Базова теорія економічної політики, Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Базова теорія економічної політики

Уперше базову теорію економічної політики сформулював на початку 50-х років XX ст. нідерландський економіст Я. Тінберген1.

Тінберген Ян (1903—1994) народився у м. Гаага (Королівство Нідерланди). Закінчив Лейденський університет. У 1978—1975 рр. працював у ньому професором, захистив докторську дисертацію. З 1933 р. — професор Нідерландської школи економіки у м. Роттердам. Одночасно викладав в університеті, де пропрацював сорок років.

Автор книг "Математичні моделі економічного зростання" (1967, спільно а X. Босом), "Перегляд міжнародного порядку" (1980) надруковані російською мовою.

Перший директор Центрального бюро планування Нідерландів. У 1965 р. обраний першим головою Комітету з планування ООН. У 1968 р. запропонував розробити план розвитку капіталістичного світу, зорієнтований на країни, що розвиваються. Удостоєний почесних учених ступенів більш ніж двадцяти різних університетів та коледжів, нагороджений премією ім. Бразма Європейського фонду культури. Лауреат Нобелівської премії (1969).

Ця теорія висуває концепцію економічної політики і за характером є нормативною. У ній використані елементи кейнсіанства, але багато положень мають кардинальні відмінності. Учений детально описав основні кроки вироблення оптимальної політики уряду. Урядові органи повинні:

1) вибрати кінцеві цілі економічної політики, що зазвичай робиться у термінах максимізації функції суспільного добробуту. Надалі, використовуючи функцію суспільного добробуту, визначити цільові показники, яких необхідно досягнути;

2) з'ясувати, якими політичними інструментами володіють;

3) обрати модель економіки, що пов'язує цільові показники та інструменти їх досягнення. Це дасть змогу використати оптимальний масштаб застосовуваних політичних заходів.

Макроекономічна політика загалом має бути, на думку Я. Тінбергена, спрямована на максимізацію суспільного добробуту, але ця мета, очевидно, надто нечітка. Визнаною е практика формулювання завдань політики у вигляді цільових показників, що охоплюють повну зайнятість і нульовий рівень інфляції (хоча й вони залишаються предметом дискусії). Такі показники відносно несуперечливі.

Після встановлення макроекономічних цілей урядові органи повинні визначити інструменти, з допомогою яких їх можна досягнути. Я. Тінберген наголошував, що існують кількісні та якісні інструменти, більше зосереджуючись при аналізі на кількісних інструментах. Серед них основними політичними є фіскальна та монетарна політика, однак конкретний набір таких інструментів залежить від характеристик певного інституційного середовища. Наприклад, в умовах прив'язки обмінного курсу і вільного руху капіталу грошова політика зводиться до підтримки рівня обмінного курсу. Якщо він вже встановлений, то грошова політика, в тому числі зміна внутрішньої пропозиції грошей, перестає бути дієвим засобом досягнення макроекономічних цілей. За плаваючого обмінного курсу внутрішня пропозиція грошей є ефективним політичним інструментом. Конкретний зміст фіскальної політики також може залежати від інституційного середовища. Практичний вибір інструментів у цій сфері теж ускладнюватиметься, тому що фіскальна політика охоплює набір окремих, не взаємопов'язаних інструментів. Наприклад, уряд з метою скорочення бюджетного дефіциту може вдатися або до зниження витрат або до підвищення податків, а різні типи податків та витрат чинять різний вплив на економіку. У деяких випадках фіскальна політика взагалі не містить жодних інструментів (наприклад, у США скарбниця слабо контролює бюджет, оскільки це робить конгрес). Спеціалісти, що розробляють економічну політику, мають завжди враховувати, які урядові органи насправді контролюють різні інструменти.

Якщо цілі та інструменти економічної політики вже вибрані, можна з'ясувати наступну політичну проблему. За допомогою функції суспільного добробуту (у який спосіб вона не була б визначена) обчислюють оптимальний рівень цільових показників і затрат суспільства, що виникають при відхиленні від цього рівня. Економіка відхиляється від оптимуму внаслідок екзогенних шоків — змін в уподобаннях, умовах торгівлі, динаміці міжнародної відсоткової ставки тощо. Політикам необхідно вибрати інструменти і поєднати їх таким чином, щоб вернути економіку в оптимальний стан. Для цього влада використовує свої знання про економічну структуру, особливо про взаємозв'язки між цільовими показниками та інструментами.

Для аналізу економічної політики Я. Тінберген використав просту лінійну модель. Зроблені на основі цієї системи рівнянь розрахунки підтверджують, що ефекти впливу грошової та фіскальної політики лінійно незалежні.

