Причини роздержавлення і приватизації та їх основні моделі. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Причини роздержавлення і приватизації та їх основні моделі.

Необхідність роздержавлення, в тому числі приватизації в СРСР, була зумовлена такими чинниками:

а) поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою це було спричинено зростанням масштабів народногосподарського комплексу, здебільшого — зниженням ефективності економіки;

6) істотне зниження темпів зростання продуктивності праці (за період 1960—1985 рр. — майже у 2,5 раза), причому на 1 % приросту продуктивності праці витрачалося понад 2 % приросту оновлення виробничих фондів;

в) значне відставання порівняно з розвинутими країнами у впровадженні досягнень НТР у виробництво (у США, наприклад, у 1985 р. налічувалося понад 1,5 млн комп'ютерних систем і понад 17 млн персональних комп'ютерів, а в СРСР — лише кілька комп'ютерних систем, а загалом за рівнем комп'ютеризації відставання було більш ніж стократним);

г) поглиблення диспропорцій в економіці: у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 %, а в 1985 р. — лише 25 %. Це, а також кумулятивна дія інших чинників, призвело до розвитку дефіцитної економіки. У СРСР у 1990 р. із 1100 товарних груп лише 5 були недефіцитними;

ґ) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту;

д) зростання "зрівнялівки" в оплаті робочої сили, що за низької заробітної плати підривало стимули до праці;

е) значне уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. У СРСР у 1966—1970 рр. вони становили 5,9 %, а в 1981—1985 рр. — 1,8 %, у 1985—1988 рр. — 1,4 %;

е) швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд дол., а в 1986 р. — 15,1 млрд дол. за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальних доходів населення відповідно становили 20 % і 14 %. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77 місце у світі.

Деякі причини глибокої економічної кризи, успадкованої від СРСР, також мають пряме або опосередковане відношення щодо причин роздержавлення і приватизації.

У політико-ідеологічному аспекті роздержавлення і приватизація в пострадянських країнах розглядались як справедлива винагорода за надмірну експлуатацію трудящих і як прагнення керівників нових суверенних держав забезпечити рівність всіх громадян перед їх входженням у ринкову економіку.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є; модель масового роздержавлення і приватизації; модель колективного роздержавлення і приватизації; модель зовнішнього власника; змішана модель роздержавлення і приватизації; модель соціально орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково — у Польщі. Вона не використовувалась у колишній НДР, Угорщині, деяких країнах СРСР. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж, частка якого становила 44,8 %, ваучерний метод — 23 %, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство — 22,4 %, відкритий аукціон — 10,5 %, безкоштовне передавання майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам — 8,1 %, відкритий конкурс — 8 %; приватизація існуючих державних акціонерних товариств — 4 %. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (реституція), передавання частини власності державним кооперативам. Для реалізації цих методів держава виділила 40 млрд чеських крон (із загальної суми кредитних ресурсів у 400 млрд крон).

Процес ваучерної приватизації у цій країні почався з інвентаризації державної власності. За період 1991—1997 рр. на купонні аукціони були виставлені акції майже 1500 підприємств балансовою вартістю 355 млрд крон. Упродовж першої хвилі приватизації підприємства запропонували для продажу за купони понад 60 % акцій, а в ІПФ (інвестиційний приватизаційний фонд) населенням було інвестовано до 72 % інвестиційних талонів купонних книжок. Проте дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності, тоді як ІПФ — майже 40 %. З погляду інфраструктури ринку ІПФ є одним із її елементів, який водночас окремий суб'єкт управління акціонерними компаніями, сформований на змішаній основі (з участю державних та недержавних структур).

Кожен громадянин Польщі мав змогу отримати і використати державний кредит у сумі приблизно 100 млн злотих для створення власної справи, який необхідно повернути протягом 20 років, а відповідно до "Карти перетворень форм власності", прийнятої в 1992 р., процес роздержавлення і приватизації має охопити майже 55 % народного господарства. Наприкінці 1996 р. "Універсальний сертифікат на акції" у фізичній формі на пред'явника отримали 95 % громадян, а його ринкова вартість приблизно у 8 разів перевищувала номінальну. Ці сертифікати у 1997 р. обмінювались на акції 15 національних інвестиційних фондів, які як акціонерні компанії на першому етапі роздержавлення і приватизації управляли понад 500 підприємствами з активами, що становили до 10 % загальнонаціональних активів країни. Контроль над цими фондами здійснюють іноземні банки та представники Польщі (зокрема, банкіри). Менша частка роздержавлених і приватизованих підприємств залишалась у власності держави (25 %) та була передана працівникам (15 %). Стратегічними інвесторами за цих умов стали національні інвестиційні фонди.

