раніше.

Категорія тих, чиї обставини можуть поліпшитися, включає в себе самотніх матерів (і батьків). Дослідження показали, що майже третина самотніх матерів (бо в такій ситуації опиняються майже виключно жінки) живуть краще після розлучення, ніж раніше. Однак становище великої більшості погіршується.

Лише 12 відсотків людей, які жили на соціальну допомогу в 1990-х роках, сказали, що їм "велося цілком добре". Більшість заявляють, що вони "ледве перебиваються" або що їм "доводиться долати великі труднощі". Планувати щось наперед стає важко. Відкласти гроші на майбутнє не вдається, і рахунки стають предметом постійного занепокоєння. Попри свою важливість, харчування перетворюється на таку статтю домашнього бюджету, яку можна скасувати, коли грошей обмаль. Вокер приходить до таких висновків: "Всупереч сенсаційним заголовкам газет, життя на соціальну допомогу — це не той варіант, який би обрали більшість людей, якби мали перед собою реальну альтернативу. Більшість опиняються в цьому становищі через якусь травматичну подію в своєму житті: втрату роботи, втрату чоловіка (або дружини) або різке погіршення здоров'я" (Walker, 1994, p. 9).

Хай там яку вона має поширеність, але критика залежності від соціальної допомоги стала одним із головних засобів пропаганди необхідності реформування системи соціальної допомоги. Чи не найзначущішими з таких реформ є програми активізації соціальної допомоги, покликані заохотити реципієнта перейти від одержання допомоги на оплачувану роботу. Такі програми тільки запроваджуються в

Сполученому Королівстві та в деяких європейських країнах, але вже діють деякий час у Сполучених Штатах. Тому вже є певна можливість вивчити досвід та ефективність такого реформування.

Деніел Фрідлендер і Гері Бертліс дослідили чотири різні запропоновані урядом програми, покликані ініціювати реципієнтів соціальної допомоги на пошуки оплачуваної роботи. Ці програми в загальних рисах були дуже подібні. Окрім фінансової підтримки реципієнтів, які активно шукали роботу, вони також навчали стратегії такого пошуку та забезпечували можливість навчання й тренінгів. Дослідниками вивчалися переважно самітні матері з дітьми, які одержували допомогу для сімей із неповнолітніми дітьми згідно з наймаєштабнішою програмою соціальної допомоги в країні. Фрідлендер і Бертліс з'ясували, що досліджувані програми дали певний результат. Людям, які були до них залучені, щастило знайти роботу швидше, ніж тим, хто не брав у них участі. У випадку всіх чотирьох програм заощаджені кошти в кілька разів перевищували вартість самої програми. Проте вони виявилися менш ефективні в допомозі тим, хто потребував їх найбільше, — безробітним, які перебували в такому становищі тривалий період.

Програми "від соціальної допомоги до активної праці" призначені позитивно заохочувати реципієнтів соціальної допомоги шукати оплачувану роботу. Але деякі фахівці з питань соціальної допомоги пропонують удаватися до більш жорстких заходів. Вони вважають, що, за певних обставин, соціальні виплати треба або істотно знижувати, або взагалі скасовувати. Наприклад, допомога може бути скасована в тому випадку, якщо самітна мати з дитиною народить іще одну дитину в той час, коли отримує допомогу. В основі таких пропозицій лежить прагнення усунути обставини, які створюють залежність від соціальної допомоги, і примусити людей шукати роботу. Однак зауважувалось, що такі схеми ймовірно спонукають тих, кому зменшили або скасували соціальну допомогу, звернути на злочинний шлях або зайнятися проституцією заради заробітку на життя. Поки що було здійснено лише кілька експериментів подібного зразка, і тому ще неможливо адекватно оцінити, якими будуть їхні далекосяжні наслідки (Friedlander and Burtless, 1994).