Ситуативний рівень у становленні психологічних знань. , Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі. , Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Ситуативний рівень у становленні психологічних знань.

Цей рівень має три градації: ситуація значень, ситуація конфліктна, ситуація колізійна. Головна суперечність ситуативного рівня полягає в тому, що ситуація водночас залежить і не залежить від людини.

Вже ситуація значень у своїй психологічній основі виявляє таку свою подвійність. У першому випадку маємо фаталістичне тлумачення вчинку. Проте людина здійснює прорив у фаталістичній визначеності своєї поведінки, протиставляє їй ініціативу, зокрема відношення магії, хоч остання й передбачає фаталістично нерушимий всеохоплюючий зв'язок світових подій. Фатум і магія передбачають значення, яке формує цей початковий рівень психологічних поглядів. Якщо все у світі пов'язане між собою, наперед визначене, то будь-яка подія може бути знаком, що вказує саме на цю залежність і цей зв'язок. Ритуали, пов'язані з народженням, віковими ініціаціями, шлюбними відносинами, вихованням підростаючого покоління, смертю, способами поховання людини, покликані забезпечити виживання роду, його благополуччя.

Людина вірить, що на основі фатуму або магічних дій відбуваються певні процеси перетворення предметного світу. Воно найбільше стосується його видимих форм, які вільно переходять одна в одну, безпосередньо пов'язуючись між собою. Будь-який предмет може бути перетворений на будь-який інший. Виникають уявлення про метаморфози предметного світу, що передують уявленню про єдність природних форм.

Зміна зовнішніх предметних форм у метаморфозах не зачіпає внутрішню суть предмета; вона залишається незмінною і лише знаходить собі нове втілення. Незмінною у метаморфозах залишається душа. Вона переходить з одного тіла в інше, близьке за ходом метаморфози. Такий перехід було названо метемпсихозом. Душа уявляється як сутність, що має незалежне від тіла існування, маже вільно входити в нього і залишати його. Виникає питання про залежність між тілом і душею. Розкриття цієї залежності пов'язується з пошуками тілесного субстрату душі. Як такий субстрат уявляли дихання, кров, серце, нігті, волосся, тінь тощо. Нарешті, анімізм як уявлення про загальну одушевленість світу завершує коло понять міфологічної психології.

Багатоманітні форми уявлень про природу душі за панування міфологічного світогляду лише виражають відношення між фатумом, магією та абсолютизованим ситуаційним значенням. Одночасно людина виявляє подвійність його, адже фаталістичні й магічні передумови змушують її усвідомити світ і свою природу як сповнені конфліктних відношень.

Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі.

В довколишній природі, в самій собі людина насамперед помічає поляризовані, контрастуючі сутності. Стародавні психологічні вчення розглядають такі поляризації: вчинок — ритуал, нірвана — потяг до чуттєвого світу, національне — вселюдське, макрокосмос — мікрокосмос. Похідні протиположення виражаються в поняттях: природжене — набуте, атоми — порожнина, вологе — сухе, форма — матерія, елементи світу (повітря, вода, вогонь тощо) — відповідні чуттєві якості, природна обдарованість — навченість, життя — смерть, смерть — безсмертя, еманація — екстаз, душа світова — душа індивідуальна.

Усвідомлюючи ці поляризації, людина опиняється в конфліктній ситуації, керується відповідними мотивами й діє відповідно до них. При цьому мотивація та дія, а також післядія не мають принципово нового психологічного змісту, порівняно з тим, що закладений у самій ситуації. Тому мотивація, дія та післядія на цьому рівні розвитку психології ситуативні за своїм характером і змістом. Якщо ритуал підтримує людську спільноту, то будь-яке порушення ритуалу, нехтування ним несумісні з перебуванням у даній спільноті.

Ідея поєднання поляризованих світових сутностей ще не отримала достатньої психологічної інтерпретації. Буденна свідомість сприймає їх як дані природою, богами, надприродними сутностями (демони та ін.) і лише намагається їх узгодити. Вираженням такої узгодженості виступила стародавня теорія "золотої середини", або "нічого понад міру", як це було в Стародавньому Китаї та Греції. На цьому етапі становлення психологічних знань спостерігається також зведення поляризованих сутностей однієї до іншої — індивідуалізованої душі до світової, мікрокосмосу до макрокосмосу тощо.

Для античного світогляду характерним було одне принципове і непримиренне протиставлення — богів і людей. Якщо під впливом тотемізму тваринне спочатку переважало в божому образі, то в розвиненому античному світопогляданні бог у людському образі висувається на перше місце, а його тваринна ознака відходить на задній план. Бог в образі людини має одну рису, яка докорінно відрізняє його від людини, — безсмертя. Гефест так схожий на людину, що, здається, в ньому немає ніяких божих атрибутів: шкутильгає, пітніє, заріс волоссям, як справжній чолов'яга. Та його божа ознака — безсмертя — незмірно віддаляє його від фізично найдосконалішої людини. Протиставлення божественного й людського в атрибуті безсмертя — єдино можливе протиставлення людини й бога, який має людські риси. Тут початок абсолютизованого протиставлення ситуативних компонентів, що приводить до переходу ситуації конфліктної в ситуацію колізійну, яка становить провідний зміст психології Середніх віків.