АРІСТІПП із Кірени (бл. 435 — після 366 до н.е.), АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРИТ (384—322), Філософія історії Бібліотека українських підручників

АРІСТІПП із Кірени (бл. 435 — після 366 до н.е.)

— давньогрецький філософ. Приваблений славою Сократа, подався до Афін і став його учнем. Після смерті Сократа, під старість, повернувся на батьківщину і заснував філософську школу, що дістала назву кіренської, або гедоністичної. Відкидав пізнання природи як безплідне й непотрібне, гадав, що все існує задля певного блага чи зла, а єдиним вартим уваги заняттям є відокремлення (з метою вибору й досягнення) доброго від поганого. Тому нехтував і математикою як неспроможною допомогти у розв'язанні цих завдань. За А., людина може осягнути лише свої відчуття, які є єдиним джерелом знань і благ. Мірилом же добра та зла, істини й хиби вважав задоволення й страждання. Розглядаючи задоволення як мету життя, А., однак, наголошував, що людина не повинна бути рабом насолод, оскільки вищим благом є не просто насолода, а насолода розумна. Наприклад, майна, яке може обтяжувати того, хто занадто упадає за ним, радив друзям мати стільки, скільки його можна врятувати при корабельній аварії. Високо цінував особисту свободу, тому прагнув скрізь жити як іноземець, не стаючи громадянином будь-якої держави. Саме свободу вважав засобом досягнення людиною щастя, бо вона дає змогу й силу відмовитися від недосяжного чи нерозумного, такого задоволення, що призведе до страждань. Письмових творів А. не збереглося.

АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРИТ (384—322)

— давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, засновник періпатетичної школи, відомої також під назвою Лікей. Народився у Стагірі, грецькій колонії на Фракійському узбережжі Халкіди, у сім'ї придворного лікаря македонського царя Амінти II. З 367—347 — в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше — як викладач. Літа мандрів (347—334) — м. Асса в Троаді (Мала Азія), Мітілена на о. Лесбос; з 343 й до, ймовірно, 340 — вихователь Олександра Македонського. З 334 до 323 — другий афіиський період: заснування, керівництво й викладання у Лікеї. Помер у Халкіді, на Евбеї, куди змушений був утекти від утисків антимакедонської партії та звинувачень у злочинах проти релігії.

Першим з мислителів античності спробував дати наукове обгрунтування філософії та філософське обгрунтування наук. З трьох основних груп праць А. — а) екзотеричних, літературно опрацьованих і опублікованих за життя (переважно діалоги); б) різноманітного зібрання матеріалів та виписок, що становлять емпіричну основу його трактатів; в) езотеричних, тобто теоретичних трактатів (прагматій), виконаних найчастіше у вигляді конспектів лекцій, що не лише не опубліковані за життя А., а й взагалі маловідомі до І ст. до н.е., — ті, що збереглися у візантійських рукописах і утворюють т.зв. Арісто-телівський корпус (до якого, крім автентичних, входить і 15 несправжніх творів А.), належать лише до третьої групи, твори ж двох перших, та й частина третьої, до нас не дійшли.

Філософію А. поділяв на теоретичну (умоглядну), мета якої — знання заради знання, практичну — знання для діяльності та поетичну, творчу — знання заради творчості. Теоретичну поділяв на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична, за А., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична — те, що не існує "окремо" (абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("софія"), — те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А. відносив етику й політику, а до поетичної — риторику та поетику. Теоретичну філософію за своїм значенням А. вважав ціннішою, ніж практична та поетична, а софійну — щодо інших галузей теоретичної. На відміну від Платона, А. протиставляє діалектиці, яку він тлумачить лише як допоміжну евристичну галузь логіки, в якості строго наукового методу, аналітику — теорію аподиктичного (доказового) силогізму, що заснований на вірогідних і необхідних посилках і дає справді наукове знання — епістеме. Діалектичний же силогізм (епіхейрема) грунтується на правдоподібних, імовірних посилках і має своїм висновком гадку — докса. Взірцем аподиктики А. як дедуктивно-аксіоматичного методу є доведення в геометрії, з якої він запозичує низку термінів — "начала", "аксіоми", "елементи", "доведення" тощо. Першоначала, вищі принципи (архе), за А., не можуть бути обгрунтованими дедуктивно-логічно; вони пізнаються завдяки (чи безпосередньо) інтелектуальній інтуїції (нус), або ж завдяки індукції (епагоге). Визначальними є дистинкції: загальне — одиничне та первинне — вторинне. Одиничне, як і все, наближене до чуттєво даного, є "первинним для нас" і "вторинним за природою"; загальне ж (передусім начала й причини) — навпаки. Знати означає "знати перші причини, чи елементи", речі. Будь-яке справжнє знання є, за А., знанням про загальне, епістеме про одиничне неможливе, оскільки чуттєво дана реальність стає пізнаваною лише в міру того, як вона розкладається на "елементи" у ході структурування універсаліями хаотичного й неперервного потоку чуттєвих вражень. Але, на противагу Платону, знання універсалій А. вважав не природженим, а таким, що закладене у процесі і онтогенезу, і філогенезу, зокрема в історії філософії, через відчуття — пам'ять — досвід — науку як послідовні щаблі пізнання.

