Повернення до себе як вихід до нового творення., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Повернення до себе як вихід до нового творення.

Буденне життя не існує саме по собі як певна сфера і спосіб життя. Воно виникає в результаті процесів "уповсякденнювання"(термін Маиса Вебера), яким протистоять процеси "долання повсякденності". Повсякденне — це звичне, впорядковане, близьке. Відповідно не повсякденне існує як незвичне, перебуваюче поза звичайним порядком, далеке.

Поведінка людини не є жорстко фіксована на відміну від поведінки тварини з її інстинктами та генетичною програмою. Тому, вписуючись у повсякденність, людина відповідно до своєї природи винаходить намічений лише вельми приблизно порядок, створює свій життєвий світ. Звикаючи до навколишнього, освоюючи близький простір, вона поступово перетворює навички на знання й уміння, які багаторазово відтворюються і втілюються у матеріальних предметах. Це стосується харчування, одягу, розподілу часу та багато чого іншого — усього того, що належить світові близькому Й знайомому, світові, в якому людина вільно орієнтується.

На межах добре знайомого світу на нас чатує незнане й несподіване, ваблячи і лякаючи водночас. Важливою ознакою повсякденного, як уважає Б.Вальденфельс, — учений, що працює в річищі традицій феноменологічної філософії, є незвичайність, із якою ми стикаємося в момент виникнення, перетворення, небезпеки знищення усталеного порядку, народження, хвороби і смерті.

"Людина... існує... ніби на порозі між буденним і незвичайним, які співвідносяться одне з одним як передній і задній плани, як лицьова й зворотна сторони" (Б.Вальденфельс). Повсякденні вчинки здійснюються щодня, прориваючись крізь "упорядковану метушню" свят. Тікаючи від повсякденності, намагаючись подолати профанне задля сакрального, людина все одно неминуче повертається до буднів. Проте на новому рівні розвитку буденність уже не поглинає її остаточно, не розчиняє в собі. Радше навпаки, людина намагається видозмінити, вдосконалити, подолати буденність, розхитати усталені підвалини.

Обмежене, замкнене в самому собі повсякденне існування протиставляється істинному життю та істинному світові, де місцеві провінційні порядки повільно й неухильно розмиваються. Подолавши ситуативність, витримавши муки боротьби мотивів, виконавши необхідні для досягнення мети дії, людина нарешті може усвідомити свій шлях, озирнутися назад, зробити потрібні висновки. Порядок, що існував первісно, на рівні вчинку буденності, поступається місцем новому порядку, який передбачає можливість та необхідність творити.

Низхідний рух уповсякденнювання, тобто обживання, освоєння традицій та закріплення норм, здобуття надійних знань і навичок, на новому витку особистісного зростання постійно поєднується з протилежним, висхідним процесом долання повсякденності. Поза-повсякденне (за формулюванням Б.Вальденфельса) означає інше, що переливається барвами. Незвичайне з'являється в процесах творення, в інноваціях, що торують собі шлях за допомогою відхилень, аутсайдерства, незвичайності та екстравагантності.

Таємниця творчості є таємницею свободи. Творчість лише й виявляється можливою з бездонної свободи, яка досягається на етапі повернення до буденності. Здійснивши вчинки істини, добра, краси, вчинок екзистенції та вчинок самопізнання, людина виявляється готовою відповідати своєму творчому покликанню. Щоб жити гідно й не бути приниженим та розчавленим соціальною буденністю, слід у творчому піднесенні уявити інший, кращий світ, вирватися із зачарованого кола повсякденності.

"Творчий акт для мене завжди був трансцендуванням, виходом за межу іманентної дійсності, проривом свободи через необхідність, — пише М.Бердяев. — У певному розумінні можна було б сказати, що любов до творчості є нелюбов до "світу", неможливість залишитися в межах цього "світу". Тому творчість включає есхатологічний момент. Творчий акт є настання кінця цього світу, початок іншого світу".

Ще в процесі освоєння вчинку самопізнання людина відкриває потойбічне, трансцендентне, дивуючись зі свого власного існування. Вона ставить себе у відношення щодо світу, нескінченності, життя і смерті, щодо Бога, вона запитує себе про те, звідки вона й куди йде, навіщо вона на цьому світі. Повертаючись до буденності, людина відчуває в собі сили цю буденність змінити відповідно до нових, вистражданих цінностей та проявлених творчих обдаровань.

