СЕРЕДНІЙ КЛАС, СОКРАТ (бл. 470—399 н.е.), Філософія історії Бібліотека українських підручників

СЕРЕДНІЙ КЛАС

— поняття менеджеріальної та стратифікаційної теорій, що використовуються для означення груп населення, яке посідає проміжне становище між власниками і вищим керівництвом, 8 одного боку, і промисловими робітниками — з іншого. Одне з понять, що використовуються для обгрунтування тези про те, що в результаті розвитку індустріального суспільства класові відмінності не тільки втрачають антагоністичний характер, а й взагалі поступово зникають завдяки запровадженню якісно нових, постіндустріальних технологій, зниженню внутрікласової згуртованості, поширенню соціальної рівноваги і послідовному здійсненню трьох основних форм громадянських прав: юридичних, політичних і соціальних. Так, Дж. Бер-нард ще у 1956 проголосила, що у США вже немає буржуазії і пролетаріату і що там здійснено перехід до безкласового суспільства не через перехідну диктатуру пролетаріату, а завдяки величезному розширенню С.к., який має тенденцію поглинати класи, нижчі за нього.

Термін С.к. увійшов у науковий кругообіг, хоч через завищення початкового інтервалу його засновності уявлення про нього поступово помітно видозмінюються, стають реалістичнішими. По-перше, виявилося, що С.к. зростає за рахунок розмивання меж не тільки "нижчих", а й "вищих" класів і верств, власників, менеджерів тощо. По-друге, він не лише розширюється, а й розпадається на групи, які поповнюють полярні класи. Наприклад, Р. Дарендорф фіксує розмежування найманих службовців у бюрократичній ієрархії від найманих службовців поза нею, причому бюрократи приєднуються до буржуазії, а працівники "білокомірцевих" фахів — до робітників. Внаслідок цього вихідні класи зберігаються, але стають дедалі складнішими й неоднороднішими. Саме тому, наприклад, робітники постіндустріального, автоматизованого виробництва тлумачаться подекуди як "новий середній Клас" (Р. Блонер, Л. Белл). У критичному варіанті йдеться про інтеграцію представників різних класів і формування індивіда-функції, "одновимірної людини" (Г. Маркузе). Інші теоретики теж, визнаючи традиційний класовий поділ застарілим або ж занадто абстрактним, проте оцінюють формування як внаслідок розмивання класів ("сервісний клас" Р. Дарендорфа, "соціальну диференціацію за Статтю, віком і расовою належністю", "когнітаріат" О. Тоффлера, "незалежний клас" А. Турена тощо) не лише як закономірні, а й як такі, що відіграють позитивну роль у суспільстві, що йде на зміну індустріальному.

СОКРАТ (бл. 470—399 н.е.)