Першу філософію А., сукупність праць А., названих пізніше "Метафізикою", можна поділити на загальну метафізику, яка, на відміну від окремих наук, вивчає не певний зріз буття, а суще і його атрибути як такі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої — "нерухома субстанція", чи " нерухомий вічний перший двигун". Основа онтології А. складається з: категоріального аналізу сущого; каузального — субстанції; модального — співвідношення можливості й реальності. Вчення про категорії в А. засноване на групуванні предикатів (категорія — грецькою означає предикат) сущого, які водночас виступають і термінами в судженні; тому це вчення має двоїстий онтологічний характер. З 10 семантичних класів предикатів, виокремлених А. у "Категоріях" (сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання) лише перша категорія характеризує сферу субстанційно сущого; інші ж — сферу акциден-тально сущого. У "Категоріях" (гл. 5) А. розрізняє сутність — підмет ("певна людина" — індивід), або "першу сутність",і предикативність — "другу сутність" ("людина" — вид, "тварина" — рід)- У "Метафізиці" ж термін "перша сутність" стосується саме ейдосу як такого. Відмінність між конкретною ("складеною") сутністю і сутністю-ейдосом можна передати ще через поняття "субстанція" і "сутність" (або ж, за введеним А. терміном для позначення чистої сутності (есенції), — "щосність"). Субстанція — "ось це дещо", чиста ж сутність (ейдос) означає не відокремлений предмет, а якісну визначеність речі. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування "начал" чи "причин субстанції": 1) матеріальної причини — матерії, "те, з чого, або субстрат"; 2) формальної причини — морфе, форма, ейдос, або "щосність", сутність; 8) джерела руху, створюючого начала; 4) мети, ("те, заради чого").

Базовою в А. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин за провідної ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть збігатися (особливо у живій природі) з формальною. А. всупереч Платону вважав, що форма (ейдос) існує не як щось відокремлене з відповідної множини утворень, а в самій множині, зафіксованій, як певний спільний предикат цих утворень, у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі, форма — як реалізація такої можливості, а рух — як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізації матерії через її втілення у конкретних речах. Так А. намагався подолати протиставлення потенційно та актуально сущого, пом'якшити жорстко зафіксовану Платоном опозицію буття і становлення. З сущого в потенції завжди виникає актуально суще через актуально суще. У масштабах космосу в цілому таким вічним і загальним актуально сущим (формальною, рушійною і цільовою причиною водночас) є бог, першодвигун як чиста, універсальна, ще не обтяжена ніякою матеріальністю (потенційністю) енергія, вселенський ум, що мислить сам себе і водночас здійснює як об'єкт еротичного потягу, до якого все прагне як до вищої мети, до космічної потенції.