"Творчість завжди є самоподоланням, виходом з-поза меж свого замкненого особистого буття" (М.О.Бердяев). Творець у своїй творчості забуває про свою особистість, про себе, зрікається себе. І хоча творчий акт — дуже особиста, найбільш особиста діяльність, це водночас і забуття особистості, індивідуальна жертовність. Творець забуває про спасіння, для нього важливими є насамперед цінності надлюдські.

М.Бердяев вважає, що людина, яка стає на шлях самовдосконалювання, може виявитися втраченою для творчості. На його думку, творчість пов'язана з недосконалістю. Що більше, досконалість може бути несприятливою для творчості. Якби Пушкін кинувся в аскезу та самоспасіння, то він, імовірно, перестав би бути великим поетом. Ідучи за цією логікою, доводиться визнати, що ставлення до себе не може бути творчим, що самотворення у чомусь істотно поступається малюванню картин або створенню симфоній.

Творчість досконалої людської особистості, творчість власного життя — не менш героїчний шлях, ніж шлях генія. Творчий шлях — шлях здійснення усієї можливої повноти життя. Хоча, поза сумнівом, творчість у певному розумінні стоїть "по той бік добра і зла", творчість може бути і злою та злочинною. Справді, існує трагічний конфлікт творчості й особистої досконалості. Великий композитор може бути в повсякденності бездіяльним гульвісою, нікчемою з нікчем. Творчий геній дано людині ні за що, він не пов'язаний ні зі старанністю, ні з моральними зусиллями. Головне для творця — бути вірним собі, відповідати своєму дарові, виражати, виявляти, являти його світові попри все.

Трагедія творчості — у вічній невідповідності між задумом і його втіленням. Творчий задум завжди незрівнянно вищий за реальний твір, творчість — це не стільки об'єктивація у конечному, в продукті, скільки розкриття нескінченного, політ у нескінченність, не об'єктивація, а трансцендування (М.О.Бердяев). Творчість має дві різні сторони: внутрішню і зовнішню. Первісний, внутрішній творчий акт — це інтуїція, задум, передчуття відкриття. Вторинний, зовнішній творчий акт пов'язаний із реалізацією продуктів творчості, зверненням їх до світу, до людей.

Судячи з усього, людей, які досягли лише первинного щабля творчості, більше, ніж тих, хто освоює і один і другий. Творче палання, екстаз, вихід за межі себе, відчуття небаченої свободи не завжди завершується створенням нового життя, нового буття. Написана книга — це бліда копія задуманого, охолоджений, погашений вогонь, адаптований до потреб соціуму, спотворений важкістю обраної форми втілення, умертвлений намаганням зупинити мить.

Творчий акт відбувається в часі, але спрямований він до вічного, до вічних цінностей, вічної істини, вічної правди, вічної краси. І в цьому творчість також неминуче трагічна, бо хоче вічності й вічного, а створює тимчасове й тлінне. Творчий акт — це завжди втеча від влади часу, піднесення догори, до божественного.

Буденність прямо протилежна творчості. Як сказав би М.Бердяев, творчість є перемогою над хіттю життя. Нудьга, що її ми інколи відчуваємо, є показником браку творчості. Все нетворче не може не бути нудним. Навіть добро є смертельно нудним, якщо воно нормативне, не творче. Лише творче палання, ерос божественного перемагає хіть і злі пристрасті.

Творчість перемагає і страх. Людина, яка творить, перестає бути тремтячим створінням. Натхнення звільняє від страхів, серед них і від глибинного, майже неусвідомлюваного страху смерті, оскільки людина, яка творить, прилучається до вічності. Щоправда, повертаючись до буденного життя, завершивши свій твір, митець знову може опинитися в полоні у страхів, особливо коли його опановує самовдоволення, жадоба слави, коли він обожнює свою творчість. "Людина тікає від жорстокої нудьги одноманітних і звичайних обов'язків лише для того, щоб зустрітися віч-на-віч із тривогами та внутрішнім напруженням "творення" (Т. де Шарден).

Творення істини або краси є внутрішньою мукою, яка позбавляє того, хто на це зважується, безтурботного життя. Творчій людині доводиться розпрощатися не лише зі спокоєм і відпочинком. їй треба вміти постійно розставатися із застарілими, вже непридатними формами свого досвіду, навичок, мислення, здійснення вчинків. Зупинок для насолоди не передбачено. "Треба знову й знову переростати самого себе, відриватися від себе, постійно залишаючи за спиною найулюбленіші задуми... Тих, хто правильно підставляє свої вітрила диханню Землі, підхоплює така течія, яка несе їх усе далі у відкрите море" (Т. де Шарден).

