Фактори, що впливають на заробітну плату. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Фактори, що впливають на заробітну плату.

Оскільки робоча сила є товаром, то її ціна регулюється також співвідношенням між попитом і пропозицією. На заробітну плату впливають ті самі фактори, що й на вартість робочої сили.

Важливим фактором є підвищення загальноосвітнього та кваліфікаційного рівнів працівників. Так, у США особи без середньої освіти у середині 80-х років одержували 19 тис. дол. на рік, а з вищою освітою — 32 тис. дол. У 2000 р. високоосвічені працівники отримували майже на 90 % вищу заробітну плату, ніж інші категорії. Це засвідчує визнання значення і престижності праці інженерів, керівників, осіб творчої праці. Проте така залежність ще не означає обґрунтованості концепції людського капіталу, згідно з якою знання, навички та інші здібності людини, які впливають на зростання виробництва і доходів, є капіталом, а формують цей капітал витрати на освіту, підготовку робочої сили на виробництві, медичне обслуговування тощо. Мета такої концепції — довести можливість перетворення найманих працівників, які володіють знаннями, на капіталістів. Виокремилися дві основні точки зору на цю проблему. Прихильники теорії трьох факторів виробництва (Дж. Міль, Ж.-Б. Сей та ін.) стверджували, що капіталом є лише набуті здібності, які реалізуються у процесі праці, спираючись на положення А. Сміта про належність знань, майстерності і досвіду людей до основного капіталу суспільства поряд з машинами, землею, спорудами тощо. За другою точкою зору (В. Сеніор, І. Фішер, Л. Вальрас та ін.) капіталом є сама людина з набутими здібностями до праці. Виходячи з цього, А. Маршалл стверджував, що оскільки сама людина не є товаром, то і теорія людського капіталу науково необгрунтована. Т. Шульц людські ресурси без набутих знань ототожнював з природними. Але з набуттям освіти, кваліфікації, майстерності праця людини перетворюється на капітал, що означає ототожнення її з речовим капіталом (засобами праці, землею). Обом точкам зору властиві:

1) ототожнення витрат на здобуття освіти, кваліфікації працівника з капіталом. При цьому капітал розглядається лише з погляду речового змісту, не береться до уваги його суспільно-економічний аспект, тобто відносини економічної власності між найманими працівниками і власниками капіталу;

2) ігнорування того факту, що затрати на розвиток освіти, набуття кваліфікації формують лише здатність до праці, робочу силу відповідної якості, яка набуває форми змінного капіталу за перетворення робочої сили на товар і продажу його капіталістові. Якщо людина працює на власному підприємстві, її здатність до праці перестає бути змінним капіталом.

Ця концепція не знаходить підтвердження у разі втрати працівниками роботи, оскільки набуті знання і кваліфікація не можуть забезпечити виживання безробітного.

Наявність тісного взаємозв'язку між рівнем освіти кваліфікації і величиною заробітної плати засвідчує існування таких закономірностей:

— величина заробітної плати та її диференціація залежать від складності робочої сили та її якості;

— величина витрат на формування робочої сили відповідної якості і суми зарплати, отриманої у процесі трудової діяльності, повинна становити співвідношення один до трьох-чотирьох. За цих умов відбуватиметься розширене відтворення робочої сили відповідної якості, а сім'я найманого робітника може в повному обсязі виконувати покладені на неї функції.

У США заробітна плата інженера (економіста, спеціаліста-математика, хіміка, біолога) наприкінці 90-х років XX ст. приблизно удвічі перевищувала заробітну плату кваліфікованого робітника. Заробітна плата кваліфікованих робітників у 1,5 рази перевищувала заробітну плату робітників середньої кваліфікації, а працівники, які обслуговували сучасне устаткування (механіки-ремонтники електроустаткування, наладчики, слюсарі-механіки), отримували платню на 200—300 % вищу, ніж робітники на конвеєрі. На початку 2001 р. середня заробітна плата у промисловості країн ЄС становила понад 22 євро на годину (в Німеччині — майже 27 євро), тоді як у США — менше 18 євро. За умов НТР поширюється така форма організації заробітної плати, як плата за знання (тобто за оволодіння робітником суміжними професіями). Найоплачуванішими у США є керівники проекту і бізнес-аналітики, річний дохід яких на початку XXI ст. становив 90 тис. дол., а також програмісти, дохід яких становив майже 70 тис. дол. У Великобританії ці категорії спеціалістів отримують відповідно 45 і 32 тис. дол.

