Історична школа. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Історична школа.

Свою назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до яких ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми в певній країні, викладає історію народного господарства. Школа виникла у Німеччині в середині XIX ст. Найбільш відомими її представниками були німецькі економісти В. Рошер, Бруно Гільдебранд (1812—1878), Вернер Зомбарт (1868—1941), Макс Вебер (1864—1920) та ін.

Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичною ситуацією. Тому назву "політична економія" вони ототожнювали з поняттям "національна економіка", вважали, що кожна країна розвивається неповторним, особливим шляхом. Методологічною основою такого висновку було заперечення ними всезагальних і спільних економічних законів.

Водночас ці економісти здебільшого виправдано стверджували, що політична економія повинна вивчати не відношення між людиною і речами, а відносини між людьми. Методологічними принципами таких тверджень е передусім акцентування не на поверхових і зовнішніх формах вияву економічних відносин. Справді, такі відносини між людьми завжди пов'язані з речами, з привласненням матеріальних благ, але вони є лише однією із сторін предмета вивчення політичної економії. Другою такою стороною є економічні зв'язки і відносини між самими людьми у кожній із сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі і споживанні, насамперед виробничому споживанні). Внаслідок цього в політичну економію вноситься метод "робінзонади" — існування окремої людини на безлюдному острові, яка індивідуально здійснює процес праці, не вступаючи при цьому у виробничі відносини з іншими людьми в жодній із сфер суспільного відтворення.

У методологічному аспекті такий підхід логічно зумовлює заперечення всезагальних і спільних економічних законів. Адже у відносинах людей до природи в процесі праці якраз і встановлюються всезагальні для всіх суспільних способів виробництва економічні закони. Вони доповнюються спільними законами товарного виробництва, а також спільними для всіх країн специфічними економічними законами, які діють в межах окремої суспільно-економічної формації. Так, за капіталізму діють спільні для економіки Франції, Англії, Італії та інших країн закони розвитку виробничих відносин (або відносин економічної власності): виробництво додаткової вартості (у формі прибутку), закон концентрації капіталу тощо. Якби їх не існувало, була б неможливою економічна інтеграція країн Західної Європи, становлення глобальних форм інтеграції, передусім між розвинутими країнами. Специфіку дії цих законів зумовлюють історичні і культурні традиції кожного народу, мораль тощо. Але абсолютизування цих вторинних надбудовних факторів неможливе, а в методологічному плані цим розриваються органічні зв'язки між такими категоріями діалектики, як загальне, особливе і одиничне.

Теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об'єктивного характеру економічного життя, вилучення з предмета політичної економії економічних законів, переоцінка національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (вважали його вічним ладом), приватної власності, суб'єктивне тлумачення цінності тощо. Зокрема, Б. Гільдебранд стверджував, що вартість визначається лише корисністю предмета, а її мірилом є суб'єктивна оцінка людей.

Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стійкої рівноваги економічної системи, представники історичної школи обґрунтовано виступали за активне втручання держави в економіку, яка є єдиною умовою її ефективного функціонування. Для виживання суспільства необхідно, на їх думку, надавати бідним верствам населення більшу частку в результатах прогресу. Це були прогресивні ідеї, які значною мірою стали основою для інституціоналізму і були підтверджені практикою подальшого розвитку.

Разом з тим представники історичної школи вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими за економічні, чим утверджували доцільність ширшого підходу до вивчення економічного і соціального життя. В. Зомбарт також відводив значну роль організаційним і технологічним факторам, але змішував економічні і юридичні аспекти досліджуваних явищ. У твердженні ідеологів історичної школи про рівнозначність психологічних, етичних і економічних факторів є значна частка істини. Але кожна істина є конкретною і підтверджується на практиці на відносно коротких проміжках історичного розвитку. Крім того, представники історичної школи, інституціоналізму (Т. Веблен) та маржиналізму (К. Менгер, Л. Мізес) та інші наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. доводили, що ця наука повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі, природу людського духу, енергійність нації, значення націоналізму, проблеми мотивації та економічної поведінки людей, їх культуру, які, безсумнівно, мають велике значення. Такі постулати були своєрідною відповіддю на економічний підхід К. Маркса та Ф. Енгельса.

Зіставляючи індивіда і суспільство, прихильники історичної школи перевагу надавали суспільству. Але при цьому Вебер необгрунтовано заперечував ідею К. Маркса про відсутність відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінював її тезою про бюрократизацію політичного і суспільного життя. Логічніше було поєднати Марксову ідею про відчуження з положенням історичної школи про бюрократизацію життя, точніше, доповнити процеси відчуження тотальною бюрократизацією суспільного і політичного життя. Виправданим було твердження представників історичної школи про те, що соціалізм призведе до розширення бюрократизації суспільного життя, але доцільно зазначити, що бюрократизація притаманна не демократичному соціалізму, а державному, тоталітарно панівній в СРСР соціальній системі. (Тому цей устрій характеризують як "бюрократичний соціалізм".) Окремі представники історичної школи виступали за централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання, необхідність соціальних реформ, стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості. Ці ідеї помітно втілилися в розвитку економічних систем передових країн.

Історична школа проповідувала немало реакційних догм. Так, Гільдебранд і Рошер розглядали капітал як результат бережливості, ощадливості капіталістів, а отримання відсотків — як результат такої ощадливості. Антидемократичною є думка В. Рошера про наявність капіталу в найманих робітників (речового капіталу) лише на тій підставі, що вони мають кваліфікацію. Пізніше це положення було сформульоване в ширшій концепції людського капіталу. Антигуманною була ідея В. Рошера про те, що накопичення капіталу забезпечує насамперед заощадження капіталістів і зростання народногосподарської культури. Капіталістів Рошер вважав творцями духовного виробництва. Утопічним є твердження представників історичної школи про неминучість вирівнювання доходів основних класів у капіталістичному суспільстві та ін.