Бог створив людину за своїм образом і подобою, тобто творцем. Ми не можемо повноцінно жити, не творячи. Сутність душі є творчість, як формулює Б.П.Вышеславцев. Сказати "уява" значить сказати "творчість". Правда творчості інакша, ніж істина пізнання. Відповідності до дійсності не треба, бо ми шукаємо й бажаємо того, що ще не дійсність і, може, нею не стане. Істинно цінне та святе можна передчути, вгадати, а не видумати або зробити.

У творчості завжди є непоясненне "одкровення", "голос із неба". "Но лишь божественный глагол до слуха чуткого коснется", людина квапиться зафіксувати, увічнити, донести почуте. "Істинна творчість завжди є Логос (смисл), що набуває плоті, є втілення, перетворення та воскресіння" (Б.П.Вишеславцев). У цьому зв'язку М.Бердяев і називає природу, творчого акту шлюбною. Людина не може черпати матеріал для творчості із самої себе, він міститься у створенному Богом світі. Від Бога виходить поклик, аби людина здійснила творчий акт, справдила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій поклик.

Пробудження творчої енергії людини, яка, як блудний син, повертається додому, до буденності, є внутрішнім визволенням. Творчість — це сходження, вона йде від світу до Бога, висхідною лінією до вічності. Якби все життя людське могло перетворитися на суцільний творчий акт, то, на думку Бердяева, не було б більше часу, не було б майбутнього, а був би рух поза часом, у позачасовому бутті. Буття, підпорядковане часові, є неповноцінне буття, царство буденності. На новому витку розвитку людина, яка творить, опиняється поза часовою детермінацією, вона виходить із часу в напрямі до вічності.

Для етики творчості боротьба зі злом передбачає не подолання його або знищення, а творче перетворення злого на добре. Етика творчості виходить від особистості, але спрямована вона не на особистість, а на світ, який потребує привнесення нового, індивідуально вистражданого, досконалішого. Що ж сприяє перетворенню злих пристрастей на творчі? Ерос, кохання, любов — ось універсальна енергія життя, що дає людині сили творити, бути щедрою та жертовною.

Від унікальності до вищого єднання.

Оновлена людина, що повернулась до буденності, виривається з холодного, чужого, абсурдного світу, світу небуття до світу любові, тобто до світу справжнього, істинного, реального буття. У цьому світі саме любов рухає сонце й світила, як зауважив іще великий Данте. Прагнучи задовольнити найглибшу, на думку Е.Фромма, потребу — потребу подолати свою відчуженість, визволитися з полону самотності, людина шукає можливості єднання, злиття, перетворення.

"Ерос людини за суттю своєю є жадоба повноти життя,, у цьому полягає гарантія того, що вона одвічно звернена до Христа, який є повнота, тобто надмір життя, воскресіння, перемога над смертю, утілення всіх цінностей" (Б.П.Вышеславцев). Що саме в людині гідне називатися образом і подобою Божою? Середньовічний мислитель Григорій Нисський на перше місце висуває здатність особи любити, позаяк Бог є любов і людина є любов. Де немає любові, там спотворено всі риси образу Божого. Любов справді є великою силою, що сприяє вдосконаленню роду людського. Можна повторити вслід за Фроммом, що без любові людство йе могло б проіснувати ані дня.

Любов завжди активна; попри всі перепони вона досягає, хоча б подумки, об'єкта "і береться за свою незриму, але святу і найжиттєстверднішу з усіх можливих справ — стверджує існування об'єкта. Поміркуйте про те, що значить любити мистецтво або батьківщину: це значить ані на мить не сумніватися в їхньому праві на існування; це значить усвідомлювати та щосекундно підтверджувати їхнє право на існування" (Х.Ортега-і-Гассет).

За суттю своєю любов не має жодного відношення до буденності. Тільки вільна людина, що повернулася до самої себе, готова творити нову повсякденність, виявляється здатною пізнати любов, жити нею, створювати завдяки їй нові світи. Глибоку рацію має М.Бердяев, коли твердить, що любов — явище несоціальне та позасоціальне, вона ніяк не пов'язана із суспільством і родом. Це явище винятково особисте й пов'язане виключно з особистістю. Основною властивістю справжнього буття і справжньої любові є свобода. І водночас тільки любов задовольняє загальну екзистенціальну потребу єднання.

