Посткейнсіанство. , Неокейнсіанство. , Неокласичний синтез. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Посткейнсіанство.

У кейнсіанській теорії у 60—70-ті роки XX ст. виникла нова школа як поєднання ідей лівого кейнсіанства та критики ортодоксальних положень кейнсіанської теорії у формі неокласичного синтезу, а також окремих положень марксистської теорії та інституціоналізму, консолідованих на основі боротьби з неокласичним напрямом політекономії з метою завершення кейнсіанської революції в економічній теорії й створення якісно нового синтезу макро- і мікроекономіки (представники С. Вайнтрауб, П. Девідсон, X. Мінські та ін.).

Для такого синтезу посткейнсіанці передусім розширили сферу макроекономічного аналізу (предмет дослідження), включивши до нього зміни, що відбуваються в структурі фінансової системи (фінансові активи у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів), тобто у функціонуванні та розвитку ринку капіталів. З огляду на високий ступінь замінюваності таких активів сучасними грошима, зміни грошового попиту впливають на всю сукупність грошових і фінансових активів, передусім на їх структуру, що, у свою чергу, зумовлює певні метаморфози у процесі виробництва, зокрема в рівні інвестицій в економіку.

Важливого значення набувають проблеми джерел формування таких активів, зростання заборгованості різних економічних суб'єктів (компаній, банків, держави, населення та ін.), оскільки вони позначаються на економічному зростанні загалом.

Посткейнсіанці приділяють особливу увагу питанням ціноутворення за недосконалої конкуренції (впливу на процес ціноутворення монополій, зокрема олігополій), держави та сильних профспілок, що передбачає дослідження проблем ціноутворення за сучасного регульованого ринку, передусім ринку робочої сили і товарів. Основою змін вони вважають панування договірної або контрактної економіки, оскільки купівля-продаж робочої сили здійснюється у формі колективних договорів на коротко- та середньо-термінові періоди, а витрати на робочу силу є основним елементом витрат виробництва. Це зумовлює незначну гнучкість, є, на думку теоретиків посткейнсіанства, головною причиною інфляції. Стимулювання виробництва за рахунок зростання державних витрат і дефіцитів державного бюджету більше не слугують основним інструментом регулювання ефективного попиту. Такі дефіцити позитивно впливають на реальне зростання виробництва лише за економічної кризи (наявності вільних виробничих потужностей і трудових ресурсів).

Для одночасного розв'язання проблем безробіття та інфляції необхідне досягнення національної згоди завдяки новій політиці доходів, головна роль у якій, зокрема в регулюванні заробітної плати, належить державі, що суперечить найважливішим ідеям неокласичної школи. Посткейнсіанство певною мірою збігається з неокейнсіанством, однак є ширшим за нього, оскільки охоплює й окремі ідеї ортодоксального кейнсіанства.

Неокейнсіанство.

Це — сучасний модифікований варіант кейнсіанства, що повніше відповідає реаліям розвитку економічної системи у період після Другої світової війни, досконаліша модель кейнсіанської теорії, в якій макроекономічній аналіз найважливіших показників здійснюється з урахуванням науково-технічного прогресу, використанням позитивних аспектів монетаристської концепції, в органічному взаємозв'язку процесу виробництва і розподілу (Р. Харрод, Б. Хансен, Е. Домар, А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Великобританія) та ін.). Причини його виникнення закорінені у відсутності у кейнсіанській теорії розробок щодо регулювання економіки в усіх фазах циклу (Дж. Кейнс обґрунтував здебільшого антикризову економічну політику), щодо тривалого економічного зростання та економічної динаміки (теорії Кейнса властивий статичний підхід).

Методологічною основою неокейнсіанства слугує теза про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівновагу економічної системи, макроекономічний підхід до аналізу проблем відтворення (який передбачає функціональний аналіз таких показників, як валовий національний продукт, національний доход, сукупний попит та ін.) в умовах науково-технічного прогресу. З цією метою Р. Харрод обґрунтовує поняття "коефіцієнт капіталу" — відношення всієї величини використовуваного капіталу до національного доходу за відповідний проміжок часу, тобто капіталомісткість одиниці національного доходу як важливий показник ефективності розвитку економіки. Водночас обґрунтовується досконаліша концепція про типи технічного прогресу та нові моделі економічного зростання.

