Безсмертя людини як духовної істоти, Ідея історії як символічного світу, Філософія історії Бібліотека українських підручників

4.2.3.18. Безсмертя людини як духовної істоти

Людина — унікальна істота, що здійснює вихід, прорив за межі просторового чи фізично часового виміру. Прорив хронотопного, щоправда, більшою мірою, — просторового виміру добре зафіксував ще Блез Паскаль. Він наголошував, що людина — це піщинка в Універсумі, від якої в обидва боки тягнеться нескінченність — з одного боку, мікро-, з іншого — макрокосму. Але ця піщинка, цей тендітний очерет — мислячий. Тому він випадає з просторового, предметного ряду і виходить у принципово інший, духовний вимір. А завдяки цьому підноситься над усіма безоднями Універсуму як мікро-, так і макромасштабу, та й, зрештою, над безоднею часу.

Шпенглер непогано показав унікальність людини, її місця і ролі у Всесвіті не поряд з іншими істотами, не зрештою, а саме через прорив людиною нескінченної лінії фізичного часу. Подібно до того, як у просторовому вимірі в обидва боки від людини відходять нескінченності мікро- та макрокосмосу, так у часовому вимірі в обидва боки від неї йдуть нескінченності в минуле й майбутнє. Прорвати цей нескінченний ряд людині надається можливість завдяки переходу з фізичного чи фізіологічного виміру часу у вимір принципово інший — соціокультурний. Саме як істота, якісно відмінна від створінь суто природних, біологічних, тобто історична, людина долає одновимірність, відчуженість і нескінченність зовнішнього математичного ряду фізичного часу і акумулює всі три темпорал ьні виміри — минуле, теперішнє й майбутнє у внутрішньому універсумі свого власного духовного світу. Саме цю обставину й фіксує, хай і не завжди вдало, Шпенглер.

4.2.3.19. Ідея історії як символічного світу

Вперше усвідомивши цю принципову відмінність світу як природи і світу як історії і конкретизувавши це протистояння через кардинальну специфічність соціокультурного часу щодо часу природного — фізичного, західна філософія, на думку Шпенглера, вперше в історії розвитку культур дістала можливість осягнути своєрідність морфологічної будови всієї світової історії. Свою філософсько-історичну систему Шпенглер і вважав реалізацією цієї можливості.

Цей західний тип осмислення історії був, на думку Шпенглера, неприступним для представників інших попередніх культур і залишився для них чужим і нецікавим. Тільки у контексті західноєвропейської культури, та й то на етапі її перетворення на цивілізацію, як останнє завдання її старечої мудрості, стає можливою (і навіть особливо важливою) розробка морфології становлення всього людства, що просунулося на своєму шляху до найвищих і останніх ідей, з'ясування своєрідності світовідчуття не лише власної, а й усіх душ, вираженням яких є окремі історичні культури. Фізіогноміка світового звершення, як зазначає мислитель, стає останньою фаустівською філософією.

Вихідною для всесвітньої історії фізіогномічного типу Шпенглер вважав ідею всеохоплюючої символіки.

Як відомо, під символом розуміють звичайно ідейну, образну чи ідейно-образну конструкцію, що містить у собі вказівку на ті чи інші, відмінні від неї предмети, для яких вона є узагальненням і нерозгор-нутим знаком. У певному розумінні символ постає і як ейдос, ідея предмета — від окремої речі до предмета цілої галузі людського пізнання, у тому числі й історичного процесу.

Саме таким, ейдетичним підходом філософія історії, зокрема, відрізняється від історії як науки. Предмет історичної науки — історія як вона є сама по собі, історія, якою вона є, історія як об'єкт. Предмет, завдання історичної науки — системна розробка і виклад поняття історії, завдання філософії історії — продукування і розгорнуте зображення ідеї історії. Зміст поняття історії — історія як реальність, незалежна і зовнішня відносно людини. Зміст же ідеї історії — єдність, збіг поняття про історичну реальність з самою цією реальністю, тобто — певний ейдос історії. В обох випадках — і у історика, і у філософа — знання постає як безпосереднє споглядання історичної реальності, більше того, як сама ця реальність. Відмінність же між філософом та істориком полягає в тому, що філософ знає про цю онтологічну "навантаженість" історичного знання та ідеальну, духовну зумовленість історичної реальності, а історик — ні.

Ймовірно, саме ці особливості філософії історії й прагне виявити Шпенглер, твердячи про ідею всеохоплюючої символіки як базову для морфології історії.

З'ясуємо докладніше своєрідність і основні риси філософсько-історичної концепції А.Дж. Тойнбі.