Істинна любов є трагічною і болісною, як болісною є свобода, як тяжкою є творчість, як болючим є будь-яке прагнення до пошуку загальнолюдського. Трагічним є й осягання своєї єдності з іншими як основи духовного взаємозбагачення, а не протиставлення себе їм як унікального та неповторного.

"Любов є зліт догори, до вічності, та спускання вниз, у час, де вона зазнає тління і наражається на смерть. У любові є змішання двох начал — небесного й земного, вічного й тимчасового, Афродіти Небесної і Афродіти простонародної" (М.О.Бердяев).

Любов долає стихію роду, випадає із соціальної буденності, звільняється від влади суспільства. Любов є феномен особистий, сім'я ж — феномен соціальний. У цьому також нездоланний трагізм любові в цьому світі.

Справжня любов приходить у цей світ зі світу іншого. Вона є певна даність. "Істинна любов, народжена в потаємних глибинах людини, очевидно, не може померти" (Х.Ортега-і-Гассет) . Вона помирає, якщо народилася з непорозуміння, і тоді це найпевніше є плід власної фантазії, псевдолюбов.

X.Ортега-і-Гассет зіставляє любовні історії Стендаля і Шато-бріана, людей, щедро наділених величезною творчою силою, які постійно витрачали свою душевну енергію на те, щоб кого-небудь полюбити. ("Цікаво, що лише творчо безплідні люди переконані, що до науки, мистецтва чи політики слід ставитися серйозно, а любовні історії зневажати, як щось нице й пусте". — Х.Ортега-і-Гассет). Стендаль оточував жінок неослабною увагою і не здобув кохання жодної жінки. На цьому сумному, але зовсім не унікальному досвіді й будується його відома теорія вигаданого кохання з її ефектом кристалізації. Стендаль був певен, що кохання "створюється" і помирає. І те, й інше властиве псевдокоханню. Натомість Шатобріан, покоряючи, здавалося, не докладав жодних зусиль. Проте жінки, зустрівши його у двадцять років, продовжували й у вісімдесят зберігати кохання до генія.

Цей різновид кохання, за якого людина раз і назавжди розчиняється в іншій людині, Стендалеві був невідомий. Тому й переконував він інших, що кохання завжди з часом підупадає, хоча насправді все буває якраз навпаки. Навіть розлука не в змозі щось із цим подіяти. Обставини можуть позбавити кохання живильного середовища, воно марнітиме, але людина завжди відчуватиме нерозривний зв'язок із тим, кого вона кохала. "Такою є найвища, найпевніша ознака справжнього кохання: ніби перебувати поруч із коханим, бути в спілкуванні тіснішому, близькості потаємнішій, ніж просторова. Це значить перебувати в істинно життєвому контакті... бути онтологічно разом із коханим, вірним його мінливій долі" (Х.Ортега-і-Гассет).

Енергія любові являє собою деякий нескінченний універсум, невичерпний якісно й кількісно. Подібно до Трійці — Отець, Син, Дух Святий — Любов, Істина та Краса є щонайбільшими цінностями, або енергіями, нероздільними, але відмінними одна від одної. Любов у цій трійці постає як інтегруюча сила, що протидіє силам хаосу, створює вищий порядок в універсумі (П.О.Сорокін).

Справжня любов не може бути любов'ю до чогось відстороненого, загального, вона завжди індивідуальна й конкретна. Любов до ідеї, а не до живої істоти може стати жорстокою, фанатичною, нелюдяною. Істинна любов до конкретних живих людей не може бути принесена в жертву в ім'я любові до людини чи людства як абстрактної ідеї. "Гуманістична любов, оскільки вона знає лише любов до "дальнього" і не знає любові до "ближнього", є омана і лжа" (Бердяев).

Серед численних проявів трансцендентного, що до них наближується в міру внутрішнього зростання людина, любов стає одним із найсильніших. "У любовному пориві людина виривається за межі свого "Я": це, може, найкраще, що придумала Природа, щоб усі ми мали можливість у подоланні себе рухатися до чогось іншого. Не його вабить до мене, а мене до нього" (Х.Ортега-і-Гассет).

