Голодомор 1932—1933 років, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Голодомор 1932—1933 років

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 pp. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, атому, що вони були українцями", — писав американський професор Р.Конквест.

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дотримуються й члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988—1990 pp. На сьогодні це також офіційно визнали Австралія, Аргентина, Грузія, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Литва, Перу, Польща, США, Угорщина. Як злочин комуністичного режиму Голодомор визнали Організація Об'єднаних Націй (2003) та Парламентська асамблея Ради Європи (2006). Низка парламентів світу готують таке визнання. Лише через сімдесят років після української національної трагедії свій громадянський обов'язок перед пам'яттю мільйонів людей виконала й Верховна Рада України: 14 травня 2003 р. вона своєю постановою визнала голодомор 1932— 1933 pp. геноцидом українського народу, а 28 листопада 2006 р. прийняла Закон "Про визнання Голодомору 1932—1933 років в Україні актом геноциду проти українського народу".

Головною причиною голодомору 1932—1933 pp. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам И.Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Тим більше, що в 1933 р. за кордон було вивезено 18 млн ц зерна, яким можна було прогодувати близько 7 млн осіб. Ще 18,2 млн ц становили т. зв. недоторканний запас. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників на місцях. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генсек КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Г. Петровський, голова Раднаркому України В.Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату И.Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17... Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932р. Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) і Рада народних комісарів (РНК) СРСР ухвалили постанову "Про охорону соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася " вища міра соціалістичного захисту" — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон "законом про п'ять колосків ".

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і вивозили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для прохарчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло голодомору. "Була весна 1983 року, — згадує один із очевидців, — білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!"

Траплялися випадки, коли діти помирали прямо на шкільних уроках. Дослідник Іван Шульга у восьмому числі журналу "Київ" за 1993 р. наводить спогад жителя Поділля К. Терещенка про один з таких сумних випадків: "Із наближенням весни до школи приходило все менше і менше дітей. Під час переклички почали частіше чутися голоси: "Помер. Прийми Іван, Пустильник Петро, Лаврега Сашко, Слинько Меланія..." Із 30 учнів у групі в кінці травня залишилося 10—12 дітей. На парті попереду мене сиділа Марійка. На уроці української мови вона нараз стрепенулася, видушила із грудей незрозумілий звук, схилилася на парту і померла. Учителька Параска Григорівна заплакала, схопилася за голову і вибігла із класу".

Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого рятунку, — згадує тернополянка Раїса Дзюбіна (Ошкало), яка під час голодомору проживала у селі Соснова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської області, — виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе ". Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той же час в інших дев'яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці і групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, здійснювали дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні —1340 голодних безпритульних дітей. Таке ж становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій же станції Козятин знайдено 15 померлих дітей. "Як установлено лікарем, — зазначено в акті, — їх смерть наступила від голоду".

Допомогу голодуючим намагалися надати українці Галичини. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.

Загалом, за різними підрахунками, від голодомору 1932— 1933 pp. в Україні загинуло до 9 млн чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох сіл після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Трагедію українського села И. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників "вождя народів" Мендель Хатаєвич, обраний наприкінці 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та своїми наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, не зворотно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України, починаючи з2000р. в четверту суботу листопада у нашій державі щорічно відзначається День пам'яті жертв голодомору і політичних репресій.)