У Росії та Україні роздержавлення і приватизація передбачали надання кожному громадянину приватизаційного сертифіката на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств. Але внаслідок багатьох причин і передусім дій уряду приватизаційні сертифікати знецінились, а соціально-економічне відчуження ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії — 10 тис. крб. (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб.). Проте приватизаційний сертифікат не перетворився на справжній цінний папір (як це було в Чехії), а відтак значна частина їх у фіктивних трастових компаніях, штучно знизилася вартість майна підприємств (у 1996 р. таке знецінення відбувалось 27 разів). Унаслідок цих та інших причин приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн., в Росії — нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні приватизація була названа "чорною" , а в Чехії — "народною".

Свідченням кланово-номенклатурного характеру приватизації в Україні є те, що держава за свою власність вартістю 331 млрд крб. (або згідно з курсом карбованця на початок 1992 р. 550 млрд дол.) за весь період приватизації до початку 2003 р. отримала 6 млрд грн., або приблизно 1 % від реальної вартості державного майна, тоді як в Угорщині за значно менші обсяги роздержавленого майна отримано майже 13 млрд дол. Академік НАН І. Лукінов справедливо зазначав, що вітчизняна приватизація "проводилась на формальних демократичних принципах і цінно-паперової чехарди, фактична "приватизація" і розтранжирування державного майна мафіозно-спекулятивними структурами ніякого економічного пожвавлення не принесли"1. Головний ідеолог реформ А. Гальчинський також змушений був визнати, що внаслідок ринкової трансформації сформувалася "спотворена за своїм змістом система відносин власності, значна частина яких на тіньових корумпованих зв'язках"2.

Основними засобами приватизації створеної працею багатьох поколінь державної власності були:

1) штучне заниження вартості та доведення багатьох рентабельних підприємств до банкрутства та їх продаж наближеним до влади кланово-олігархічним структурам. Так, п'ять теплових електростанцій були продані ВАТ "Донбасенерго" за 207 млн грн., тоді як залишкова балансова вартість цих електростанцій становила понад 1 млрд грн.; пакет акцій ВАТ "Росава" було продано за 4,2 млн грн., а їх номінальна вартість становила майже 103 млн грн.;

2) надання права реалізації державного майна податковій адміністрації та Міністерству юстиції. Так, у 2001—2002 рр. податкова адміністрація реалізувала майно на суму понад 3 млрд грн.;

3) створення холдингових компаній, яким передавались контрольні та блокуючі пакети акцій, як правило, великих стратегічно важливих підприємств за номінальною вартістю, а іноді — без урахування індексації основних фондів, за відсутності методики оцінки пакетів акцій цих підприємств. Так, на початку 1998 р. була створена акціонерна холдингова компанія "Укрнафтопродукт", статутний фонд якої становив 30,5 млн грн. Проте власні активи лише одного стратегічно важливого підприємства, контрольний пакет акцій якого увійшов до статутного фонду компанії "Укрнафтопродукт", досягали 150 млн грн. Наприкінці 1999 р. пакет акцій цього холдингу у розмірі 44,2 % статутного фонду було продано за 15,2 млн грн., тоді як власні активи підприємств, що були передані холдингу, становили понад 300 млн грн. У вересні 2000 року ця холдингова компанія уклала кредитний договір з кіпрською інвестиційною компанією з обмеженою відповідальністю на суму 3 млн дол. і віддала під заставу контрольні пакети акцій трьох стратегічно важливих підприємств (ВАТ "Кримнафтопродукт", ВАТ "Київміськнафтопродукт", ВАТ "Ексімнафтопродукт"), тоді як власні активи останнього підприємства становили майже 150 млн грн., а отриманий ним прибуток в 2000 р. — 56 млн грн. Проте контрольний пакет цього підприємства було оцінено у 840 млн грн., кредит не був повернутий, а контрольні пакети трьох великих акціонерних компаній перестали бути державною власністю. Такі приклади кланово-номенклатурного та кримінального управління в Україні не поодинокі і зумовлені наближеністю керівників таких холдингових компаній до вищих ешелонів влади. Одна з причин — відсутність ефективного законодавства. Загалом, за даними Президента, у сфері приватизації було виявлено лише у 2003 р. 3,6 тис. злочинів1;

4) продаж стратегічно важливих об'єктів компаніям-нерезидентам, передусім російським інвестиційним компаніям за заниженими цінами нібито з метою залучення іноземних інвестицій у приватизовані підприємства. Насправді загальна сума російських прямих інвестицій становить лише приблизно 50 млн дол., тоді як російські компанії контролюють цілі галузі промисловості зокрема три найбільші нафтопереробні заводи. При цьому руйнується соціальна інфраструктура, оскільки робітники отримують менше соціальних благ;

5) створення нових, здебільшого закритих акціонерних компаній, до статутних фондів яких часто вносилося найцінніше майно державних підприємств;

6) неефективне управління державними підприємствами.