Загадка відношення "я — ти" споконвіку бентежить найкращі уми людства. Любов є чимось чудесним, якимось таїнством насамперед у зв'язку з чудом конституювання поряд із моїм безпосереднім самобуттям безумовно незалежного та самоцінного самобуття "ти", буття іншого. Любов за своєю суттю не є просто почуття, просто емоційне ставлення до іншого; "первинний сенс феномена любові полягає в тому, що вона є актуалізоване, завершене трансцендування до "ти" як справжньої, я-подібної, в собі й для себе сущої реальності, відкриття й убачання "ти" як такого роду реальності та здобуття в ньому онтологічної опорної точки для мене" (СЛ.Фрашс). Людина немовби вилазить із власної шкіри, входячи в іншого, переноситься в нього, залишаючись собою, певніше, вперше по-справжньому віднаходячи себе.

"Ти" в цьому відношенні виявляється не просто моїм набутком, реальністю для мене. Інша людина зовсім не стає моїм володінням. Я пізнаю її ізсередини у всій "її інакшості та єдиності; і це пізнання є тим самим і визнанням" (Франк). Любов не засліплює, навпаки, вона вперше відкриває очі, робить людину видющою. Полюбивши, людина осягає іншого в його реальному глибинному осередку, як особистість.

Багато сперечаються про відношення між любов'ю (коханням) — еросом і любов'ю (коханням) — агапе. Концепція любові-еросу припускає, що суб'єкт, який не любить себе, власного его, не може любити й нікого іншого. Тому, щоб бути альтруїстом, немає потреби транс це нду вати, відмовляючись від свого "Я". Бажано просто усвідомлювати свої інтереси. Ерос є бажання, знемога, відчуття нестачі. Згідно з М. Бердяевым, до любові-еросу входить і жалість, інакше вона робиться демонічною та нищівною. Любов-ерос спрямована не на саму людину, а на божественне в ній. Ця любов не може не входити як складова частина до справжньої любові, бо в любові завжди є здатність до захвату і порив угору, до божественної висоти.

На противагу еросові агапе не домагається від об'єкта визнання і вільно, безкорисливо виливає себе. Вона незбагненна, непроникна й незрозуміла для егоцентричної холодної особистості раціональної вдачі. Проникливий ерос обирає свій об'єкт за його чесноти, непрониклива ж агапе творить своєю любов'ю чесноти обранця. Ця творча любов на перший погляд здається невмотивованою. Насправді ж будь-яка людська любов поєднує і ерос, і агапе, вона незмірно складніша за будь-які схеми й типології.

Основна відмінність між людьми — це відмінність між тими, кому дано любити, і тими, хто ще не готовий до цієї вкрай важливої місії. Любов за самою своєю суттю здатна стати врівні зі смертю, заперечувати її, перемагати її. Любов завжди є творчістю нового життя, проривом до безсмертя. Учинок любові — це завжди вчинкове примноження світів як розподіл на неповторні людські існування.

Любов'ю можна назвати самодостатню діяльність, спрямовану на той чи той об'єкт. Ця діяльність завжди відбувається в напрямі до людини, яку люблять. У самій природі любові закладено потребу людини долати межі свого "Я" у прагненні до того, що вона любить (X. Ортега-і-Гассет).

Зріла любов є зв'язок, який передбачає збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Це дійова сила в людині, що руйнує перешкоди, об'єднує з іншими, допомагає долати самотність і відчуження та разом із тим дає змогу залишатися собою, зберігати свою цілісність. Любов передбачає діяльну заклопотаність життям і благополуччям того, кого ми любимо. Люблять те, над чим трудяться, а трудяться над тим, що люблять (Е.Фромм).

Життя людини визначається не лише любов'ю до живих істот, це ще й любов до вищих цінностей, до правди, істини, краси, любов до універсуму. "Там, де починається любов, там кінчається байдужість, кволість, екстенсивність: людина напружується й зосереджується, її увага й інтерес концентруються на одному змісті, саме на коханій людині, тут вона стає інтенсивною, душа її починає ніби розпікатися й палати. Улюблений зміст — чи то людина, чи колекція картин, чи музика, чи улюблені гори — стає живим центром душі, найважливішим у житті, головним предметом її" (І.О.Іль-їн).

Любов дає людині, як зазначав іще Платон, і душевне багатство, і душевну бідність одночасно. Багатство пов'язане з тим, що людина знайшла скарб свого життя, яким володіє і який носить у собі, що дає відчуття сили, щастя, підвищеного інтересу до життя та вдячності за все це. Бідність же переживається у зв'язку з тим, що людині не може не здаватися, ніби вона ніколи не володіє своїм скарбом до решти, а поза ним вона є вбога, сумна, самотня.

