ГУССЕРЛЬ ЕДМУНД (1859—1938), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ГУССЕРЛЬ ЕДМУНД (1859—1938)

— німецький філософ, основоположник феноменологічної філософії. У його творчій спадщині виокремлюється два основні етапи. Протягом першого — від "Логічних досліджень" (1900—1901) до "Картезіанських роздумів" (1981) Г. переосмислює кантівське "апріорі", з позицій філософії як "строгої науки", на основі подолання неокантівського гносеологізму, натуралізму фізикалістського штибу та психологізму, розробляє концепцію інтенціональності, інтенціональної свідомості та її структур, що конституюють значення як певні ідеальні цілісності, і не є утвореннями речової або ж психологічної природи. На наступному етапі мислитель доходить висновку про неперспективність спроб надати "наукам про дух" статусу науковості, властивої природознавству, критикує "об'єктивізм" природничо-наукових знань і зосереджує увагу на проблематиці "життєвого світу".

Передумовою і складовою формування феноменологічного вчення та залучення до нього є, за Г., своєрідна редукція, тобто очищення свідомості — і від покладання існування та довільного іншого метафізичного принципу, і від всього емпіричного й випадкового; "занесення в дужки" не лише зовнішнього світу, а й суб'єкта, виявлення ідеальних сутностей-ейдосів у їх чистому вигляді, як безпосередньо заданих феноменів свідомості. Здійснення феноменологічної редукції передбачає епохе, подолання стихійної, природної установки наївної свідомості й поворот до рефлексії, незбагненний з позицій каузальності чи дискурсивного мислення позалогічний стрибок свідомості на якісно новий, рефлексивний рівень — ейдетичного споглядання, досягнення смислового горизонту переживання. Людина з природною установкою ототожнює форми відносин і залежностей між предметами із способом взаємозв'язку між предметами та свідомістю. Феноменологічна ж позиція керується імперативом "Назад до самих предметів!" як вимогою фокусування уваги на інтенціональності свідомості, такій її спрямованості на предмети, у контексті якої останні виявляють свій сенс безвідносно до зв'язків (культурних чи природних) з іншими предметами. Водночас феноменологічна позиція реалізується, як вважав Г., у вигляді трансцендентальної редукції емпіричного суб'єкта в уречевленій формі до феноменологічного змісту переживань в єдності їх потоку. У цьому плані емпіричне людське Я, виступаючи спочатку як "невиразна конкретність" і втрачаючи світ в епохе, сягає феноменологічної рефлексії, відкриває у собі трансцендентальне Я і відновлює світ, але вже у формі універсального самоосягнення.

Рефлексія, єдиний метод самообгрунтування, самоідентифікації й самореалізації феноменології, постає, за системою Г., як зміщення акцентів з предмета на його переживання; акти ж рефлексії уявляються як особливий різновид переживань, коли загальний їх потік разом з усіма різноманітними подіями (моментами переживання, інтенціональностями) може бути схоплений і проаналізований з очевидністю.

Феноменологічна рефлексія має, за Г., не лише й не стільки характер регулятивний, скільки конститутивний, бо осягає свідомість не як щось непорушне й завершене, й не через щось інше, що не є перебігом породження смислів, але — як процес смислотворення, надання сенсу тій чи тій речі, явищу, події, як процес формування й глибинного взаємозумовлення переживань. Розглянута у такому феноменологічному ракурсі свідомість постає передусім іманентною єдністю інтенціональності та очевидності, яка є нічим іншим, як переживанням суміщення значення предмета, закладеного у мисленні зі значенням його ж, взятого у спогляданні, і відіграє роль засобу ідентифікації смислу в ектенційному потоці феноменів. Відповідно до задуму Г., епохе та феноменологічна редукція аж ніяк не заперечують існування речей чи явищ зовнішнього світу, з одного боку, психологічних станів суб'єкта — з іншого. У ході феноменологічного повороту відбувається переорієнтація з каузального і структурно-функціонального розгляду свідомості на рефлексивно-дескриптивний, акцентування уваги на смислових взаємозв'язках свідомості та світу, з'ясування крізь їх призму і за допомогою означення смислової даності переживань у контексті того чи іншого горизонту значень всієї різноманітності взаємин людини зі світом.

Наскрізною для Г. є проблема інтерсуб'єктивності. Щоправда, необхідність пов'язаного з постановкою цієї проблеми поняття чистого Я у першій, власне феноменологічній, роботі філософа — "Логічних дослідженнях", — ще заперечувалась. Однак уже тут він висуває ідею про те, що існує особлива, надіндивідуально, сфера світу людського буття, відмінна не тільки від світу природи, а й від суб'єктивного світу окремої людини. У наступних працях, і насамперед у першій книзі "Ідей чистої феноменології та феноменологічної філософії" (1913), першорядного значення Г. надає поняттям не тільки чистої свідомості з усіма його ноетико-ноематичними предикатами, а й чистого Я, спираючись на яке він з 20-х років дедалі уважніше розглядає проблематику інтерсуб'єктивності. І якщо певний час інтерсуб'єктивність поставала для Г. як засіб дескрипції передумов встановлення смислових взаємодій індивідів як своєрідних духовних монад, то у завершальній прижиттєвій публікації — "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" — мислитель наголошує на парадоксальності інтерсуб'єктивності, довільної й універсальної інтерсуб'єктивності, що у вигляді людства охоплює у своєму світі, за висловом Г., всю сукупність об'єктивного, як частина світу і водночас конституює світ як такий.

Методом розв'язання виникаючих тут парадоксів і є, за Г., послідовне та чітке епохе як спосіб "елімінації" зовнішнього світу шляхом переведення його у план універсального самоосягнення через трансцендентальне Я, яке відкриває у собі Я емпіричне.

Конкретно-історичною основою інтерсуб'єктивної ідентифікації смислів є, на думку Г., життєвий світ — поняття пізньої феноменології Г., запроваджене для означення світу, взятого в його значущості для людини, горизонту людських потреб, турбот, цілей, дій, взаємин і бажань, втілюваних певним чином і в тій чи іншій формі у предметах, реаліях і зв'язках людської культури. Життєвий світ розглядається мислителем як універсум анонімно сформованих суб'єктивно-співвідносних витворів, відносин, процесів тощо, апріорних щодо різноманітності свідомих, зокрема наукових, схематизацій людської діяльності й мислення і таких, що є смисловими підвалинами науки. Однак визначальні для самобутності життєвого світу і його складових суб'єктно-смислові зв'язки при цьому або ж взагалі залишаються поза увагою науковців, або ж фіксуються ними в об'єктивізованій, перетвореній формі, оскільки їх увага зосереджується лише на з'ясуванні залежностей між самими предметами, взятими окремо від людини, її інтересів, цінностей і устремлінь. Саме цей об'єктивізм чималою мірою і зумовив, за Г.. кризу європейських наук у XX ст.

Уявлення Г. мали вплив на формування й розвиток низки напрямів і шкіл сучасної філософії, передусім феноменологічної філософії, герменевтики, екзистенціалізму, персоналізму, філософської антропології; а також — на представників феноменологічної соціології, деяких шкіл і адептів неотомізму й структуралізму, методології науки, історії, права, психології, психіатрії та літературознавства. До його учнів належать Хайдеггер, Шелер, Фінк, Гартман, Інгарден, Левінас, Ландгребе та ін.