Пошук національних пріоритетів, Спортивно-протипожежний та стрілецький рух, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Пошук національних пріоритетів

Із прискоренням політичного й національного розвитку українців їх і без того складні взаємини з поляками погіршилися. Інтереси двох народів розходилися мало не в кожному питанні. Як наслідок, на поч. XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між двома національними елітами, заслонами О.Субтельного, виріс у конфронтацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів. Радикалізація національного руху — як українського, так і польського — неминуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір, діючи за принципом: "Пусьціць Русіна на Русіна". Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням.

Ще більше занепокоєння наростання національного руху в Галичині викликало в Росії, яка, починаючи з 1848р., з тривогою стежила за поступовим відродженням українства в Австрійській імперії. Російські урядові кола усвідомлювали, що всі заборони разом з іншими русифікаційними заходами у Східній Україні будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Дедалі очевиднішим ставало, що Росія вбачає єдиний шлях боротьби з "українським сепаратизмом" в анексії Західної України — доки розвиток національного руху не набрав там таких розмірів і такої сили, коли вже жодні репресії його не спинять. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмінь золотих рублів, агітаційні брошури і т. ін. У червні 1914 р. російський посол у Відні заявив протест від імені своєї держави австро-угорському урядові з приводу проекту заснування українського державного університету у Львові. При цьому було підкреслено, що подібний крок російський уряд розцінюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до війни.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило за маніфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, що чекає на український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, "ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога У країни". Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, "як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством ". В антиросійському дусі висловився і другий з'їзд українських студентів (2—4 липня 1913 p.), де цю позицію обґрунтував Д.Донцов, майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму. Так само поставилися до Росії й буковинські українці.

Спортивно-протипожежний та стрілецький рух

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на поч. XX ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвідомлювати необхідність власної військової сили, став спортивно-протипожежний рух у формі сокільсько-січових товариств. Перше товариство "Сокіл" було засноване в с. Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу "Січ" створив адвокат Кирило Трильовський у с. Завалля на Станіславщині в травні 1900 р. Діяльність цих організацій була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості , національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об'єднуючи здебільшого молодь, українські "Соколи" й, особливо, "Січі" захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправи і муштра на зразок військової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспільного обов'язку — створювали сприятливу атмосферу для зародження військового руху. "Січі" вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою — зв'язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська. Незважаючи на утиски та перешкоди властей, у 1914 р. в Західній Україні існувало вже 967 організацій "Сокола", що нараховували 58 627 чл., та 1056 "Січей" із 66 000 чл. Це була організована сила, яка, відродивши пам'ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвиткові військових традицій.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у "Січах" і "Соколах ", зародилась думка про збройне виборення власної державності. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки січово-сокільських товариств стали для неї тісними. Так спочатку у Львові, а згодом і в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання і навчання молоді, як необхідної передумови для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мав таємний військовий гурток "Пласт", що виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — В.Кучабський, Р.Сушко, О.Кучерішка, О.Квас, О.Степанівна. Перед Першою світовою війною в Галичині нараховувалося 34 пластових гуртки, що об'єднували 1700 чол., які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостійність.

На поч. 1913 р. К.Трильовському вдалося подолати опір властей і за третім разом затвердити статут суто військового товариства "Січові стрільці". 18 березня 1913 р. на його основі у Львові організували перше легальне українське стрілецьке товариство під однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром такі товариства виникли в Косові, Яблунові, Заліщиках, Тернополі, Бережанах, Яворові та інших містах краю, їх очолили віддані ідеї національного відродження українські старшини запасу Р. Дашкевич, К.Гутковський, Г.Коссак, Л.Лепкий та ін. Загалом, напередодні Першої світової війни в Галичині постало 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8200 членів. Значення стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрілецтво протягом останнього часу перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно-політичної боротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройної боротьби як необхідного засобу осягнення державної незалежності. Основним досягненням стала їхня практична справа — військове виховання та навчання молоді. Така позиція була рішучим поступом у розвитку української політичної думки.

Перші результати українського національно-військового руху виявилися на великому крайовому здвизі (огляді), присвяченому 100-річчю з дня народження Т.Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. У поході вулицями міста та в масових військово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осіб, які представляли 120 177 членів 2166 стрілецьких, січово-сокільських та пластових організацій краю; багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках. Ця маніфестація викликала ентузіазм українського громадянства. На здвизі також були присутні австрійський намісник у Галичині Коритовський з великим почтом представників крайових і міських властей та командувач львівського корпусу генерал Кальошварі, що засвідчило рівень української військової справи, яку вже змушена була визнавати й офіційна влада.

Отже, напередодні Першої світової війни галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності являли собою самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та пара-мілітарних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українства в Російській імперії. А тому певні успіхи українців у Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели їх до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українства в ньому мали стати домагання визволення Великої України від російського поневолення, створення самостійної держави та забезпечення вільного розвитку українців у межах Австро-Угорщини.