Характеристика емоцій., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Характеристика емоцій.

Емоції — це специфічна форма взаємодії людини з довколишнім світом, спрямована на пізнання цього світу та свого місця в ньому через саму себе у формі переживань. Ця специфічність виявляється в суттєвих якостях позитивного й негативного полюсів емоції, що означає їх диференціацію. Як зазначав В.Вундт у тримірній теорії емоцій, в останніх присутні полярність приємного й неприємного, протилежності напруження і розрядки, збудження й пригніченості. Поряд зі збудженою радістю (радістю-тріумфом) існують радість спокійна (радість умиротворення, радість зворушлива) і радість напружена (радість палкої, жагучої надії, радість трепетного очікування). Так само існують напружений смуток, як тривога, збуджений смуток, близький до відчаю, і тихий смуток, в якому відчувається розрядка, смуток, близький до меланхолії.

Ці висновки Вундта близькі сучасній теорії диференційованих емоцій К.Ізарда (1980). Так, кожна людина на власному досвіді переконується, що вона відчуває саме щастя, печаль чи страх, а не просто емоцію, що вони розрізняються за внутрішніми переживаннями й за зовнішнім виглядом. Розрізняючись, емоції взаємодіють одна з одною, а також із перцептивними, когнітивними, моторними процесами і впливають як на них, так і одна на одну. Радість послаблює страх, печаль посилює відчай.

Названі особливості виступають характеристиками емоцій. Серед них розрізняють якісні характеристики (знак — позитивні чи негативні, модальність — страх, гнів, радість, сором тощо) і кількісні (сила або слабкість, збудженість і пригніченість, й інтенсивність, що визначається через напруженість — розрядку).

Емоції виявляються в різноманітних периферичних змінах, що відображаються на всіх внутрішніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя організму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи (В.Кеннон) підкреслювали позитивну пристосовуючу роль емоцій: вони приводять організм у стан готовності до термінового витрачання енергії, мобілізуючи всі його сили, які будуть потрібні, наприклад, у випадках страху, гніву чи болю.

У ході філогенетичного та індивідуального розвитку людини вісцеральні реакції в емоціях, залишаючися стереотипними, не відображають специфічність тих чи інших емоцій, які виникають у процесі життєво важливих актів взаємодії людини з довколишнім середовищем. Так, складна інтелектуальна робота може бути дезорганізована сильним емоційним збудженням. Емоції втрачають свій адаптивний характер. У випадку досить різких емоцій, таких, як страх і гнів, мають місце ті ж самі вісцеральні зміни (виділення адреналіну тощо). Тому вісцеральні реакції не можуть пояснити емоції в їхніх специфічних рисах.

Фізіологічний механізм емоцій не зводиться до діяльності лише периферичних процесів. Досліди В.Кеннона і Ч.Шерінгтона над оперованими кішками й собаками (після видалення частини симпатичного відділу нервової системи, роз'єднання мозку і його соматичних зв'язків тварини продовжували відчувати страх, задоволення, гнів) свідчать, що вісцеральні прояви емоцій настають після мозкового процесу, пов'язаного зі свідомим психічним процесом. Емоції включають процеси, які відбуваються як у підкоркових центрах, так і в корі великих півкуль, процеси, пов'язані насамперед з діяльністю гіпоталамусу, лімбічної системи.

Роль периферичних реакцій в емоціях досліджувалася В.Джемсом (1894) і Г.Ланге (1895), які побудували психологічну теорію емоцій. Вони вважали, що емоція — це усвідомлення тілесного збудження, яке ми відчуваємо безпосередньо після сприймання факту, який це збудження викликає. Зовнішні враження суто рефлекторно, без участі вищих центрів, зумовлюють зміни в організмі. Наступне їх усвідомлення шляхом проекції їх на кору головного мозку і становить емоцію. Визначення суттєвої ролі органічних змін в емоціях ("ми відчуваємо печаль, тому що плачемо, розлючені, бо б'ємо іншого, боїмося, бо тремтимо"), розуміння того, що без вегетативних, вісцеральних реакцій немає емоцій, все ж не дає права прибічникам цієї теорії стверджувати виключну периферичну зумовленість емоцій.