Проблему вибору економічної політики дещо інакше з'ясував Р.-А. Ман-делл. Він зазначив, що різні інструменти, як правило, перебувають під контролем різних державних органів. Наприклад, грошова політика може перебувати в компетенції центрального банку, а фіскальна — в компетенції виконавчої влади. Можна уявити, що ці органи не координують свою політику, як передбачав Я. Тінберген, а з різних політичних чи інституційних міркувань самостійно вибирають потрібні політичні заходи. Необхідно знайти шлях до рішення проблеми вибору економічної політики в умовах, коли розроблення політики та її реалізація відбуваються децентралізовано, тобто окремі інструменти контролюють різні органи влади, які не координують безпосередньо свої дії.

Р.-А. Манделл запропонував конструктивне рішення цієї проблеми1. Він встановив умови, за яких кожний інструмент може бути прив'язаним до одного з цільових показників, а також правило регулювання дії інструменту при відхиленні цільової змінної від її оптимального значення. Якщо цілі правильно поєднати з інструментами, то оптимальний пакет політичних заходів можна виконати і за децентралізованого прийняття рішень. Пропозиція Р.-А. Манделл а ґрунтувалася на концепції ефективної ринкової класифікації, яка передбачає, що кожна ціль повинна бути приєднана до того інструменту, який чинить на неї найсильніший вплив і, отже, має порівняльні переваги з точки зору регулювання цільового показника.

На початку 70-х років XX ст. завдяки дослідженням М. Фрідмена, В. Брейнарда, В. Пула2 було з'ясовано, що теорія економічної політики Я. Тінбергена має суттєві недоліки, особливо стосовно невизначеності. Урядові органи стикаються зі значно складнішими проблемами, ніж наявність достатньої кількості інструментів, ефекти впливу яких на цільові показники лінійно незалежні. На практиці в умовах невизначеності владні структури ніколи ие можуть точно знати, як і коли вплинуть їхні дії на цільові показники. Неможливо також спрогнозувати екзогенні шоки та їхні наслідки.

Ще глибше критикував цю теорію в середині 70-х років Р.-Е. Лукас1. Він піддав сумніву можливість використання великих макроеконометричних моделей для розроблення економічної політики. Теорія економічної політики Я. Тінбергена базується на концепції, що існують стабільні кількісні взаємозв'язки політичних інструментів і цільових показників. Ця ідея реалізується на практиці через використання великих економетричних моделей. Р.-Е. Лукас навів аргументи на користь того, що великі моделі ненадійні у разі різких змін політики уряду. При цьому велика ймовірність того, що коефіцієнти моделей, які характеризують вплив політики, виявляться недостовірними. 'У великі моделі також неможливо у належний спосіб включити очікування, і тому їх ефективність малоймовірна у передбаченні впливу змін політики.

Критика Лукаса мала великий вплив, оскільки збіглася в часі з провалом економічної політики 60-х років, коли оцінки короткострокової кривої Філіпса були неправильно використані для встановлення перманентних взаємозв'язків безробіття та інфляції. Те, що моделі значною мірою вводили політиків в оману, оскільки в них недооцінювалася роль очікувань, підтвердило правоту Лукаса.

Уже в 1936 р. у Нідерландах Я. Тінберген використав макроекономічні моделі для оцінки можливостей впливу уряду на економічний розвиток. Це дало змогу розпочати застосування цих моделей у процесі розроблення національного бюджету та економічного планування після Другої світової війни. У 1945.—1955 рр. за активної участі Тінбергена було створено короткострокову економетричну модель прогнозу економічного розвитку Нідерландів. З її допомогою розробляли річні програми розвитку основних галузей економіки, зовнішньої торгівлі, структури доходів населення і конкурентоспроможності нідерландських товарів на світовому ринку. У другій половині 50-х років було створено середньострокову модель, що передбачала розвиток нідерландської економіки на чотири роки.

Я. Тінберген був піонером економетрії, зробив великий вклад у розвиток її як науки. Учений намагався перевірити деякі західні концепції циклів за допомогою економічних моделей, зокрема побудував економетричну модель циклу Англії за 1870—1913 рр. Великого* практичного значення ці розробки не мали, однак вони стимулювали застосування математично-статистичних методів у науковій діяльності західних економістів. Вчений систематизував положення, відповідно до яких політика може бути визначена стосовно головних інтересів уряду як повна зайнятість, стабільність цін і рівновага платіжного балансу, що характеризує його як прихильника теорії малих кроків і почуття міри. Доробок Тінбергена використовують економісти для визначення контурів гуманнішого суспільства.