Придушення народного повстання радянськими військами, Угорщина за "ери Кадара", Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. Бібліотека українських підручників

Придушення народного повстання радянськими військами

У горське керівництво 1 листопада 1956 р. у відповідь на вторгнення радянських військ у межі країни й відмову радянського посла Ю. Андропова дати цьому фактові задовільне пояснення вдалося до відчайдушного вчинку. За згодою президії УСРП воно прийняло рішення про вихід із ОВД і проголосило Угорщину нейтральною державою. Я. Кадар, який повністю підтримав це рішення і виступив по радіо із закликом захищати завоювання "нашої славної революції" й суверенітет країни, після запрошення до Андропова разом із міністром внутрішніх справ Ф. Мюнніхом безслідно зник із країни.

2 листопада Ю. Андропов повідомив І. Надя про готовність СРСР прийняти пропозицію угорського уряду й закликав розпочати переговори про виведення радянських військ з Угорщини. Наступного дня переговори розпочались у парламенті й продовжились у Текеле, в штаб-квартирі радянських військ. Після півночі вся угорська урядова делегація була заарештована органами держбезпеки на чолі з генералом КДБ І. Сєровим. Розпочалися масові арешти, в яких брали участь КДБ та армійські спецслужби, очолювані генералом армії Малініним, закамуфльованим під полковника.

На світанку 4 листопада радянські війська розгорнули наступ на Будапешт та інші міста країни з метою повалення законного демократичного уряду. Водночас із Закарпаття прозвучала радіозаява Я. Кадара про створення Революційного Робітничо-Селянського уряду (у складі Я. Кадара, Ф. Мюн-ніха, А. Апро та ін.). Він звертався за допомогою до радянських частин із закликом дати відсіч силам "реакції" і врятувати "соціалістичний порядок" в Угорщині. Характерно, що кандидатура Я. Кадара на пост глави майбутнього уряду була узгоджена під час зустрічі М. Хрущова з югославським партійним лідером Й. Броз Тіто.

У Будапешті з 4 листопада розпочалися жорстокі бої. Революційні загони довго утримували окремі позиції в столиці. На Чепелі та в інших робітничих районах опір тривав до 11 листопада. Однак сили були нерівні. У цих боях загинуло понад 2,5 тис. повстанців, а кількість поранених перевищила 19 тис. Радянські війська втратили більш як 1,6 тис. чоловік убитими і близько 2 тис. пораненими. Такою була ціна придушення угорської спроби відмови від сталінізму й демократизації соціалізму, яку не бажали тоді допустити керівники "братніх" комуністичних партій.

Угорщина за "ери Кадара"

Угорська революція 1956 р. як спроба демонтажу командно-адміністративної системи під гаслом ліберального, демократичного й національного соціалізму завершилася поразкою. Однак ця невдача не привела до відновлення ракошистсько-сталінської моделі комунізму. Ця модель, пов'язана з ім'ям Я. Кадара, набула ліберального забарвлення. 7 листопада 1956 р. він прибув до Будапешта у супроводі радянських військ і тривалий час залишався під їх охороною. Кадара в Угорщині спочатку не сприймали і не визнавали. Воєнна перемога над революцією ще не означала політичної перемоги. Країна відповіла загальним страйком. Угорці продовжували вважати законним уряд І. Надя. Сам же Надь разом з іншими комуністами-реформаторами з уряду 4 листопада знайшов притулок у посольстві Югославії в Будапешті. У країні виникло своєрідне двовладдя. Це, з одного боку, нав'язаний країні уряд Кадара, що спирався на радянські збройні сили, а з іншого — революційні органи влади на місцях, тобто різні ради, що визнавали уряд І. Надя. Серед них найбільший вплив мала Робітнича Рада великого Будапешта. Не маючи власної соціальної бази й опори в суспільстві, кадарівське керівництво було змушене рахуватися з органами народного представницва, як і з різними демократичними партіями, аж до початку 1957 р.

З метою легітимації своєї влади Кадар спочатку намагався привернути на свій бік окремих комуністів з колишнього уряду й навіть самого І.Надя, пропонуючи їм участь у новому уряді, проте дістав відмову. Вони, як і інші політичні сили, вважали Кадара ставлеником Москви, який зрадив революцію. Лише завдяки підтримці югославських політиків Кадар домігся офіційної відставки уряду І. Надя. Натомість екс-прем'єру і всім членам колишнього кабінету, їхнім сім'ям обіцяно вільне повернення додому, офіційно гарантовано свободу й особисту недоторканність. Однак І. Надь і його товариші були перехоплені органами КДБ і невдовзі разом із сім'ями депортовані до Румунії. Органами нової влади спільно з радянськими військовими проведено арешти керівників робітничих рад усіх рівнів, а у 1957 р. урядовим указом вони були позбавлені всіх прав. Суспільство по-своєму зреагувало на дії тоталітарного режиму. До кінця 1956 р. країну залишило понад 170 тис. угорців.

У 1957—1965 pp., усупереч обіцянкам Кадара амністувати учасників народного повстання 1956 p., було проведено різні "чистки" й таємні арешти. До середини грудня 1961 р. більш як 300 чоловік було засуджено до смертної кари, а понад 16 тис. — до різних строків тюремного ув'язнення. У 1958 р. проти 1. Надя і його товаришів за участю КДБ сфабриковано "судовий процес", що пройшов за зачиненими дверима. Усі вони були страчені, шо викликало хвилю обурення в Угорщині (улітку 1989 р. Верховний суд Угорщини повністю виправдав І. Надя та його сподвижників, тоді ж відбулося урочисте перепоховання їхніх останків).