Скоріше, як зазначає К.Ізард (1980), емоції — це складний процес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий і феноменологічний аспекти. Нейрофізіологічний аспект визначається електричною активністю нервової системи (кори, гіпоталамусу, лімбічної системи). Нервово-м'язовий — це насамперед мімічна діяльність, а також пантомімічні, вісцерально-ендокринні й іноді голосові реакції. На феноменологічному рівні емоція виявляється як переживання, що має безпосередню значущість для суб'єкта.

Зміни електричної активності нервової системи можуть спостерігатися на різних рівнях активації чи під час сприймання об'єкта, чи розв'язання розумової задачі, чи аналізу конфлікту в процесі спілкування. Наявність емоції, рівень емоційності будуть визначатися, крім цього, двома іншими аспектами: 1) якою мірою включається симпатична нервова система, що регулює різноманітні периферичні зміни в діяльності внутрішніх органів, тобто тілесні зміни, що спостерігаються в емоціях, і 2) які переживання виникають на основі значущості ситуації для суб'єкта. Але таке розчленування досить умовне. Емоції хоча й чуттєві у своїй основі, але, на відміну від сприймання, вони наочні, "дають" не образ, що відображає предмет чи явище предметного світу, а відображають внутрішній стан суб'єкта. Тому вони надзвичайно інтимні й лабільні. Як тільки ми звертаємо увагу на свої тілесні зміни або на переживання, що виникли, — емоції змінюються. Таке розуміння особливостей емоцій співзвучне з гештальттеорією емоцій (К.Крюгер, 1930). Суб'єкт, який переживає емоцію, не може не звернути на неї увагу. Але звернувши увагу на, скажімо, радість, ми втрачаємо радість як емоцію з її інтенсивністю, вираженістю. Тією мірою, якою цілісне емоційне явище розчленовується так, що його частини або окремі моменти починають виступати відносно відокремлено й чітко, вони (за інших рівних умов) втрачають свою інтенсивність і виразність.

На виникнення й формування емоцій впливають оцінка інформації, фізіологічний стан і оточення.

В емоціях завжди присутня оцінка. Згідно з інформаційною теорією емоцій П.В.Сімонова, емоція — це відображення відношення між величиною потреби та ймовірністю її задоволення в даний момент. Живій істоті необхідно розрізняти впливи, оцінювати їх і будувати на цьому свою поведінку. В оцінці виявляється ставлення до цілей. Це когнітивна сторона емоцій.

Вплив середовища, когнітивних і фізіологічних факторів на виникнення емоцій продемонстровано в досліді Шахтера і Зінгера (1962 p.). Чотирьом групам піддослідних — інформовані з ейфо-ричним оточенням та інформовані з негативним емоційним оточенням, неінформовані з ейфоричним оточенням і неінформовані з негативним оточенням — було введено адреналін. Ті піддослідні, що були інформовані про побічні ефекти, спокійно виконали завдання, не звертаючи увагу на стан свого партнера. Неінформовані виявляли емоції, схожі з тими, які виявляли їхні партнери, тобто злість або ейфорію. Отже, за однакового біохімічного стану людина може виявляти різні емоції залежно від оцінки нею змін, які з нею відбуваються, і впливу на цю. оцінку соціального середовища.

Когнітивні компоненти емоцій можуть призводити до помилкових знань. Це — різні фобії, за яких оцінка загрози не відповідає дійсності (наприклад, страх закритих приміщень — клаустрофобія чи страх великого відкритого простору — агрофобія).

Внаслідок своєї предметної зумовленості емоції визначають спрямованість діяльності. Це — специфічна форма контролю за діяльністю, за її напрямом у вигляді переживань. Отже, переживання виступають регулятором діяльності. Вони можуть стимулювати її (на радощах — "гори перевертають"), так і заважати їй (у розпачі — все "падає з рук"). Причому якщо в органічних відчуттях ми фіксуємо різний ступінь розладу (аж до хаосу) фізіологічних функцій, то як переживання емоція завжди має сенс, завжди щось означає. Емоційні переживання як регулятор діяльності виконують оціночну й спонукальну функції.

В аналізі емоційних переживань можна, таким чином, виділити їхні характеристики (якісні та кількісні); особливості — реальність, суб'єктність, інтимність, предметність і ситуативність і головні регуляторні функції — оціночну й спонукальну.