Вчинковий осередок і психологічні закономірності., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Вчинковий осередок і психологічні закономірності.

Побудова психологічного осередку — вчинку — дає можливість розкрити характер психологічних закономірностей. Формування вчинку є головною базою виникнення цих закономірностей, їхнього творчого характеру. Жодний психічний акт не здійснюється, поки остаточно не визріває його ситуативний момент, який є освоєнням середовища, соціального оточення. Розвиток ситуації являє собою освоєння незалежного від людини світу, переведення освоєного в неосвоєне, встановлення відповідних відношень. Першою детермінантою розвитку вчинку є встановлення ситуативних відношень, другою — мотиваційних, третьою — відношень дії. Суперечність, що виникає між ними, вирішується і є рушійною силою становлення психічного в цілому. Перехід ситуації в мотивацію і вчинковий акт виявляє закон достатньої підстави, або внутрішнього визрівання вчинку, — найза-гальніший його закон.

Загострення ситуаційного конфлікту, виникнення колізії переживаються людиною як амбівалентний стан, роздвоєність, як неможливість діяти, як перешкода, котру треба ліквідувати, "очиститися" від неї, здійснити катартичний ефект. Людина має тенденцію втручатися в ситуацію, доводити її до конфліктного стану, колізії, а потім — ліквідувати цей стан (закон драматичного перебігу почуттів).

Чим більше загострюється ситуаційний конфлікт, тим інтен-сивнішою стає емоційна реакція на нього і необхідність катарсису. Але катарсис може бути здійсненим лише на основі перетворення відношень, а передусім їх з'ясування. Це здійснюється на основі мотиваційної сфери. Вона є продовженням розвитку ситуації, усвідомленням ситуаційних відношень. Мотивація, зрештою, лише загострює ситуаційний конфлікт, в ньому самому відшукуються механізм і шляхи його подолання, визначаються напрям і характер зміни ситуації. Мотиваційна амбівалентність посідає тепер місце ситуаційного конфлікту. Мотивація прагне до ідеального вирішення конфлікту. Але те, чого вона може досягти, є лише мотиваційним обростанням компонентів ситуаційного конфлікту, так що між ними залишається все та ж розбіжність, яка була й до обростання. Мотивація тому продовжує розбіжність ситуативну і не встановлює сполучної ланки між своїми амбівалентними компонентами.

Ситуаційний конфлікт і мотиваційна амбівалентність розводять внаслідок свого визрівання свої протиставлені компоненти, чим ніяк не може замкнутися причиновий ланцюг. Ні ситуативно, ні мотиваційно суперечності буття не знімаються. Вони тільки усвідомлюються. І завжди перед людиною залишається можливість діяти і так, і інакше. Лише практична дія вчинку є замиканням причинового ланцюга. Але суперечність тут не згасає. Колись на тезу давньогрецького філософа Зенона про те, що рух не може відбутися, тому що його не можна мислити, було зроблено заперечення саме тим, що опонент став ходити по кімнаті, в якій відбувалася суперечка. Можна говорити про певний "дуалізм" ситуації і мотивації,- але дія завжди "моністична". Вона, зрештою, і виступає проміжною ланкою між альтернативізмом мотивації і конфліктністю ситуації.

Практична свідомість учинкової дії, замикаючи причиновий ланцюг, здійснює реальний синтез альтернатив і амбівалентності саме тому, що людина хоче вийти в бік індивідуалізації, неповторності. Саме ці риси типово характеризують вчинкову дію. Індивідуалізація, неповторність, оригінальність не є простим відкиданням альтернатив і амбівалентності, а є утриманням їх у вищому практичному синтезі. Це і є вихідним положенням для розуміння психологічних закономірностей. Усі закони психічної діяльності завершуються в принципові індивідуалізації (неповторності) та своєрідності, який у людини набуває вищого вираження у творчій діяльності. Збагнути цю творчу індивідуальність людини в історичному та індивідуальному розвитку і є вищим завданням науки психології.

Особливості психологічних закономірностей полягають у тому, що вони із загальноповедінкових стають такими, що виражають індивідуалізацію кожної живої істоти, особливо людини. Індивідуалізація — це психологічний принцип, у межах якого розгортаються певні закономірності. Потяг до творчої неповторності — одна з провідних психологічних закономірностей.