— давньогрецький філософ, з життям і творчістю якого значною мірою пов'язаний етапний поворот у розвитку філософії Стародавньої Греції — від "фізики" (натурфілософії) до філософії людини та соціальної філософії. Син скульптора й повитухи, С. змолоду й сам займався ліпленням, однак пізніше, десь перед початком Пелопоннеської війни, почав проповідувати у вуличних бесідах і суперечках ідеї власного, оригінального філософського вчення, згуртувавши невдовзі навколо себе чималу кількість учнів, у більшості ворожих, як і сам С, щодо тодішньої Афінської влади. С. слухав Архелая, учня Анаксагора, був добре обізнаний з ученням про природу своїх попередників і сучасників. Проте у зрілі літа втрачав інтерес до питань, якими вони опікувались (про першоначала сущого, їх кількість і природу, про особливості генези й будови космосу) як до не розв'язних і таких, що неминуче заводять у манівці чи спричиняють до суперечностей і плутанини. Натомість він проголошує предметом філософії людину, її свідомість, мислення та його поняття, а її практичною метою — формування у людини уміння жити гідно. Піддаючи з притаманною йому іронією критиці софістику за гносеологічний і моральний релятивізм, С. водночас і сам репрезентує деякі її риси — еротичність, публічність, певний скепсис, намагання уникнути категоричності тверджень, висновків тощо. Звинувачений у запереченні традиційних богів, вшануванні нового божества і розбещенні молоді, судом був приречений на смерть, відмовився від порятунку втечею і прийняв у тюрмі цикуту. Письмових творів С. не залишив, і про його філософські погляди можна судити лише за вторинними джерелами — передусім сократичними творами Платона й Ксенофонта. За своїм способом життя й філософування, що справляв не менше враження, ніж зміст його висловлювань, С. ближчий не до філософа у традиційному розумінні, а до народного мудреця. Основне своє завдання він вбачав не у розбудові власної філософської системи, а в залученні до філософської співтворчості, процесу продукування філософсько-етичних ідей того чи іншого співбесідника за допомогою маєвтичного, повивального мистецтва. Обговорюючи на агорі, площах чи палестрах у дискусіях і розмовах питання про зміст і співвідношення різноманітних, передусім етичних, понять, таких як доброчинність, справедливість, чесність, благо тощо, С, шляхом, здавалося б окремих, але досить цілеспрямованих і повторюваних з усе новими співбесідниками спроб поступово окреслює (зокрема й для себе) шлях сходження від плинних поодиноких речей, явищ і процесів реальності, через окремі уявлення до дедалі і дедалі загальніших понять. На цій основі Арістотель навіть твердить про те, що саме С. почав уперше використовувати індуктивні докази та робити загальні визначення. Означені пошуки способів сходження від окремого до загального спонукувалися переконанням С. у тому, що сферу справжньої дійсності утворюють саме родові сутності, які є водночас ідеалізаціями, своєрідними богами — умами, котрі у свою чергує репрезентаціями єдиного й універсального бога — ума. Останній ще помітно відрізняється від монотеїстичного бога, хоч водночас дійсно вже далекий від традиційних богів народного політеїзму. Навряд чи доречно ототожнювати ум і зі славнозвісним "демоном" С, що є своєрідним уособленням його совісті і, ймовірно, ближчий до народного демонізму, за всієї іронічності ставлення С. до нього. У сфері моралі Сократ постає послідовним раціоналістом, ототожнюючи доброчинність зі знанням. Хто знає, що є добро, не може чинити зла. Зло ж робить або той, хто не знає, що таке добро, або ж, хто чинить зле в ім'я загальної перемоги добра. С. заперечує можливість поєднання правильного знання й негідної поведінки та суперечності між розумом і поведінкою, сповідуючи цільність людської особистості. Ці твердження теж істотно відрізняються від традиційного благочестя. Соціально-політичні погляди С. характеризує не приписувана йому часто аристократична ворожість до демократії, а неприйняття будь-яких форм правління — монархії чи тиранії, плутократії чи аристократії та, зрештою, й демократії, якщо вони не засновані на справедливості. Без держави ж як такої не обійтися, проте грунтуватися вона має на справедливих засадах, при визначенні яких думка одного, але найгіднішого, може бути набагато вагомішою, ніж погляди некерованої й морально неповноцінної юрби. Оскільки ж виборна система влади саме найгіднішим нічого не гарантує, то С. і не визнавав її. Влучно виявляючи недоліки тогочасної афінської демократії, С, проте, був переконаний у можливості їх подолання і приведення існуючого державного устрою у відповідність з кращими його зразками, вже набутими у ході історичного поступу. Рабство С. розглядав передусім як моральну категорію тих, хто не знає прекрасного, доброго, справедливого, не знаючи відповідно й ціни свободи, зводячи її до бездіяльного дозвілля, задоволення примх і біологічних потреб. Підсумовуючи сказане, роль С. в історії філософії можна визначити передусім тим, що саме він запровадив діалог як один з основних методів пошуку істини, окреслив і чималою мірою розбудував новий спосіб формування діалектичного мислення, одним з перших почав застосовувати його для розгляду смисложиттевих проблем.