Здійснюючи вчинок повернення до буденності, людина приходить від учинку відособленого, замкненого до комунікативного. "Людина перебуває постійно поза самою собою. Саме проектуючи себе та втрачаючи себе зовні, вона існує як людина" (Ж.-П.Сартр). Вона досягає нового рівня розвитку, лише домагаючись трансцендентних цілей.

Людина існує настільки, наскільки вона себе здійснює. Тут береться до уваги тільки реальність, а не мрії, плани, прожекти. Людина "являє собою... не що інше, як сукупність своїх учинків, не що інше, як власне життя" (Сартр). Вона відповідальна не лише за свою індивідуальність, але й за всіх людей.

Яскравим прикладом виконання місії такої відповідальності був і є Альберт Швейцер, відомий учений та громадський діяч, який 30-річним покинув викладання в Страсбурзькому університеті, гру на органі та літературну працю, щоб здобути медичну освіту й поїхати лікарем до глухого району Екваторіальної Африки, де й провів понад півстоліття.

Його етика благоговіння перед життям є етикою безмежної відповідальності за всіх і за все. В основі її — любов, яка об'єднує і співчуття, і радість, і взаємне прагнення. Кожна людина повинна крихту свого життя віддати іншим людям, творячи добро.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М., 1992. Бахтин М. Из жизни идей. М., 1995.

Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. 2-е изд. М., 1990.

Бердяев НА. О назначении человека. Мм 1993.

Бердяев НА. Самопознание: Опыт философской автобиографии. М., 1991. Бубер М. Проблема человека // Я и Ты. М., 1993.

Ваяьденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности // Социолога — социология, антропология, метафизика. Общество и сферы смысла. М., 1991 Вып. 1.

Вейнингер О. Пол и характер. М., 1992.

Вышеславцев Б.П. Этика преображенного Эроса. М., 1994.

Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного. М., 1991.

Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. Человек в историк Личность и общество. М., 1990.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990.

Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992.

Гуревич А.Я. Смерть как проблема исторической антропологии // Одиссей. Человек

в истории. М, 1989.

Гуревич АЛ. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. М., 1990. Долгов КМ. От Кирке гора до Камю. М., 1991. Еремина В.И. Ритуал и фольклор. Л., 1991.

Зарубежная эстетика и теория литературы XIX— XX вв.: Трактаты, статьи, эссе. М, 1987.

Зарубіжна філософія XX століття. К., 1993.

Игнатенко АЛ В поисках счастья. Общественно-политические воззрения арабо-исламских философов средневековья. М., 1989. Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991. Ильин ИЛ Путь к очевидности. М., 1993.

Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. М, 1990. Камю А. Вибрані твори. К., 1991. Киркегор С Наслаждение и долг. К., 1994. Кьеркегор С. Страх и трепет. М., 1993.

Марсель Г. К трагической мудрости и за ее пределы // Самосознание европейской культуры XX века. М., 1991.

Ортега-и-Гассет X. Эстетика. Философия культуры. М., 1991.

Роменец ВЛ Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. К, 1989.

Роменець ВЛ Історія психологи епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993.

Роттердамский Е. Похвала глупоті . Домашні бесіди. К., 1993.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии. М., 1946.

Сартр Жан Паль. Нудота Мур. Слова. К., 1993.

Современная западная философия: Слов. / Сост. В.С.Малахов, В.П.Филатов. М., 1991.

Сорокин ПА Таинственная энергия любви // Социолог, исслед. 1991. № 8.

Сталин ВЛ Самосознание личности. М., 1983.

Сумерки богов. М., 1989.

Трубецкой ЕН. Смысл жизни. М., 1994.

Ушинашй КД. Человек как предмет воспитания // Собр. соч.: В 11 т. М.,1950. Т. і

Философия любви. М., J990. Ч. 1.

Франк СЛ. Сочинения. М.. 1990.

Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека. М.. 1992.

Фромм Э. Человек для себя. Минск, 1992.

Фуко М. Герменевтика субъекта // Социологос — социология, антропология, метафизика. Общество и сферы смысла. М., 1991. Вып. 1. Хсидеггер А/. Время и бытие: Статьи и выступления. М., 1993. Хешинга Й. Homo ludens: В тени завтрашнего дня. М., 1992. Человек Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний міф — эпоха Просвещения. М.. 1991. Шхрдв-. Т. де. Божественная среда. М.. 1992.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью. М., 1992. Шефтсбери. Солилоквия // Эстетические опыты. М., 1974. Юнг К .Г. Проблемы души нашего времени. М., 1994. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Вчинок у феноменологічній традиції

1. Як основні філософсько-психологічні системи висвітлюють місце і роль

людини в бутті?