Позитивним у методології неокейнсіанства є врахування динаміки макроекономічних показників (національного доходу та ін.), впливу науково-технічного прогресу на розширене відтворення, визначення важливої ролі грошей і грошової політики в арсеналі державного регулювання, що свідчить про використання окремих елементів системно-структурного аналізу. Одна з методологічних передумов неокейнсіанства — використання недосконалої концепції граничної продуктивності капіталу.

Представники неокейнсіанства пояснюють кризи передусім внутрішніми факторами, зокрема, вони намагаються показати вплив на цей процес розподілу національного доходу між працею і капіталом, встановити органічний зв'язок між виробництвом і розподілом продуктів, залучити до такого аналізу фактор науково-технічного прогресу, а отже, необхідність постійного і безпосереднього державного регулювання економіки, зокрема забезпечення темпів її зростання. Так, за допомогою акселератора неокейнсіанці показали зворотний зв'язок між приростом національного доходу і зайнятості та наступним приростом інвестицій. Особливістю цього процесу е швидший приріст (скорочення) інвестицій порівняно з приростом доходів, спричинений тривалим часом виготовлення машин, устаткування. Протягом цього періоду незадоволений попит призводить до розширення масштабів виробництва. Тривалість періоду використання основних виробничих фондів зумовлює більше відсоткове відношення нових капіталовкладень до спрямованих на їх відновлення капіталовкладень порівняно з відсотком приросту продукції. Акселератор виражається формулою:

де I — інвестиції; Y — дохід. Якщо, наприклад, основний капітал становить 500 млн дол. і зношується щорічно на 10 % (50 млн дол.), а попит на готову продукцію зростає на 10 %, то це потребує інвестицій не лише на заміщення зношування основного капіталу на 60 млн дол., а й на додаткове розширення капіталу для задоволення зростаючого попиту на 50 млн дол. Тому збільшення попиту на 10 % зумовлює приріст капіталовкладень в устаткування вдвічі. Скорочення попиту на готові вироби також призводить до більш різкого скорочення потреб у капіталовкладеннях.

У моделях економічного зростання його темпи залежать передусім від розподілу доходів, а розподіл — від темпів нагромадження. На думку неокейнсіанців, залежність зумовлена тим, що загальна сума заощаджень формується із заробітної плати і прибутку, а схильність до заощаджень у найманих працівників і власників капіталу — неоднакова. Крім того, темпи нагромадження капіталу визначають норму прибутку, що детермінує частку прибутку в загальному доході. Це означає, що темпи економічного зростання залежать від інтенсивності нагромадження і схильності до заощаджень. Позитивними надбаннями є відмова від неокласичної концепції граничної корисності та граничної продуктивності продуктів, намагання з'ясувати кількісні взаємозв'язки між нагромадженням, економічним зростанням і розподілом, використання функції технічного прогресу та ін.

Так, в моделі Ніколаса Калдора (1908—1986) при дослідженні проблеми економічної рівноваги і факторів, що визначають темпи економічного зростання на тривалий період, будь-яка зміна величини інвестицій щодо обсягу заощаджень призводить до перерозподілу доходів, внаслідок чого заощадження адаптуються до нового рівня інвестицій. Водночас за повної зайнятості зростання інвестицій із загальних обсягів платоспроможного попиту призведе до випереджаючого зростання цін щодо заробітної плати, тому частка робітничого класу у загальному доході знизиться, і навпаки. Проте такий механізм взаємозв'язку цих макроекономічних величин (нагромадження, економічного зростання і розподілу) в умовах панування монополій (олігополій) реалізувати на практиці неможливо. Крім того, досвід функціонування та розвитку економіки передових країн довів можливість підвищення темпів економічного зростання за певного зниження нагромадження шляхом підвищення ефективності капітальних вкладень.

Дещо однобічна теза Н. Калдора про те, що на нижчій стадії розвитку капіталізму зросла капіталомісткість, норма прибутку і знизилась частка заробітної плати в національному доході внаслідок недостатніх обсягів нагромадження капіталу; а на вищій стадії (почалася на початку XX ст.) обсяг нагромадження капіталу значно зріс, що забезпечило стабільне і оптимальне співвідношення між капіталом і продуктом, а отже, припинилось падіння частки заробітної плати в національному доході і стабілізувалась норма прибутку. Однобічною схема є тому, що Н. Калдор пояснює її лише з точки зору обсягів нагромадження капіталу, абстрагується від можливостей структурної перебудови економіки, зумовлених передусім новими можливостями науково-технічного прогресу.

