Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках, Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. Бібліотека українських підручників

Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках

З кінця 60-х років політична та економічна нестабільність в Італії поглибилася. Цей процес супроводжувався страйками. Вимоги страйкарів стосувалися житлового будівництва та інших питань соціально-побутового характеру. Наслідком масової страйкової боротьби було запровдження 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, зрівняння робітників та службовців у праві на медичне обслуговування, визнання за робітниками права на проведення зборів на підприємствах, розширення прав профспілок усередині підприємств. Конституційне поле 1948 р. відкривало можливості політичними методами домагатися таких поступок. Однак за це незабаром довелося розплачуватися.

З початку 70-х років Італія після тривалого економічного піднесення переживала певні труднощі. Уже в 1971 р. виробничі потужності використовувалися лише на 75 %, зовнішній борг у 1973 р. сягнув 7 млрд. дол., а в 1975 р. — уже 17 млрд. Як завжди в таких випадках різко знизився рівень життя, посилилась міграція населення. Правлячі кола стверджували, що нестабільність у країні є наслідком зіткнення полярних сил — комуністів і неофашистів. Частка правди у цьому, звичайно, була. Джорджо Альміранте — лідер неофашистської партії "Італійський соціальний рух" — заявив, що її мета — створення уряду порядку, встановлення авторитарної влади. З іншого боку, прихильники комуністичної ідеї не зреклися своєї мети — встановлення диктатури пролетаріату. Тверезо оцінюючи свої сили та можливості, комуністи маневрували, вдавалися до випробуваної політики тимчасових союзів. У 1972 р. на XIII з'їзді ІКП вони висунули ідею демократичного повороту, який змінив би цілі й характер економічного та соціального розвитку. Що під цим розумілося — здогадатися неважко. Відсунувши на задній план найбільш застарілі догми та постулати, тодішній генсек ІКП Е. Берлінгуер заявив про необхідність створення "уряду демократичного повороту", до складу якого мали увійти комуністи, соціалісти та католики. По суті, комуністи прагнули повернутися до становища, яке існувало до 1947 р.

Нестабільна ситуація доповнювалася терором з боку крайніх правих ("бойові групи" неофашистів) та крайніх лівих ("брігіте роса" — "червоні бригади"). Хвиля ультраправого та ультралівого тероризму, що розпочалася наприкінці 60-х років, не вщухала і в 70-х роках. Від непередбачуваних дій тих і інших постраждали сотні ні в чому не винних людей.

70-ті роки характеризувалися гострою боротьбою полярних сил за владу. Проте ані неофашистам, ані комуністам так і не вдалося привернути на свій бік центристські партії, зокрема ХДП. Хоча такі спроби робилися неодноразово. Після короткочасного перебування при владі правоцентристського уряду Дж. Андреотті (Ліберальна партія, ХДП, СДП), 12 травня 1974 р. на вимогу неофашистів було проведено референдум за відміну закону про розлучення, який нещодавно був прийнятий. Ініціатори референдуму сподівалися в такий спосіб розколоти суспільство на релігійній основі. Однак 59 % італійців проголосували за збереження закону. Неофашистам не вдалося зблизитися з ХДП. Під впливом цих подій уряд і парламент здійснили ряд заходів, спрямованих на поглиблення демократії. У 1970 р. було прийнято закон про запровадження обласного самоуправління, в 1974 р. — закон про державне фінансування політичних партій.

У 1978 р., скориставшись складним економічним становищем, комуністи, соціалісти та республіканці вимагали створення уряду "надзвичайного стану". Однак після того, як "червоні бригади" викрали й убили лідера ХДП Альдо Моро, який міг сформувати такий уряд, це питання втратило свою актуальність. 1КП і надалі не відмовлялася від комуністичних принципів, хоча Й обстоювала перехід до комунізму мирним шляхом через "структурні реформи": націоналізацію, аграрну реформу, анти монополістичну коаліцію лівих сил. Щоб добитися поставлених цілей і стати привабливішими для італійського виборця, комуністи вдалися до "єврокомунізму", суть якого — відмова від найбільш одіозних постулатів "пролетарського вчення", урахування реалій суспільного розвитку. "Єврокомунізм" означав відхід від диктатури пролетаріату, принципу демократичного централізму, єдиної державної власності, партійності культури тощо, утверджував ідею влади національних сил, партійно-політичний плюралізм, свободу думки, змішану власність в економіці. Це був серйозний виклик ортодоксальному комуністичному світові й водночас свідчення початку глибокої кризи комунізму в Європі й усьому світі взагалі.

Розбрід у партійно-політичному світі Італії, пошуки політичними партіями свого обличчя і нового місця в умовах становлення постіндустріального суспільства супроводжувалися наростанням соціальних конфліктів і нестабільності. Це проявилося, зокрема, в посиленні терору з боку неофашистів та "червоних бригад". Так, у 1980 р. у Болоньї на залізничному вокзалі було вчинено звірячий терористичний акт, унаслідок якого загинули 84 особи, 200 — дістали тяжкі поранення. Тривали процеси проти мафії, які не давали бажаних результатів. Не припинялися страйки.

З другої половини 80-х років економіка Італії поступово почала виходити із кризового стану. Проте в політичному плані ситуація не змінилася на краще. Не вдалося подолати нестабільність, відбувалися часті зміни урядів, які очолювали по черзі соціаліст Б. Краксі, демохристияни А. Фанфані, Дж. Горіа, Ч. де Міта, Дж. Андреотті...