За цих умов становлення нового режиму відбувалося з великими труднощами. Він не міг будуватися на самому лише насиллі й присутності радянських військ у країні. Тому Кадар взяв на озброєння лозунг, запозичений з Біблії: "Хто не проти нас, той з нами". Проте опорою його режиму на початковому етапі були ультраліві сили — колишні партійні керівники, які на місцях, навіть не чекаючи вказівок зверху, відновлювали комуністичний режим тоталітаризму. Головною ж політичною опорою Кадара у партійній державі, що відновлювалася, стала УСРП. її чисельність уже в 1957 р. становила 345 тис.

Щоб досягти примирення з угорським суспільством, Я. Кадар пішов на суттєві поступки й компроміси. Здійснено заходи для поліпшення умов життя народу, реалізовано значну частину вимог жовтневого повстання й революції. Цей курс призвів до консолідації, а пізніше й визнання режиму Я. Кадара, який увійшов в історію Угорщини як "ліберальний комунізм". Лібералізм номенклатури виявився у перегляді методів будівництва соціалізму. Були скасовані обов'язкові поставки сільгосппродукції селянами та обов'язкове страхування селян-одноосібників. Держава запровадила пенсії для членів кооперативів. Останні, крім заробітку, почали отримувати земельну ренту, розмір якої залежав від величини наділу переданого у власність кооперативу. У 1961 р. 93 % сільськогосподарських угідь належали колективному секторові. Ліберальними методами було досягнуто те, що не вдалося силовими. Новий курс сприяв також піднесенню в економічній сфері.

Угорщина першою з соціалістичних країн у 1967 р. розпочала лібералізацію однопартійної політичної системи. З'явилася можливість висувати на одне депутатське місце кількох кандидатів. У цьому плані угорська партійна держава в наступні роки вигідно відрізнялась від сусідніх авторитарних країн. З 1968 р. в Угорщині почала здійснюватися економічна реформа. її основним змістом була обережна децентралізація з використанням економічних чинників. Змінювалися методи планування та управління, розширилась самостійність підприємств. Детальне планування їхньої діяльності зверху припинилося. Підприємства дістали більшу самостійність, а в трудящих з'явився матеріальний стимул у результатах своєї праці. У підсумку це привело до зростання продуктивності праці й поліпшення матеріального становища народу. В 1960—1975 pp. реальні доходи трудящих збільшилися на 100 %.

Угорська реформа була першою спробою відмовитися від непорушних економічних канонів соціалізму, ослабити кайдани, що сковували не тільки економіку, а й суспільство. Угорські реформатори розуміли, що кидають виклик системі, а тому діяли вкрай обережно, балансували на грані можливого, випробовуючи терпимість радянських лідерів. Чи не тому після "празької весни" реформа в Угорщині була згорнута й знову обережно продовжена, коли пройшов страх щодо можливої появи на будапештських вулицях радянських танків. Разом з тим за умов панування державного сектора і незаінтересованості виробника в продукуванні дешевої та якісної продукції реформа була половинчатою, неповною і могла привести лише до тимчасових успіхів. Адже стратегічні важелі піднесення економіки залишалися за кадром і ніякі партійні рішення не могли надати їй прискорення. Водночас у дрібнотоварному приватному секторі, що зберігся в Угорщині, процвітали присадибні ділянки, місцеві промисли, переробка сільськогосподарської продукції.

Реформи в Угорщині, що розкладали систему директивного управління, у зв'язку з чехословацькими подіями 1968 р. викликали невдоволення комуністичних лідерів інших країн. За "вказівкою" Л. Брежнєва Я. Кадар на початку 70-х років змушений був усунути з державного керівництва реформаторів (Реже Ньєрш, Лайош Фехер, Єне Фок). Водночас обмежувалися приватна та особиста власність. Боячись втратити основний важіль своєї влади та добробуту, номенклатура намагалася повернутися до командно-адміністративних методів, що призвело до погіршення економічної ситуації.

Зрештою, попри тимчасові коливання та відступи, з 1978 р. обережна реформація відновилася. На початку 80-х років були зроблені перші кроки в напрямі легалізації приватновласницької діяльності в рамках "тіньової економіки", особливо в будівництві та сфері послуг. Передавалися в оренду державні магазини, підприємства громадського харчування тощо. Увійшли в практику додаткові приробітки, що, звичайно, вело до помітної диференціації доходів населення. Однак половинчаті реформаторські заходи не могли дати запального імпульсу угорській економіці. Державна власність і надалі залишалася домінуючим чинником суспільного буття. Реформа створила не ринок, а лише окремі його елементи. Частина угорської продукції не відповідала не тільки міжнародним стандартам, а й внутрішнім вимогам. Реформа, що проводилась упродовж двадцяти років, наштовхнулась на рішучий опір бюрократичного апарату. Заборгованість Угорщини західним країнам сягнула в 1987 р. 16 млрд. доларів. З другої половини 80-х років розпочалось поглиблення кризових явищ у суспільстві, а економіка країни перебувала у стані стагнації. Посилювалося напруження в суспільстві, зароджувалися опозиційні течії. Угорщина дедалі більше відставала від демократичних країн Заходу.