За такого критерію розмежування двох стадій не взято до уваги найважливіші елементи економічної системи: розвиток продуктивних сил (точніше, з усієї їх сукупності автор виокремлює технологічні можливості, що розглядаються майже як синонім техніки), відносини власності, господарський механізм, узагальнюючі риси технологічного способу виробництва. Критерій обсягу капіталовкладень може стати одним із допоміжних у розмежуванні двох стадій більш синтезованого критерію — розмежування різних якісних форм капіталістичної власності.

Важливою особливістю неокейнсіанства є намагання пояснити механізм переходу від зростання до кризи і від кризи до спаду не зовнішніми, а внутрішніми факторами, зокрема дією акселератора, який двояко (позитивно або негативно) впливає на збільшення капіталовкладень, їх розподіл у певному періоді часу, що, у свою чергу, спричиняє перехід від зростання обсягів виробництва до їх зниження, а отже, збільшення або зменшення безробіття, відповідні інфляційні процеси та ін. Тому неокейнсіанство основним методом анти-циклічного регулювання економіки вважає політику бюджетного регулювання, зокрема дефіцитного фінансування — збільшення витрат держави, яке випереджає зростання її доходів. Наслідком такої політики є зростання дефіциту державного бюджету, грошової маси в обігу і посилення інфляційних процесів. Зокрема, представники неокейнсіанства пропонують для досягнення динамічної рівноваги економічної системи заздалегідь планувати невелику (З—5 % щорічно) і регульовану державою інфляцію. Така політика у період після Другої світової війни до кінця 60-х років дещо послабила економічні кризи, циклічний характер капіталістичного виробництва. Однак вона виявилася неспроможною під час криз 1969—1971 та 1974—1975 років. Неадекватним стало використання обмеження попиту як заходу стримування інфляції під час піднесення. Більше того, у цей період водночас із зростанням цін збільшувалося безробіття (стагфляція), тому не відповідав реаліям капіталістичної дійсності закон Філіпса, за яким найефективнішим засобом боротьби з інфляцією є зростання безробіття.

Істотний недолік неокейнсіанства — його неспроможність пояснити динаміку основних елементів ефективного попиту. Зокрема, практика засвідчила відсутність органічного взаємозв'язку між зростанням споживання і кратним приростом інвестицій (дією акселератора), оскільки споживчий попит значною мірою може бути задоволений шляхом введення удію незавантажених виробничих потужностей, наявних товарних запасів. Виробництво також може розширитися без додаткового залучення нової робочої сили — завдяки впровадженню прогресивніших технологій, зростанню інтенсивності праці. Крім того, не пов'язана з рухом національного доходу чимала частка капіталовкладень також не була досліджена прихильниками неокейнсіанства. Усе це послабило неокейнсіанство, призвело до його кризи. Запропоновані прихильниками неокейнсіанства заходи для зниження безробіття могли бути ефективними або під час кризи, або у статичній економіці з переважанням екстенсивних методів господарювання. Дефіцитне фінансування активізувало інфляційні процеси в економіці, й у 80-х роках XX ст. деякі розвинуті країни дещо переорієнтувалися з кейнсіанських методів регулювання народного господарства на неокласичні, зокрема на рекомендації монетаристів і авторів концепції економіки пропозиції. Однак на початку 90-х років роль неокейнсіанства у формуванні економічної політики розвинутих країн знову посилилася.

Ліве кейнсіанство. Обґрунтоване в 50-ті роки XX ст. у працях Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін. Це радикально-реформістський варіант розвитку кейнсіанської теорії, спрямований на розроблення довготермінової стратегії макроекономічного регулювання народного господарства на основі національного планування і важливих соціальних реформ.

Заперечуючи тезу неокласиків щодо можливості вимірювати фізичну величину капіталу незалежно від цін і відносин розподілу. Дж. Робінсон і П. Сраффа встановили наявність такої залежності, зокрема залежності величини капіталу від динаміки цін виробництва, яка, у свою чергу, залежить від співвідношення прибутку та заробітної плати в межах чистого продукту. На підставі цього вони довели беззмістовність визначення норми прибутку граничним продуктом капіталу.

На противагу твердженням неокласиків, що відносне зниження норми прибутку зумовлює заміну праці капіталом (або перехід до більш капіталомістких методів виробництва), ліві кейнсіанці обґрунтували положення, що однакова норма прибутку може відповідати різним рівням капіталоозброєності, оскільки в межах сукупного капіталу існують капітали з різним періодом обороту, неоднаковою ефективністю тощо, тобто бездоказовим є твердження неокласичної школи про зв'язок між граничними продуктами факторів виробництва та їх цінами, а отже, й концепція розподілу доходів на основі попиту і пропозиції.

