Культурне життя, Освіта, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

15.5. Культурне життя

Друга світова війна вкрай негативно позначилася на становищі української культури, знекровленої комуністичним режимом" Усі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат. Підчас німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності тощо в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено більше 330 тис. експонатів, не рахуючи розкраденого окупантами в приватному порядку.

Освіта

Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани, замість польської мови — російську. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалася його русифікацією, зокрема, команди на уроках фізкультури подавалися російською мовою, широко використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри з активним вилученням "націоналістичних елементів". Обов'язковим стало атеїстичне виховання.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили близько 8 тис. і зруйнували близько 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З цією метою вони відкривали 4-класні "народні школи" для підготовки робітників, мережа яких у і рази була меншою, ніж довоєнна. Навчання там обмежувалося читанням, письмом, арифметикою, ручною працею, фізкультурою та іграми, але без використання будь-яких навчальних посібників, оскільки вони були просякнуті комуністичними догмами. Про існування середніх шкіл, не кажучи про вищі, на окупованій території не йшлося. Певний час з ініціативи похідних груп ОУН, які проникали в центральні та східні області, діяли "Просвіти", але з часом їх заборонили.

Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони майже не нищили українських початкових шкіл: дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов'язковим було вивчення німецької мови. Також заходами української громади було відкрито низку гімназій та вчительських семінарій.

Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнного часу. Значну частину дітей, учителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 p.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів, зокрема школи робітничої та сільської молоді, суворовські й нахімовські училища; відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; відновлювалися обов'язкові випускні іспити, запроваджувалося нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

З визволенням України від окупантів почалася відбудова шкіл, яка здійснювалася в умовах розрухи, значної кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять тощо. В цей час розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами, активно залучалися ресурси колгоспів, радгоспів, підприємств. Уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн дітей. Для працюючої робітничої і сільської молоді створювалися вечірні школи. До 1953 р. упроваджено загальну обов'язкову семирічну освіту.

Серед проблем системи шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу. Було відновлено діяльність піонерських та комсомольських організацій, посилився контроль над учнівською молоддю, головне завдання школи нерідко обмежувалося вихованням відданості комуністичним ідеалам, особисто "другові всіх дітей" И. Сталіну. Насаджувався атеїзм, батьків та їх дітей переслідували за релігійні переконання. Дедалі більше відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, шкільний курс "Історія СРСР", по суті, був історією Росії, 8 невеликими вкрапленнями історії тих народів, що входили до СРСР. Різко посилилася русифікаторська політика. Кількість українських шкіл, особливо в містах східних та південно-східних областей, помітно зменшилась, натомість розширилася мережа російських. На початку 1950-х років в українських школах навчалося лише 26 % учнів.

Суперечливі тенденції виявлялися й у вищій школі. З початком війни понад 70 вищих навчальних закладів із викладачами та студентами було евакуйовано з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії тощо, де вони інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою висококваліфікованих спеціалістів. Чимало працівників і вихованців ВНЗ перебували на фронті.

Упродовж першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу вищих навчальних закладів республіки, яких наприкінці 1950 р. було 160. Вагомою подією стало відкриття Ужгородського університету — першого в історії Закарпаття. В цей час у ВНЗ навчалося понад 200 тис. студентів. У цілому за 1946—1950 pp. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою. До 500 зросла кількість технікумів, де навчалося 265 тис. учнів. Викладання, як правило, здійснювалося російською мовою.

Труднощі повоєнної вищої школи, як і інших сфер української культури, значною мірою були пов'язані з боротьбою комуністичного режиму проти т. зв. "буржуазного націоналізму", найменших спроб ревізувати відновлені комуністичні догми. Так, львівських викладачів Г. Гербільського, В. Осечинського та деяких інших звинуватили в тому, що вони читали лекції в "дусі буржуазного об'єктивізму".