Підсумком такої антинародної приватизації є втрата державної власності та державного контролю над стратегічно важливими галузями економіки (нафтопереробною, зв'язком) та підприємствами; їх перехід до рук кланово-номенклатурної еліти України і до іноземних компаній; збитковість більшості приватизованих підприємств (у 2002 р. понад 85 %); зниження рентабельності промисловості, заданими голови Рахункової палати, у десятки разів. Це означає, що замість ефективного власника Україна отримала ефективного "прихватизатора", а замість створення рівних стартових умов у процесі формування трансформованої економіки відбулось ще більше відчуження найманих працівників від економічної власності, а отже, і від влади. Основними формами такого відчуження е перетворення переважної більшості акціонерів у формальних власників, які, отримавши акції, неспроможні економічно реалізувати їх шляхом привласнення дивідендів і набути прав в управлінні акціонерними компаніями. Таке право значною мірою узурповано менеджерами вищої ланки роздержавлених підприємств, які без дозволу загальних зборів (вищого органу управління цими компаніями) здійснюють продаж або передавання частини активів як внески до статутних фондів інших акціонерних товариств, що знецінює акції цих компаній; додатковий випуск акцій за заниженими, порівняно з ринковими, цінами з метою зловживань, зокрема передавання частини таких акцій наближеним особам, що сприяє встановленню повного контролю над акціонерними компаніями.

Важливим засобом встановлення контролю є відсутність продажу переважної кількості цінних паперів (у 2002 р. майже 95 % таких угод відбулося поза межами організованого ринку, тобто фондових бірж). Крім того, акціонери згідно зі статутом акціонерного товариства мають право на всебічну інформацію про фінансовий стан акціонерної компанії, умови продажу акцій, список акціонерів тощо. Тому загальна сума реєстрацій акцій у 2002 р. становила менше 13 млрд грн. Грошові розрахунки щодо угод про продаж цінних паперів нерідко відбуваються в офшорних банках. Загальні збори у багатьох акціонерних компаніях внаслідок маніпуляцій керівництва не проводяться роками. Це означає, що фондовий ринок в Україні до цього часу не створено, а Закон "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", прийнятий ще у 1996 р., не діє.

Однією з важливих причин такого становища є відсутність науково-обґрунтованої програми роздержавлення та приватизації, критеріїв цього процесу, належного контролю за ним. Тому у схвалених Верховною Радою у травні 2003 р. рекомендаціях парламентських слухань "Наслідки і перспективи приватизації в Україні" зазначено про необхідність "переглянути концепцію приватизації державного майна з урахуванням її негативних результатів, відзначених учасниками парламентських слухань, стратегії економічного розвитку держави, а також урядової програми структурної перебудови економіки".

Хибною була постанова Верховної Ради України, прийнята у жовтні 2001 р., про надмірно високі темпи приватизації, згідно з якою приватизація малих підприємств повинна була відбутись протягом 1,5 року, а середніх і великих — упродовж 4—б років.

У такий спосіб частина населення була перетворена на позбавлений роботи і власності люмпенізований пролетаріат.

Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (у тому числі менеджерами) або передусім менеджерами з наступним виділенням частки кожному працівнику та правом купівлі-продажу акцій інших працівників. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Формально ця модель використовувалась в Росії, в Україні, а дещо реальніше — в Румунії, Угорщині, Словенії та інших країнах. Так, у Росії за одним із варіантів роздержавлення і приватизації отримували 51 % акцій підприємств. В Україні (згідно із законом "Про власність") пріоритетною формою власності названа колективна власність. Формальним підтвердженням реалізації цього закону стало існування на початку 2003 р. понад 70 тис. акціонерних товариств.

У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безплатне отримання 20 % акцій, а додаткових 40 % — за половину вартості за закритою підпискою. У Польщі (згідно з прийнятим у 1990 р. законом) члени трудового колективу підприємства мали право на отримання лише 20 % акцій за половину вартості. Крім того, трудові колективи на середніх та малих підприємствах могли викупити їх або орендувати. У Чехії працівники підприємств мали право на придбання до 10 % акцій роздержавлених підприємств, у Болгарії — 20 %, до того ж за пільговими умовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві не менше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.

Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50 % голосуючих акцій) іноземному інвестору (поширена в Чилі, частково — в Угорщині, колишній НДР та Естонії). У Естонії одним з методів роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. За 1991— 1997 рр. на тендерах було продано понад 470 підприємств на суму майже 4,5 млрд естонських крон (8 крон дорівнювали 1 німецькій марці) і гарантовано інвестицій на 4,3 млрд крон. З інвесторів, передусім іноземних, брались зобов'язання про створення понад 56 тис. робочих місць, але їх дотримувались не більше 2 років, а після цього підприємства навіть закривались. Модель зовнішнього власника певною мірою сприяла припливу нових інвестицій, з яких більше половини спрямовувалось на створення нових підприємств. Уряд Естонії допустив іноземний капітал і до приватизації об'єктів виробничої інфраструктури -— енергетики, залізниць, портів, зв'язку. Іноземні інвестори вкладають капітал передусім у галузі з невеликим робочим періодом (торгівлю, харчову, легку, лісову промисловість та ін.), частково — в авіаційний та морський транспорт. В Естонії частково використовувалась і ваучерна модель роздержавлення і приватизації.

Змішана модель роздержавлення і приватизації означає поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях, особливо в природних монополіях. Найбільше відповідає такій моделі досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли акціонерні підприємства.

Модель соціально-орієнтованої власності надає право робочим радам та менеджерам підприємств ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації і використання інших моделей. Внаслідок цього в Словенії, наприклад, у середині 90-х років XX ст. працівникам та менеджерам належало понад 40 % роздержавлених акціонерних компаній, контрольованим банками інвестиційним фондам — 20 %, державним фондам — до 20 %.

Якщо оцінювати ефективність моделей за темпами зростання ВВП, то найшвидше він зростав у Китаї (за 1900—2000 рр. — в 4 рази), щорічний приріст виробництва становив до 10 %, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень і тривалість життя населення тощо.

З погляду вимог закону єдності праці та власності найефективнішою слід вважати таку ваучерну модель, за якою ваучери видаються лише працюючим залежно від трудового стажу, освіти, кваліфікації. Згідно з вимогами цього закону (з урахуванням домінуючої ролі колективної частки праці) найдосконалішою моделлю є надання переважної частини власності трудовим колективам залежно від їхнього внеску в економічний потенціал галузі, регіону, країни, а також відповідно до критеріїв ваучерної приватизації.

Роздержавлення і приватизація не повинні супроводжуватися надмірною приватизацією власності (тобто переходом власності до рук окремої особи чи сім'ї), оскільки це означає рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації), а отже, створює нові, не менш глибокі суперечності, які негативно впливають на соціально-економічний прогрес суспільства.

Роздержавлення і приватизація спричиняють позитивні і негативні наслідки. До позитивних у розвинутих країнах відносять: ослаблення адміністративно-командних методів управління державними підприємствами; розширення процесу демократизації власності шляхом концентрації частини акцій у найманих працівників; зростання рентабельності державних підприємств.

Позитивними особливостями роздержавлення і приватизації в Україні є значне зменшення частки державної власності і можливість формування на цій основі реального плюралізму типів і форм власності; зосередження частини державної власності в руках трудових колективів; формування значної кількості формальних акціонерів, які могли б за певних умов стати реальними акціонерами; створення об'єктів ринкової структури та інфраструктури ринку, які за умови раціонального державного регулювання економіки можуть сприяти подоланню її затратного характеру; акціонування значної частини підприємств, які у майбутньому за наявності уряду народної довіри і обґрунтованої економічної політики можуть стати засобом певного подолання процесу відчуження найманої праці від власності; поступове формування класової свідомості найманих працівники, їх організованості; ознайомлення з зарубіжним досвідом організації виробництва і використання робочої сили, який сприятиме ощадливому ставленню до робочого місця тощо.

Негативними аспектами роздержавлення і приватизації у розвинутих країнах є: позбавлення населення можливості отримувати окремі товари та послуги з державного сектору за відносно низькими цінами; зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній; продаж державної власності за штучно заниженими цінами; приватизація, переважно прибуткових підприємств, що суперечить офіційній меті оздоровити збитковий державний сектор; монополізація більшої частини державної власності у руках фінансового капіталу; зростання цін на державні товари та послуги; проникнення іноземного капіталу у національну економіку, що загрожує економічному суверенітету.

Негативні наслідки роздержавлення і приватизації домінують в Україні. Це стосується процесу трансформації господарського механізму, інших сторін економічної системи.

У слаборозвинутих країнах перехідна економіка має певні особливості.