2. У чому полягає суттєва відмінність гносеологічного й онтологічного поясню-

вальних принципів психологічної науки?

3. Визначіть специфіку й основні особливості феноменологічної традиції у філо-

софії та психології?

4. Кого можна вважати засновником феноменологічної традиції?

5. Спробуйте відтворити історію понять "феномен", "феноменологія".

6. Які суттєві відмінності у визначенні предмета феноменології можна виявити,

порівнявши вчення Е.Гуссерля з поглядами сучасних представників цієї традиції?

7. З'ясуйте специфіку герменевтичної феноменології.

8. Які специфічні можливості розуміння та інтерпретації розкриваються у прин-

ципі "герменевтичного кола"?

9. У чому полягає сутність феноменологічного методу в психології?

10. Сформулюйте своє розуміння методу "феноменологічної редукції". Що означає поняття "епохё" у феноменології?

11. Який зміст феноменологія різних часів вкладала в поняття "інтенціональне", "інтерсуб'єктивне", "історичне"?

12. Які особливості феноменологічного підходу до визначення вчинкової природи людського буття?

13. З'ясуйте загальну логіку розгортання вчинкових феноменів у просторі й часі людського буття.

Вчинок буденності

1. Що таке "природна людина" і чому для неї характерні вчинки буденності?

2. Як впливає спосіб життя, специфіка діяльності на світосприймання, на

переживання часу свого життя?

3. Чи можна назвати природну людину особистістю? Індивідуальністю? Якщо ні,

то чому?

4.. Чим можна пояснити соціальний успіх людини, яка не виходить за межі буденності?

5. Чи сприймаєте Ви свята як вибухи буденності, чи відчуваєте їхнє глибинне

значення для особистісного зростання?

6. Дайте психологічну характеристику відомих Вам українських народних обря-

дових розваг.

7. У яких формах, на Вашу думку, зберігаються дотепер карнавальна символіка,

амбівалентність, весела боротьба нового, молодого зі старим, віджилим?

8. У чому причина такої стійкої орієнтації на традиції людини буденності?

9. Кого і чому суспільство вважає за маргінальних? Які форми боротьби з

відхиленнями Вам відомі?

10. Що таке лімінальна істота? Наведіть приклади.

11. У чому виявляється тісний зв'язок девіантної поведінки і соціальної структури?

12. Як Ви ставитеся до соціальних утопій?

13. Що мав на увазі К'єркегор, коли твердив, шо більшість людей воліє жити в підвалі?

14. Чому обиватель не має уяви?

15. Що допомагає біблійному Іову вирватися з меж безпосереднього? У чому причина популярності цього сюжету в сучасних філософів?

Вчинок істини

1. Що таке істина для людини?

2. Проаналізуйте три обличчя істини: відносність, абсолютність, конкретність сто-

совно суперечливості пізнання.

3. Прокоментуйте твердження: "завершене пізнання — це припинення самого

життя".

4. Назвіть специфічні пізнавальні форми інтересу до навколишнього світу.

5. Що таке "дослідницький імпульс" за СЛ.Рубінштейном?

6. Розкрийте суперечливу єдність пізнавальної та афективної сфери психіки.

7. Охарактеризуйте інтелектуальні почуття.

8. З чим пов'язане використання поняття "стан" у психологічній науці?

9. Як через психічний стан розпредмечується переживання людиною свого вчин-

ку?

10. В чому проявляється вплив пристрасті на пізнання?

11. Проаналізуйте шлях від емоційних переживань до переконань.

Вчинок краси

J. Що таке Ідеал? Які суперечності знімаються в Ідеалі?

2. З чим пов'язане досягнення гармонії?

3. Що означає поняття "переживання"?

4. У чому суть естетичних почуттів?

5. Як Ви розумієте вислів "людина — це стражденна істота"? Яким чином

суперечність стражденність — дійовість може розкривати переживання людини?

6. В чому суть комічного конфлікту?

7. Порівняйте співвідношення позитивного і негативного в комічному і трагіч-

ному.

8. Чому краса несе в собі страждання? Які суперечності розкриваються у вчинку

краси?

9. В чому проявляються єдність і суперечливість любові тілесної й духовної?

10. Чому потяг до краси є вічним?

Вчинок добра

і. Розкрийте суть емоційної готовності до вчинку.

2 Визначте Ваше ставлення до "хитрої формули щастя" у зв'язку з учинком добра.

3. Порівняйте переживання суперечностей у вчинку істини, краси й добра.