У своїй моделі економічного зростання і розподілу Робінсон враховує вплив розподілу національного доходу на умови реалізації суспільного продукту (Н. Калдор не враховував цей чинник), спирається на теорію недоспоживання (Сісмонді) і на положення К. Маркса про кінцеву причину економічних криз) та розмежовує два сектори (сектор інвестиційних товарів, або виробництва засобів виробництва, і сектор предметів споживання). Головною рушійною силою капіталістичного відтворення дослідниця вважає інвестування. Вартість кінцевої продукції кожного підрозділу складається із заробітної плати (W) і квазіренти, яка охоплює прибуток і амортизацію (Q):

Де W1 I W2 — відповідно заробітна плата працівників першого і другого підрозділів; Q1 I Q2 — прибуток і амортизація у першому та другому підрозділах; Р1 I P2 — продукція першого та другого підрозділів. Між двома підрозділами в умовах простого відтворення, на думку Робінсон встановлюється такий взаємозв'язок:

с5а певної продуктивності праці та певної величини W1 визначають обсяг Р1 та Q1 (оскільки W1 + Q1 = Р2). Крім того, W1 детермінує Q2. При цьому важливо, щоб норма прибутків в II підрозділі була не меншою, ніж у І, що, в свою чергу, визначатиме процеси ціноутворення:

Вилучивши з лівої частини останньої формули ((Q1 + Q2 = Р1) суму амортизації, отримують суму прибутку, а з правої частини суму, яка спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва — чисті інвестиції:

Діленням обох частин рівняння на К отримують формулу, з якої випливає, що норма прибутку дорівнює темпам нагромадження капіталу (темп нагромадження капіталу визначає норму прибутку).

Розглядаючи далі проблеми споживання із прибутку і заощаджень із заробітної плати, Робінсон дійшла висновку, що перше спричиняє збільшення попиту, зростання цін і, отже, перевищення темпів нагромадження показника норми прибутку. Заощадження із заробітної плати зумовлюють зменшення попиту, зниження цін, нижчу від темпів нагромадження норму прибутку. Отже, норму прибутку в моделі економічного зростання і розподілу Дж. Робінсон визначають темпи нагромадження капіталу та схильність до заощаджень.

Темпи нагромадження капіталу не можуть бути довільними, існує їх оптимальний рівень, що забезпечує такий розподіл національного доходу, за якого зростання ефективності попиту супроводжується зростанням виробництва. За високого темпу нагромадження встановлюється надмірна частка прибутку в національному доході та зменшується частка працівників, що спричиняє інфляційні процеси. Із зниженням темпів нагромадження різко зменшуються норма і частка прибутку, що послаблює стимули економічного зростання і призводить до стагнації економіки. Така ситуація можлива і за зумовленої монополістичними тенденціями в економіці надто високої норми прибутку. Монополії посилюють нерівномірність у перерозподілі національного доходу. Ці негативні тенденції, на думку Дж. Робінсон, послаблює боротьба профспілок за підвищення ставок номінальної заробітної плати. Якщо таке підвищення сприятиме зростанню реальної заробітної плати тією ж мірою, що й збільшенню виробництва на душу населення, економіка може нагромаджувати капітал і збільшувати виробництво відповідними вимогами технічного прогресу темпами. Робінсон доходить висновку, що за конкуренції підвищення заробітної плати визначає зростання продуктивності праці, а не навпаки, і що таке підвищення — стимул технічного прогресу.

Прогресивним у лівому кейнсіанстві є пошук розв'язання кардинальних проблем сучасного капіталізму через обмеження влади монополій, перерозподіл національного доходу за їх рахунок на користь широких верств населення. У такий спосіб, вважають представники лівого кейнсіанства, зростає ефективний попит, зменшується схильність до заощаджень, що усуває безробіття, економічні кризи. У такому ж напрямі повинна діяти й держава щодо скорочення військових і збільшення соціальних витрат. Ці заходи, підкріплені вимогами профспілок, могли б значно підвищити рівень споживання серед широких верств населення, послабити конфлікт між виробництвом і споживанням, а отже, й гостроту економічних криз.