З точки зору неокласичного напряму сучасний найманий працівник, продаючи капіталісту тимчасове розпоряджання своєю робочою силою, здійснює вибір між двома видами корисності: між прагненням заробити максимальну суму грошей, придбати на них необхідні товари, послуги для себе та своєї сім'ї і вільним часом для відпочинку, розваг, ведення домашніх справ. Але оскільки він змушений працювати (економічний примус до праці), то намагається балансувати між цими двома видами корисності, досягаючи приблизного оптимуму, за якого гранична корисність однієї години дозвілля прирівнюється до граничної корисності товарів і послуг, які можна придбати на зароблену протягом години суму грошей. Погодинна заробітна плата є своєрідною альтернативою однієї години дозвілля. Водночас із зростанням заробітної плати підвищується і цінність дозвілля, оскільки необхідно більше вільного часу для розвитку особистості. За таких умов найманий працівник намагається краще працювати (ефект заміщення), а одержання більшої зарплати дає змогу при стабільних цінах купувати більший набір товарів і послуг (ефект доходу). За низької заробітної плати переважає ефект заміщення, тому із підвищенням заробітної плати зростає пропозиція робочої сили. Проте при збільшенні заробітної плати поступово посилюється ефект доходу, дедалі вищою стає ціна дозвілля, скорочується пропозиція робочої сили. Тому в процесі еволюції економічної системи капіталізму, позитивної динаміки між двома видами корисності настає період, коли зростання заробітної плати призводить не до збільшення, а до скорочення робочого дня. У свою чергу, підприємець найматиме додаткових працівників доти, доки вони збільшуватимуть його доходи, тобто поки граничний продукт від використання робочої сили у вартісній одиниці не зрівняється з зарплатою.

Однак ця концепція відірвана від практики. Насправді скорочення робочого дня зумовлено багатьма факторами, серед яких боротьба трудящих за свої права, зростання самосвідомості та почуття людської гідності найманих працівників, дія закону зростання потреб (насамперед у розвитку особистості), закону зростання продуктивності праці (результатом дії якого є можливість задовольнити зростаючі матеріальні та духовні потреби працівників при зменшенні тривалості робочого дня) та ін. Середній робочий тиждень за останні 150 років скоротився з 70 до 40 годин внаслідок дії цих факторів (у Франції в 2000 р. — до 35 год.). Проте на відносно коротких проміжках часу ця закономірність не спостерігається. Так, у 90-ті роки тривалість робочого тижня у США та деяких інших країнах за рахунок понадурочних робіт зросла приблизно на 1,5 години.

На заробітну плату мають змогу впливати профспілки, які від імені своїх членів ведуть переговори щодо рівня заробітної плати, умов праці, отримання додаткових виплат та ін. Так, пропозиція робочої сили обмежується через включення профспілками певних спеціальностей до переліку ліцензованих професій (наприклад, у США ліцензуються понад 600 видів діяльності), скорочення робочого дня, зменшення понадурочних робіт, зниження пенсійного віку, обмеження міграції та ін. Тому заробітна плата членів профспілок у розвинутих країнах приблизно на 10—15 % вища, ніж в інших працівників.

На величину заробітної плати впливають тип і форма економічної власності. Так, у Великобританії середня заробітна плата у недержавному секторі становила у 2003 р. 22 тис. ф. ст., тоді як у державному — вдвічі менше. У США ситуація інша — витрати на робочу силу за одну відпрацьовану людино-годину. У державному секторі економіки у 1992 р. становили приблизно 23,5 дол., тоді як у недержавному — 16,2 дол. Це зумовлено насамперед тим, що в державному секторі зайняті представники адміністрації різних рівнів (погодинна ставка заробітної плати — 20,8 дол.), високооплачувані працівники служби безпеки, законодавчих і судових установ, сфери освіти (26,6 дол. за годину). Водночас у державному секторі величина соціальних виплат на годину становила в цьому самому році понад 7 дол., у недержавному — лише 4,6 дол. (заробітна плата і соціальні виплати є основою підрахунку витрат на робочу силу на міжнародному рівні).

На величину заробітної плати впливають умови праці, темпи інфляції та ін. Так, у США у 1980—1996 рр. темпи зростання номінальної заробітної плати становили 4,7 %, споживчих цін — 4,0 %, реальної зарплати — 0,8 %, ВНП — 2,4 %. В Україні у 2002 р. купівельна спроможність номінальної заробітної плати була на рівні 1993 р. Нижньою межею заробітної плати є мінімальна.

Мінімальна заробітна плата — заробітна плата найманих працівників, що встановлюється національним законодавством (або колективними угодами між союзами підприємців і профспілками на галузевому та регіональному рівнях) на рівні, який забезпечує мінімальні потреби та соціальний захист некваліфікованого працівника та членів їх сімей.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про оплату праці"" від 10 вересня 1996 р. "мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт)". До мінімальної заробітної плати за законом не включають доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та юридичних осіб.

Мінімальна заробітна плата у вересні 1996 р. становила в Україні 15 грн., а середня 140 грн. Отже, співвідношення між мінімальною і середньою заробітною платою в цей період дорівнювало приблизно 1:10, тоді як у 1990 р. — 1:3. Наприкінці 2000 р. мінімальна заробітна плата була 118 грн., а середня 219, що означало перехід від надмірної диференціації до "зрівнялівки". У 2003 р. середньомісячна номінальна заробітна плата становила 498 грн., а мінімальна — 205 грн. (замість 237 грн., згідно із Законом, прийнятим Верховною Радою і підписаним Президентом, але пізніше проігнорованого ним же і "більшістю"). На 2004 р. мінімальну заробітну плату встановлено на рівні 205 грн. з 31 листопада 2004 р. — 237 грн.