4. Що таке добро й у чому полягає його суперечливість?

5. В чому суть моральної дії за Гегелем?

6. Як Ви розумієте аморальність моральної дії?

7. Яким чином вимога вдячності заперечує добро?

8. Як співвідносяться поняття "поневолення добром" і "самоактивізація"?

9. В чому Проявляється трагізм добра?

10. Що визначає відповідальність людини?

Вчинок екзистенції

1. Як особистість змінює навколишню дійсність і саму себе, конституюючи влас-

не буття?

2. Що таке життєвий світ і яким чином він виникає?

3. Дайте визначення психологічного часу, в якому відбувається вчинок

екзистенції.

4. Наведіть приклади реальної взаємодії минулого, теперішнього і майбутнього

часів.

5. Чим відрізняється психологічний час від часу фізичного, біологічного, соціаль-

ного?

6. Які виші цінності саме для Вас символізують вічне, неминуще?

7. Охарактеризуйте знайомі Вам із власного досвіду ситуації відкритості позамеж-

ному.

8. Визначте Ваше ставлення до проблеми безсмертя у зв'язку з учинком екзис-

тенції.

9. Яким чином людина реалізує вічне у скороминушому?

10. У якому просторі здійснюється вчинок екзистенції? Що є одиницею виміру цього простору?

11. Проаналізуйте головні властивості психологічного простору Вашої особистості.

12. Як ставлення людини до смерті пов'язане зі створенням власної історії, справжньої біографії?

13. Порівняйте різні способи маскування страху смерті. Котрий із них здається вам ефективнішим і чому?

14. Наведіть приклади індивідуальних концепцій символічного безсмертя.

Вчинок самопізнання

1. Чому людину вважають "темною істотою", що не знає ні свого походження,

ні майбутньої дороги?

2. Що таке солілоквія? Хто володіє мистецтвом солілоквії?

3. Як буденність впливає на здатність до самобачення?

4. Яким чином можливості самобачення визначаються полярними тенденціями —

мати чи бути? Наведіть приклади з власного досвіду.

5. У чому полягає самобачення за допомогою інших людей? Яким має бути став-

лення до іншого, щоб сприяти саморозумінню?

6. Дайте характеристику відомих вам форм утечі від тягаря самобачення. Чому

людина намагається втекти від себе?

7. Що таке самість як компонент структури особистості? Порівняйте самість і

персону. В чому Ви вбачаєте суттєву різницю?

8. Що таке трансцендентність та іманентність як властивості особистості?

Навіщо людині виходити за власні межі? Чи є у Вас власний досвід транс-цензусу?

9. Порівняйте вихід за власні.межі в напрямі іншого "Я" і в напрямі вищої ду-

ховності.

10. Чи може людина в самопізнанні та самостворенні орієнтуватися лише на свою суб'єктивну сваволю? Якщо ні, то чому?

11. Чому самоспостереження водночас є самовихованням?

12. Чи є самопізнання лише експлікуванням того істинного, що можна назвати самістю? Чи, може, самопізнання — це скоріше творчість, створення чогось нового, оригінального, цінного?

13. Яким критеріям відповідає самоактуалізована особистість? Чи можете Ви вважати когось із своїх знайомих самоактуалізованими особистостями?

Вчинок повернення до буденності

1. Чим відрізняються свобода природної людини і свобода особистості?

2. Чому для більшості людей характерна "втеча від свободи"?

3. Чи є вільна людина індивідуалістом? Якщо ні, то чому?

4. У чому полягає конфлікт жалості й свободи?

5. Наведіть приклади свободи, яка веде шляхом добра, і свободи, що спирається

на зле начало в людині.

6. Як взаємодіють у Вашому житті процеси "уповсякденнювання" і "долання

повся кден ності"?

7. Чи вважаєте Ви, що шлях самовдосконалювання є несумісним із творчістю?

8. У чому ви бачите неминучу трагедію творчості?

9. Яким чином творчість рятує від нудьги і страху?

10. Як взаємопов'язані творчість і час? Чому буття в часі є царство буденності?

11. Чи має любов відношення до буденності?

12. Чому істинна любов болісна й трагічна?

13. Як людина приходить від обстоювання власної винятковості до вищого єднання, злиття?

14. Як Ви вважаєте, виходячи з власного досвіду, чи слабне з часом любов, чи приречена вона на зникнення?

15. У чому відмінності між учинками, що здійснюються під впливом любові-еросу й любові-агапе?