ВИКЛИК—ВІДПОВІДЬ, Філософія історії Бібліотека українських підручників

ВИКЛИК—ВІДПОВІДЬ

— поняття, запроваджені А.Дж. Тойнбі для позначення однієї з визначальних характеристик ритму існування цивілізацій. За ним, перебіг цивілізаційних процесів і проходження цивілізацією основних етапів її життєвого кола (виникнення, зростання, надлом, деградація і розклад) підпорядковані закону. В.—в., відповідно до якого кожен крок поступу цивілізації постає як адекватна відповідь на виклик середовища — природного для перших, батьківських цивілізацій; природного та соціального — для наступних. Такі виклики спричиняються дією найрізноманітніших чинників природно-історичного середовища, серед яких Тойнбі визначає: "стимул" країни з суворими умовами життя, "стимул" нової незайманої Землі, "стимул" несподіваного удару з боку зовнішнього ворога, "стимул" невигідного соціального статусу (скажімо, рабства). Але утворюється той чи інший виклик, як правило, не поодиноким, а комбінацією кількох чинників, тому це не якась єдина сутність, а відношення. При цьому сам Тойнбі схильний тлумачити це відношення не лише як взаємодію неживих сил, на зразок "Інь" та "Янь", а й як "зіткнення між двома надлюдськими особистостями" міфологічого чи релігійного типу. Загалом же значення виклику як зовнішньої спонуки полягає в тому, щоб перетворити внутрішній творчий імпульс у постійний рушій, що сприяє реалізації потенційно можливих творчих варіацій. Виклик провокує зростання відповідного суспільства (цивілізації), оскільки, відповідаючи на виклик, воно вирішує виниклу перед ним проблему і сягає вищого та досконалішого з точки зору ускладнення структури стану. Відсутність викликів, занадто сприятливі умови не стимулюють розвитку, спричинюють зворотний рух. І навпаки, якщо виклик занадто потужний і масштабний, це виключає саму можливість належної відповіді суспільства на нього. Тому адекватна відповідь і під час генези, і в ході існування цивілізації на виклик історичної ситуації, що включає комплекс природних і соціальних чинників, зумовлена своєрідним законом золотої середини: виклик не повинен бути ані заслабким, бо не спричинятиме достатньо помітної й активної відповіді, ані занадто суворим, бо це може завадити (або ж припинить) народження цивілізації у зародку, чи перетне шлях її існування на якомусь із етапів. Основу адекватної відповіді закладає діяльність творчої меншості, що продукує нові конструктивні ідеї історичних перетворень, адекватних викликові. Сама ж відповідь здійснюється у ході засвоєння, через мімезис, цих ідей та їх втілення у життя пасивнішою більшістю. Зростання цивілізації триває доти, доки вона спроможна адекватно відповідати новим викликам середовища. Ця спроможність, у свою чергу, залежить від здатності творчої меншості продукувати запитані ідеї. Втративши таку здатність, меншість із творчої стає панівною, що владарює вже не завдяки авторитету, а через примус, матеріальні інструменти влади, передусім силу зброї. Таке перетворення панівної еліти зумовлене, по-перше, поступовим погіршанням складу спільноти людей з високими обдаруваннями, досягненнями, заслугами й моральним авторитетом у міру того, як вона трансформується у замкнуту самовідтворювану касту. По-друге, внутрішнє виродження духовної еліти спричиняє перехід влади від людей творчих до владних і авторитетних. Це з необхідністю призводить до дедалі ширшого усвідомлення несправедливості існуючого ладу і "розколу духу". Творчі люди, втративши становище лідерів, втрачають також інтерес до цілеспрямованого перетворення суспільної реальності, зосереджують свої духовні потенції поза нею, автоматично виконуючи свої соціальні ролі. На полюсі, що протистоїть панівній меншості, пасивна більшість формується як "внутрішній пролетаріат" — верства людей, не здатних до суспільно-корисної діяльності з притаманним їм паразитичним способом життя і готовністю до збурень за невиконання їхніх вимог — "хліба і видовищ". Паралельно на зовнішніх кордонах з'являються "пролетаріат зовнішній" — молодші народи, що відстають від надломленої цивілізації за рівнем розвитку. За таких умов останній стає дедалі важче, а то й неможливо давати потрібну відповідь.

У суспільстві виникають, нагромаджуються і загострюються найрізноманітніші аномалії, що призводить до надлому цивілізації, далі — до її глибокого занепаду і в перспективі — до загибелі. Однак втрата здатності цивілізації відповідати на виклики історичної ситуації не е, за Тойнбі, наперед визначеною й остаточною; ця здатність може релаксуватися й за умов надлому чи занепаду завдяки раціональній політиці правлячого класу, етерифікації й духовного єднання шляхом об'єднання світових культів та створення вселенської релігії, на основі залучення до неї у контексті майбутньої всесвітньої цивілізації.