Згідно з конвенцією Міжнародної організації праці кожний учасник, який ЇЇ ратифікував, повинен запровадити систему встановлення мінімальної заробітної плати, що охоплює всіх найманих працівників, умови праці яких роблять доцільним застосування такої системи. При визначенні мінімальної заробітної плати необхідно брати до уваги потреби найманих працівників і членів їх сімей, середній рівень заробітної плати в країні, динаміку вартості життя, соціальні пільги, рівень продуктивності та інтенсивності праці, демографічну ситуацію та ін. Ці вимоги в Україні не виконуються.

Точкою відліку при визначенні мінімальної заробітної плати у багатьох розвинутих країнах є середня заробітна плата. Згідно із висновками міжнародної комісії, створеної органами ЄЕС у 1969 р., справедливою мінімальною заробітною платою є така, що становить 68 % середньої національної заробітної плати. Тому у Великобританії, Франції, Фінляндії, Швеції, Швейцарії і деяких інших країнах мінімальна заробітна плата становить від 55 до 68 % середньої зарплати, а у США, Японії та деяких інших країнах — до 40 %. У США у 1992 р. рівень мінімальної заробітної плати за годину було підвищено з 3,5 до 4,55 дол., у 1998 — до 5,15 дол.

У колишньому СРСР основою розрахунку мінімальної заробітної плати була обрана вартість мінімального споживчого бюджету. Для цього обчислюють ціни в державних, кооперативних магазинах, на ринку та ін. Такий розрахунок свідчить про ціни, за якими закуповують товари і послуги домашні господарства. Крім того, у багатьох країнах ціни додатково вивчають профспілки, незалежні експерти, організації. При цьому вираховується мінімальний набір продуктів харчування для різних статево-вікових груп населення в розрахунку на душу населення: дітей у різному віці (від 1—3, 4—6, 7—10 і 11—18 років), юнаків і дівчат окремо у віці 14—17 років, чоловіків (18—59 років, 60—74 роки і старше 75 років) і жінок (18—54 роки, 55—74 і старше 75 років), причому для кожної вікової групи встановлюється загальний обсяг калорійності цих продуктів.

Інший варіант визначення мінімального споживчого бюджету — мінімальний набір продуктів харчування для чоловіків працездатного віку. До цього набору входило 75 найменувань продуктів харчування, 45 — одягу і взуття, 24 — предметів тривалого користування, 24 — меблів, 31 — посуду, витрати на предмети санітарії, гігієни, транспортні витрати, затрати на житло, зв'язок, ліки, отримання культурних послуг та ін. В Україні у запропонованому урядом прожитковому мінімумі (2000 р.) мінімальний набір продуктів охоплював 22 найменування продукти) харчування, вартість яких становила 147 грн. У 2008 р. прожитковий мінімум (ПМ) на працездатного становив 365 грн., проте 85 % населення не отримували таких доходів. Крім того, значна кількість найманих працівників, які мали роботу, не отримувала навіть мінімальної заробітної плати. На 2004 р. прожитковий мінімум встановлено на рівні 362 грн., проте рівень цін у 2003 р. у багатьох регіонах країни збільшився на 30—50 %. Тобто цей показник значно нижчий від нормального і занижується урядом з метою "статистичного обґрунтування" пониження частки бідних в Україні і доказу "ефективної" боротьби з бідністю.

Ще одним методом встановлення мінімальної заробітної плати є її зіставлення з вартістю прожиткового мінімуму, визначеного за фізіологічними нормами споживання продуктів харчування, що є показником рівня бідності. У Росії у 1995 р. мінімальна заробітна плата покривала лише 17% прожиткового мінімуму, в Україні — до 13 %, а у 2002 р. — 45 %.

За основу мінімальної заробітної плати в окремих розвинутих країнах беруть такий набір товарів і послуг, який задовольняє не лише фізіологічні, а й соціальні потреби як окремої людини, так і сімей з однією, двома, трьома дітьми і т. д. Наприклад, у США до цього набору належить 20 видів м'ясопродуктів.

Менш досконалим методом визначення мінімальної заробітної плати є її зіставлення з типовими сімейними бюджетами, оскільки елементами таких бюджетів є не лише заробітна плата глави сім'ї та її окремих працюючих членів, а й дивіденди, відсотки на вклади, плата за оренду та ін. Тому в США з приблизно 10 % загальної кількості працездатних, які отримували мінімальну заробітну плату, до 20 % проживали у бідних сім'ях, а 70 % — у сім'ях зі значно вищими за рівень бідності доходами. У 2002 р. кількість бідних у США збільшилась до 12 % (до бідних віднесені сім'ї, які отримували менше 14 тис. дол. річного доходу). Загалом доходи сімей у цьому році скоротились на 1 %.

Надмірно низький рівень мінімальної заробітної плати зумовлює процеси депопуляції населення, деградації значної кількості робочої сили, високий рівень злочинності та інші негативні явища.