Чільне місце у філософській системі А. посідає за обсягом і докладністю викладу "фізична філософія", розроблена в діапазоні: від з'ясування начал природи і руху ("Фізика") через космологію, теорію елементів ("Про виникнення і знищення", "Про небо") до біологічних трактатів ("Про виникнення тварин", "Про частини тварин") і праці, засновної для психології ("Про душу"). Наріжними характеристиками "фізики" А. є: а) фінітизм — визнання неможливості актуально існуючої безконечної величини, а отже, — визнання конечності Всесвіту; переконання у нереальності нескінченних причин-но-наслідкових ланцюгів, а звідси — ідея першодвигуна; б) телео-логізм ("бог і природа нічого не роблять даремно") як ракурс фінітиз-му (телос — не тільки мета, а й кінець); в) квалітативізм, що зумовлює наскрізний характер полеміки з Платоном і піфагорійцями, котрі прагнули квантифікувати "фізику", та атомістами — з їх інтенцією до редукції чуттєвих якостей; г) дуалізм, поділ дійсності на фізичний світ чотирьох елементів і метафізичний світ квінтесенції, що робить неможливою всезагальність фізичних законів; д) визнання ієрархічної багатоступінчастості природи, де кожний об'єктивно досконаліший щабель характеризується й ціннісною зверхністю щодо нижчих і водночас — естетичним обгрунтуванням досконалості циклічного руху світил, сферичності космосу, колообороту в історії тощо; е) переорієнтований з генетичного розгляду на структурний і протиставлений космогонізму космологізм.

Як і в Платона, етика й політика у системі А. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А., має справу з "правильною нормою" поведінки, що зумовлена соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, є недедукованою й не всезагальною. В основній своїй етичній праці — "Нікомаховій етиці" — А. теоретично обґрунтовує позицію аретичного евдемонізму. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не будь-яке, а тільки доброчинне, добре (арете — доброчинність, надійність, міцність). Визначаючи щастя як діяльність душі за втілення свого арете, від ступеня цінності якого залежить повнота щастя, А. обстоює думку про те, що евдемонічного піку можна досягти за споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Водночас А., на відміну від стоїків, вважав доброчинність не самодостатньою, а певною мірою зумовленою й зовнішніми благами — здоров'ям, становищем, багатством тощо. Самі ж чесноти він поділяв на етичні — середину між крайностями (лагідність — між незворушністю й гнівливістю, мужність — між боягузтвом і відчайдушністю, самовладання

— між розпущеністю і байдужістю) та діаноетичні, інтелектуальні — правильна діяльність теоретичного розуму за реалізації теоретичної (пошук істини заради неї самої) чи практичної (визначення гідної лінії й норми поведінки) мети.

Вчення А. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює ще й сферу економічних, соціальних і правових установ і, зрештою, етику — у розширеному її тлумаченні. Поліс А. розглядає як природне утворення, людину ж відповідно — як тварину, політичну від природи. Тому потрібно не конструювати чи кардинально перебудовувати державу, як це пропонував, зокрема, Платон, а вдосконалювати її згідно з природою і природою людини, а не всупереч їм. А. виходив з того, що за своєю значущістю поліс глибинніший, важливіший і загальнішій спосіб організації людських взаємин, первинний щодо індивідів, сімей та общин, хоча історично вони передують йому. Роль держави А. вбачав передусім у вихованні (пайдейя) гідних громадян, духовний світ і практична життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете), забезпечуючи їм "щасливе і прекрасне життя". Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює як основні три позитивні форми правління, які, вироджуючись, відповідно трансформуються у три негативні форми. До позитивних відносяться монархія, аристократія та політія — та форма, яку А., виходячи з своєї концепції "середини", вважав, по суті, зразковою, уявляючи, що вона здатна позбутися крайностей олігархії й демократії, забезпечити переважання заможних громадян середнього прошарку і таким чином подолати контраст злиденності й багатства. З початком корисливого використання влади остання перестає підпорядковуватися інтересам всього суспільства, будь-яка з означених форм державної влади неминуче вироджується відповідно — в тиранію, олігархію та крайню демократію. Якщо Платон відстоював становий характер розподілу соціальних ролей, то А. — віковий та становий: виконання військових функцій пов'язується з молодістю, тоді як з людьми похилого віку

— функція дорадча, політична; фізична праця (землеробство та ремесло) і торгівля проголошуються долею рабів, а наповнене навчанням і самовихованням, творчою, духовною діяльністю, спрямованою на досягнення й здійснення аретичної евдемонії дозвілля — є єдино гідним заняттям вільного громадянина.

Вчення А. — один із величних етапів і неминущих зразків не лише античної, а й світової філософії. Чимало його ідей і понять й донині продовжують справляти помітний вплив на світогляд і творчість мислителів найрізноманітніших регіонів планети, певною мірою ви-вначають не лише сучасний філософський лексикон, а й стилістику наукового мислення.