МЕНТАЛЬНІСТЬ, Філософія історії Бібліотека українських підручників

МЕНТАЛЬНІСТЬ

— полісемантичне поняття для означення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і значною мірою сягає у несвідоме. Вживається, чи не вперше, Р. Емерсоном (1856), але широкого культурного і наукового вжитку набуває з 20-х років XX ст., передусім у Франції. Зокрема, фіксується, як щось найновітніше ("останній крик") вже Марселем Прустом, у третьому томі ("Германт") його епопеї "У пошуках втраченого часу" (1921).

В історичну науку запроваджується дещо пізніше: 1922 виходить праця Леві-Брюля "Примітивна ментальність", де аналізується два типи М. — пралогічний і логічний, виходячи із співвіднесення способів: мислення австралійських і африканських племен з притаманним йому "законом партиципації" і раціонального, репрезентованого європейською культурою мислення на засадах закону суперечності. Етапними у дослідженні проблем М. є публікації Е. Лефевра 30-х років, у яких виокремлюються і застосовуються поняття колективної та індивідуальної М. як специфічних, зумовлених передусім біологічно, констант людського мислення. Однак системна розробка проблем ментальності розпочинається ще пізніше — з початку 40-х років ("Антологія історії або ремесло історика" М. Блока та "Проблема зневіри у XVI ст.: релігія Рабле" Л. Февра). М. постає своєрідним корелятом ідеології та утопії, способом масово-індивідуального історичного мислення, бачення історії, конкретно-історичною формою "колективного неусвіломленого". На відміну від ідеологічних, філософських, етичних, естетичних, науково-теоретичних та інших рефлексивних систем, свідомо спрямованих на продукування, послідовну розробку і внесення у свідомість суспільства ідей, що утворюють лише наочно фіксовану частину "айсберга" духовного життя суспільства, М. формується, функціонує і змінюється набагато повільніше і за "спиною свідомості" її носіїв. Вона є надбанням не лише (й не стільки) інтелектуальної еліти певного суспільства на тому чи іншому відтинку його існування, а всього конкретного суспільства, корінним, глибинним рівнем масово-індивідуальної свідомості певного соціуму.

Однак, з іншого боку, М. не редукується тільки до стихійного світобачення "мовчазної більшості" суспільства, яка, утворюючи його основу, тривалий час залишалася поза увагою істориків, або ж лише до корелята розвинутої, рефлексованої свідомості як примітивного, пралогічного чи маргінального способу мислення. М. — це властивий саме певній епосі (і тільки їй), відповідній культурі, цивілізації, суспільству, спільноті тощо загальний і спільний розумовий інструментарій, яким індивіди цієї епохи оволодівають і користуються у неусвідомленій формі, інстинктоподібно, формуючи, з неминучими повторними індивідуальними модифікаціями, особливий загальний образ світу, притаманний лише означеному суспільству (спільноті, етносу, культурі) і, конкретніше, — саме конкретної епохи. Не випадково Л. Февр пов'язував з поняттям М. термін "ментальне спорядження", "психічне оснащення", "розумова озброєність", як притаманний кожній цивілізації власний мислительний апарат, що відповідає потребам певної епохи і не призначений ні для вічності, ні для людського роду загалом, ні навіть для еволюції окремої цивілізації. У цьому розумінні М. належить не до "горизонту вираження", а до "горизонту змісту". Для з'ясування специфіки М. людей певного історичного часу історику не досить обмежуватися свідомо сформульованими твердженнями авторів літературних, філософських, правових та інших історичних текстів; необхідно доскіпуватися до найглибинніших і найприхованіших шарів духовного життя, які часто виявляються у цих історичних джерелах всупереч волі та бажанню їх авторів тим, у чому вони зізнаються мимоволі.

Отже, М. — це сукупність органічно поєднаних у багато в чому, а подекуди й у головному, нерефлексовану, логічно не виявлену самобутню Історичну, успадковану від попередників і повільно та непомітно для себе змінювану людьми відповідної епохи структуру способів, стилів, манер, прийомів, навиків і процедур мислення, світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання та орієнтації у природному і суспільному світі. Це набір своєрідних автоматизмів духовного життя, що виявляють себе у вигляді позаособових установок, регулятивів, нахилів і схильностей індивідів, груп чи спільнот, а то й епох певним чином спілкуватися, діяти, відчувати, сприймати, уявляти чи мислити світ.

М. зумовлена не так біологічними, як соціокультурними чинниками, і в імпліцитній формі містить етичні, естетичні, релігійні, політичні, правові та інші види цінностей, які не сприйняті через сферу освіти чи формулювання моралістів, проповідників, політичних діячів тощо і не зведені у стрункий чи продуманий моральний, правовий, релігійний кодекс, а інтериоризовані людиною переважно несвідомо. Через людей М. у свою чергу впливає на історичні традиції, культуру, економічні, соціальні і політичні структури, перебіг явищ та процесів життєвого світу людей. І те, що інтерсуб'єктивний за своєю природою світ М. усвідомлюється лише вибірково, зумовлює неповторність встановлення властивого саме їй відповідного конкретно-історичного соціокультурного зв'язку високораціоналізованих інститутів духовного життя (ідеологію, релігію, філософію, ауру) з неусвідомленими універсаліями, архетипами і кодами культури, ступеню об'єктивного впливу ментальності та її складових на реалії суспільного світу, а також способу цілісної життєдіяльності суб'єктивності на різних рівнях її вияву.

Поняття М. має для сучасної історичної науки дуже велике методологічне значення, оскільки забезпечує автентичність розуміння того шару духовного життя людей, що відіграє роль своєрідного медіатора між конкретно-історичними за своєю сутністю компонентами свідомості як суспільного утворення (марксистське поняття "форми суспільної свідомості") та інваріантнішими щодо потоку історичних змін утвореннями духовного життя людей, фіксованими у поняттях "колективне несвідоме" (Е. Дюркгейм, К.Г. Юнг) та його "архетипи" (Юнг). Методологічне застосування поняття М. допомагає уникнути моніотично зорієнтованої однобічності історичного "центризму" будь-якого штибу — західного (європоцентризму) чи східного (азіацентризму), південного (афро-, арабоцентризму) чи північного М. сприяє переходу від спрощеного, лінійно-прогресистського до нелінійного, плюралістичного осмислення історичного процесу, виокремлюючи та погруповуючи як типологічно рівноцінні у межах відповідної групи різноманітні історичні різновиди (антична М., середньовічна М., М. епохи Відродження), цивілізаційні (індійська М., китайська М., європейська М., слов'янська М.)" вікові (дитяча М., юнацька М. тощо) залежно від засад, рівня і мети історичного дослідження.