Світосприйняття як основний рівень релігійного історичного світогляду, Уява як пізнавальна основа релігійного світосприйняття історичного процесу, Філософія історії Бібліотека українських підручників

1.3.3.4. Світосприйняття як основний рівень релігійного історичного світогляду

Будучи одним з основних рівнів світоглядного відношення "людина—світ історії"' у системі релігійного осягнення історичної дійсності, історичне світовідчуття тут, на відміну від міфологічного світогляду, вже не є, все ж, рівнем провідним. Таким, домінантним у релігійному історичному світогляді е вже не світовідчуття, а світосприйняття історичних реалій. Світосприйняття (в тому числі й релігійне) необхідно, звісно, відрізняти від звичайного, психічного сприйняття. Так само, як історичне світовідчуття істотно різниться від фізіологічного, елементарного відчуття, історичне світосприйняття теж є утворенням набагато складнішим, ніж елементарне психічне сприйняття. Останнє тлумачиться, як відомо: 1) як суб'єктивний образ окремого предмета, явища, події чи процесу, що безпосередньо впливають на так звані аналізатори людини (його називають ще образом сприйняття, або перцептивним образом); 2) як процес формування такого образу. На відміну від нього, світосприйняття є теж цілісним образом, але вже не окремого предмета, події, явища тощо, а історичного світу як цілісності, взятого у певному ракурсі та в уособленому вигляді якоїсь вищої доброї чи, навпаки, недоброї сили тощо. Варто мати на увазі, що світосприйняття й просте сприйняття відрізняються не тільки за ступенем, а й за характером узагальнень. Сприйняття психічне зазвичай є суто пізнавальним образом і вичерпується в основному гносеологічною характеристикою. На відміну від нього, світосприйняття має ціннісну природу, воно є значно складнішим, багатограннішим утворенням. З одного боку, воно формується під впливом певної сукупності світоглядних уявлень, поглядів, переконань, стереотипів свідомості, мислення, взаємин, поведінки, спілкування, діяльності тощо. З іншого ж, — вже сформувавшись, світосприйняття насамперед постає істотною передумовою й важливим чинником визрівання у суб'єкта релігійного історичного світогляду тих чи інших складових та й значною мірою всього його світовідношення, взятого у системному охопленні.

1.3.3.5. Уява як пізнавальна основа релігійного світосприйняття історичного процесу

Що ж є тією пізнавальною здатністю, котра може виконувати роль підґрунтя подібного, тобто релігійного історичного світосприйняття та й світосприйняття як важливого компонента будь-якого світогляду? Як і світовідчуття, світосприйняття історичного процесу теж спирається на всі пізнавальні здатності, нерозривно пов'язані в людині. Однак якщо для світовідчуття особливе значення все ж має дія органів чуття, то для історичного світосприйняття і відповідно релігійного історичного світогляду загалом, в якому воно відіграє визначальну роль, на перше місце виходить інша пізнавальна здатність людини — творча уява, тобто спроможність конструювати образи, які й визначають природу сприйняття. Адже якщо відчуття фіксує лише окремі властивості чи фрагменти об'єктів історичної дійсності, то сприйняття, на відміну від нього, дає вже цілісні їх образи. Пізнавальною ж людською здатністю, що створює ці образи, і є уява. (Дуже добре цю суть уяви передає відповідний російський термін — воображение, тобто втілення чогось у образах.) Сама уява постає як сполучна ланка між органами чуттів та інтелектом у процесі сумісної дії всіх пізнавальних здатностей індивіда, у ході осмислення історичної реальності. Подаючи процес означеного історичного осмислення образно, можна розкрити здатність творчої, продуктивної уяви особистості, порівнявши її із своєрідним "розливним ковшем", який розподіляє у "мартенівському цеху історичного пізнання" суто хаотичний, здавалося б, потік чуттєвих даних про історичні явища між осередками мережі понятійних форм людського розсудку.