Невиправдано оптимістичною видається переконаність Дж. Робінсон, що заробітну плату в майбутньому свідомо підвищуватимуть "освічені монополісти", які розуміють, що це формує попит і стимулює технічний прогрес. Вона не бере до уваги, що на світогляд монополістів впливають також умови конкурентної боротьби, її закони на національному і на міжнаціональному рівнях, що переплітаються з дією основного економічного закону (виробництва і привласнення додаткової вартості), які диктують тактику і стратегію зменшення витрат виробництва, що змушує монополії скорочувати кількість найманих працівників, заощаджувати на заробітній платі через відкриття філіалів у країнах з нижчим її рівнем та ін. (упродовж 1981 — 1990 років великі корпорації США скоротили кількість працівників на 3 млн осіб). Якнайповніше приписувану "освіченим монополістам" політику може втілити у життя сучасна держава як колективний капіталіст, який за допомогою різноманітних форм і методів активно впливає на формування сукупного попиту, на його співвідношення з пропозицією, здійснює антикризове й антициклічне регулювання економіки. Однак на соціально-економічну політику держави впливають не лише вимоги профспілок щодо підвищення заробітної плати, а й протилежно спрямовані фактори — рекомендації прихильників неокласичного напряму, зокрема рецепти монетаристської школи, прихильників концепції економіки пропозиції, які рятують за скорочення соціальних витрат тощо.

Кардинальним засобом розв'язання проблем розширеного відтворення за капіталізму може стати приведення у відповідність суспільного характеру виробництва і форми привласнення, що передбачає насамперед перетворення найманих працівників на співвласників засобів виробництва. Таку політику певною мірою здійснюють великі компанії та держава. Найрадикальніша й найперспективніша — політика формування трудової колективної власності. Прихильники кейнсіанського варіанту не вивчають такий напрям еволюції економічної системи сучасного капіталізму.

Ліві кейнсіанці використовують далеко не всі елементи Марксової теорії відтворення. Так, прибуток і амортизацію вони об'єднують у поняття "квазірента", у структурі вартості сукупного суспільного продукту не враховують вартість сировини і частину національного доходу, що спрямовується на особисте споживання капіталістів. Називаючи основною і рушійною силою капіталістичного виробництва інвестування, абстрагуються від поняття "суперечність", розвиток якої, згідно з вимогами діалектичного методу, є рушійною силою розвитку будь-якої економічної системи.

Спроби західних вчених поєднати окремі аспекти кейнсіанства і неокласичного напряму призвели до появи концепції неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез.

Це узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму з положеннями теорії макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі. Концепція неокласичного синтезу має другу назву — "ортодоксальне кейнсіанство", найвідомішими представниками якого є американські економісти Е. Хансен, П.-Е. Самуельсон, Дж. Хікс. їх вважають авторами теорії доходів—витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини.

На думку П.-Е. Самуельсона, розв'язання ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу відроджує класичні істини і надає їм законної сили. На противагу кейнсіанській моделі мультиплікатора (як найпростішій моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель ISLM, яка за допомогою відповідного наукового апарату демонструє відмінність між законом Сея (пропозиція зумовлює попит) і законом Вальраса (сукупна сума попиту в економіці за вартістю дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і витрат в суспільстві збігається). До доходів належать і грошові заощадження, а їх певний обсяг виявляється в попиті і пропозиції на товар гроші, що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. Механізм такої взаємодії досліджує модель Хікса, в якій, зокрема, аналіз сукупного попиту здійснюється у виробничому (реальному) і грошовому секторах. Головна умова рівноваги в першому — рівність між інвестиціями і заощадженнями, в другому — між попитом на ліквідність і грошовою масою. За теорією неокласичного синтезу рішення підприємців про інвестування значною мірою залежать від величини відсоткових ставок позичкового капіталу. Підвищивши на ринку позичкових капіталів відсоткові ставки, підприємці можуть затримати інвестиції у виробництво, вкласти ці кошти в банки або придбати на них цінні папери, із зниженням відсоткових ставок діє зворотний механізм незалежно від того, здійснюється фінансування за допомогою власних чи залучених коштів. Оскільки із зростанням маси доходу збільшується частка грошової маси для забезпечення поточних угод, більшому доходу відповідає вища відсоткова ставка.

Теорію неокласичного синтезу неконструктивно і невиправдано критикують представники монетаристської школи (М. Фрідмен), концепцій економіки пропозицій, раціональних очікувань передусім за тезу, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілеспрямованим державним втручанням, його коригуванням.