Уперше, щоправда на матеріалі не історичного осягнення світу людини, а людського пізнання загалом, цю здатність продуктивної людської уяви як основний її атрибут і призначення помітив ще німецький мислитель, основоположник німецької класичної філософії кінця XVIII — початку XIX ст. Імануїл Кант. "Наша природа, — зазначав він, — є такою, що споглядання можуть бути тільки чуттєвими, тобто містять у собі лише спосіб, яким предмети діють на нас. Здатність же мислити предмет чуттєвого споглядання є розсудок. Жодній з цих здатностей не можна віддати перевагу перед іншою. Без чуттєвості жодного предмета не було б нам дано, а без розсудку жоден не був би мислимим. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі. Тому однаковою мірою необхідно поняття робити чуттєвими (тобто приєднувати до них у спогляданні предмет), а свої споглядання робити зрозумілими (тобто підводити їх під поняття). Ці дві здатності не можуть виконувати функції одна одної. Розсудок не може нічого споглядати, а почуття не можуть нічого мислити. Тільки із поєднання їх може виникнути знання"61. Робота продуктивної уяви як однієї з найголовніших пізнавальних здатностей людини саме й полягає (і це доречно підкреслює Кант) у поєднанні розсудку та почуттів у процесі осмислення пізнаючим суб'єктом явищ навколишнього світу. Звичайно, світу не тільки природи, а й історії. Щоправда, виокремити раціональні моменти підходу Канта можна, лише елімінуючи його суб'єктивістське тлумачення світу явищ як чогось такого, що не єднає людину й ноумен, річ саму по собі, а, навпаки, роз'єднує їх. Відповідно й пізнання філософ розглядав не як осягнення предметів, а як їх конструювання. Цей момент у людському пізнанні, безумовно, є, однак, по-перше, як момент, а не вичерпна характеристика; по-друге, конструюючи предмет, людина, вже зсередини, від себе, вгадуючи, реконструює, відтворює в ідеальній формі певне формоутворення реальності. Якраз таке "конструювання" цілісних образів історичних реалій і здійснює продуктивна здатність людської уяви. "Отже, — зазначає Кант, — у нас є чиста уява як одна з основних здатностей людської душі, що лежить в основі будь-якого апріорного пізнання. При її посередництві ми приводимо у зв'язок, з одного боку, багатоманітне в спогляданні з умовою необхідної єдності чистої апперцепції (самосвідомого людського "Я" в його самодостатності, в чистому, так би мовити, вигляді. — І.Б.) — з іншого. Ці крайні ланки, а саме — чуттєвість і розсудок, необхідно мають бути пов'язані одне з одним за допомогою цієї трансцендентальної функції уяви, оскільки в протилежному випадку чуттєвість, щоправда, давала б явища, але не давала б предметів емпіричного пізнання, отже, не давала б ніякого досвіду"62.

Продуктивна уява створює вперше образи сприйняття людиною світу, зокрема історичного світу, а репродуктивна уява відтворює їх — вдруге, втретє тощо. Однак не можна ототожнювати сприйняття як звичайну, пізнавальну форму і світосприйняття, подібно до того, як не можна прирівнювати відчуття та світовідчуття. Звичайне сприйняття історичної дійсності призводить до формування цілісних образів окремих історичних предметів, процесів і явищ, світосприйняття ж, на відміну від нього, є сприйняттям уже самого історичного світу як чогось цілого і супроводжується продукуванням певних образів цього світу — через уособлені форми богів, чистих і нечистих духів, вищих і нижчих сил тощо.

Отже, головним джерелом релігійного історичного світогляду є уява, — продуктивна та репродуктивна, а визначальними складовими відповідно продуктивні й репродуктивні образи історичного світу. Оскільки це так, то стає зрозумілішим, чому історичний світ віруючої людини поділяється на два світи — той, в якому вона живе (що сприймається при цьому як тимчасовий, другорядний), і світ уявний, потойбічний, який протиставляється поточному світові як основний, справжній. Втім, варто наголосити, що цей інший, потойбічний, світ — теж світ історичний, незалежно від того, як спроеційовані при цьому у нього ідеали віруючих — у минуле (конфуціанство, даосизм) чи у майбутнє (християнство). Адже історичність цього світу пояснюється зовсім не тим, що він обов'язково має належати минулому, а тим, що він наскрізь просякнутий темпоральністю, часовістю. Тому світ майбутнього такий самий історичний, як і світ минулого. І навпаки, історія минулих процесів та явищ може бути таким самим полем прозрінь, як і майбутнє суспільства. У цьому зв'язку не можна не згадати афористичне визначення Фрідріхом Шлегелем історика як пророка, звернутого у минуле.